Ухвала суду № 68276537, 10.08.2017, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Калмикова Ю.О.

Доповідач - Назарова М.В.

Справа № 415/274/14-ц

Провадження № 22ц/782/551/17

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Луганської області в складі:

головуючого Назарової М.В.,

суддів Лозко Ю.П., Орлова І.В.,

за участю секретаря Подрябінкіна Я.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційного суду Луганської області в м. Сєвєродонецьку

апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Лисичанського міського районного суду Луганської області від 27 червня 2017 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, -

в с т а н о в и л а :

В січні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, який згодом уточнив та в обґрунтування якого посилався на те, що 06 вересня 2009 року відповідач ОСОБА_3 зобов'язалася повернути позивачу 700 доларів США з належними відсотками, на підтвердження чого надала йому власноруч написану розписку, що відповідає вимогам ст. 1047 ЦК України. В розписці не зазначено строк повернення боргу, так як це пов'язано із продажем будинку АДРЕСА_1, і саме для оформлення спадщини ОСОБА_4 щодо вказаного будинку відповідач ОСОБА_3 брала в борг 700 доларів США.

Довідавшись у 2013 році, що ОСОБА_4 продав будинок ще у 2011 році, а ОСОБА_3 борг позивачу так і не повернула, позивач направив поштою відповідачу письмові повідомлення 21 вересня 2013 року та 21 жовтня 2013 року, в яких було зазначено дату обов'язкового виконання зобов'язання - 28 вересня 2013 року та 28 жовтня 2013 року відповідно.

Оскільки відповідач ОСОБА_3 свої зобов'язання не виконала та не повернула позивачу 700 доларів США позики з відсотками, позивач з посиланням на застосування до спірних правовідносин вимог ст.ст. 509, 526, 530, 610, 612, 1046, 1047 ЦК України просив стягнути з відповідача на свою користь з урахуванням офіційного курсу долара до національної валюти гривні 24,81 борг у сумі 17363,95 грн. і розраховані відповідно до ст. 625 ЦК України 3% річних з дня продажу будинку 14.04.2011 року за 1942 дні прострочення виконання зобов'язання у сумі 2771,57 грн.

Рішенням Лисичанського міського районного суду Луганської області від 27 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, позивач ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій вважає підставами для скасування рішення всі підстави, визначені ст.ст. 213, 309 ЦПК України, оскільки суд дійшов помилкового висновку, що між сторонами договору позики в письмовому вигляді укладено не було, а розписка-опис не засвідчує отримання ОСОБА_3 від позивача 700 доларів США, не містить дати та умов отримання в борг грошей із зобов'язанням їх повернення, а засвідчує лише факт отримання ОСОБА_3 документів на домоволодіння для наступного продажу.

Просила його скасувати та ухвалити нове рішення у справі, яким задовольнити повністю його позовні вимоги та стягнути з відповідача понесені позивачем судові витрати.

В суді апеляційної інстанції представник позивача підтримала апеляційну скаргу та пояснила, що між сторонами в письмовому вигляді було укладено договір позики, про що свідчить видана відповідачем розписка, сторони визначили умови договору - сплату відсотків, момент повернення грошей визначений моментом продажу будинку. При цьому не має значення, хто буде продавати будинок.

Відповідач та її представник не визнали апеляційну скаргу та пояснили, що відповідач дійсно писала розписку позивачу про отримання від нього документів, щоб допомогти третій особі з продажем будинку, проте грошей від нього не отримувала і належних письмових доказів про це немає.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених такими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

В ч. 1 статті 303 ЦПК України зазначено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Розглядаючи вказаний спір, слід взяти до уваги, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК України); і кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 3 ст. 10 ЦПК України).

Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач.

Зазначений висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду України, який зазначав, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.

Як свідчать матеріали справи, спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу неповернення відповідачем ОСОБА_3 позивачу ОСОБА_2 700 доларів США, які та, на думку останнього, 06.09.2009 року позичила у позивача та зобов'язалася їх повернути з відсотками після продажу будинку АДРЕСА_1, про що свідчить написана власноруч відповідачем розписка.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції, виходячи із обставин, якими позивач обґрунтував свій позов як матеріально-правову вимогу до відповідача, встановив, що безпосередньо договору позики в письмовому вигляді між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено не було, а було лише складено розписку-опис від 06 вересня 2009 року про отримання відповідачем від позивача документів на домоволодіння третьої особи для оформлення відповідачем спадщини, з продажу якої відповідач ОСОБА_3 зобов'язалася повернути ОСОБА_2 700 доларів США з відсотками. Також суд взяв до уваги, що належних та допустимих доказів передачі ОСОБА_3 грошей у сумі 700 доларів США позивач суду не надав, що є обов'язковим для даних правовідносин внаслідок реального характеру договору позики, який вважається укладеним з моменту передачі грошової суми позичальнику, а вказана розписка-опис не засвідчує отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 вказаної суми грошей, не містить дати та умов отримання грошей в борг із зобов'язанням їх повернення, а засвідчує лише факт отримання документів на домоволодіння.

Такі висновки суду ґрунтуються на вимогах закону та матеріалах справи з огляду на наступне.

Відповідно до ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 207 ЦК правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Саме до цього зводяться висновки Верховного Суду України, надані в постанові від 11 листопада 2015 року №6-1967цс15, які є обов'язковими для судів при застосуванні вказаних норм права з огляду на вимоги статті частині 1 статі 360-7 ЦПК України.

Суд першої інстанції вірно встановив, що за позовною вимогою ОСОБА_2 як вимогою матеріально-правового характеру до ОСОБА_3 і встановленими судом обставинами справи правовідносини позики між сторонами відсутні і не доведені позивачем.

Тому безпідставним є довід апеляційної скарги про помилкове незастосування судом до спірних правоввідносин закону, який на думку апелянта підлягав застосуванню - ст.ст. 1046, 1047 ЦК України.

Довід апеляційної скарги про те, що суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, і дійшов помилкового висновку про те, що безпосередньо договору позики в письмовому вигляді укладено не було, є помилковим, адже судом вірно зроблено висновок про те, що наявна в матеріалах справи розписка-опис від 06.09.2009 року свідчить про те, що ОСОБА_3 взяла документи (паспорт, воєнний, квиток, фотокартки 2 штуки, довіреність, довідка 9 штук, ксерокопії про смерть 4 штуки) у ОСОБА_2 на домоволодінні ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1, для оформлення спадщини, з продажу цього будинку зобов'язалася повернути ОСОБА_2 700 доларів США з відсотками, не засвідчує отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 певної суми грошей в борг, не містить дати та умов отримання в борг грошей із зобов'язанням їх повернення, а засвідчує лише факт отримання відповідачем від позивача вказаних документів та копій.

Інших належних доказів укладення між сторонами саме договору позики суду не надано.

Допущені на думку апелянта порушення норм процесуального права, що виявилося у прийнятті судом до уваги неправдивих показань свідка ОСОБА_4, не вплинуло на правильність висновків суду про необґрунтованість позову, оскільки підтвердження укладення договору позики та його умов з огляду на вимоги частини 2 статті 1047 ЦК України підтверджується лише певними доказами, а саме - письмовими, отже не може бути взято до уваги посилання на показання свідків, у тому разі і свідка ОСОБА_4 щодо передачі грошей.

Як не може взято до уваги і пояснення сторін, які взагалі не є доказами по справі.

Наведене не спростовує правильних висновків суду про вирішення справи по суті щодо спірних правовідносин сторін.

Оскільки суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участі у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановленим цим Кодексом (ч. 4 ст. 10 ЦПК України), то колегію суддів було роз'яснено зміст вказаної норми права.

Сторони пояснили, що для них не має значення, хто саме укладав від імені ОСОБА_5, який на той момент перебував під вартою, договір купівлі-продажу будинку, про який йдеться у розписці від 06.09.2009 року. Представник відповідача пояснила, що для договору позики в даному випадку вирішальне значення має лише момент такого продажу - саме з цим пов'язаний обов'язок відповідача повернути гроші позивачу ОСОБА_2

Оскільки будинок ОСОБА_5 проданий 14.04.2011 року, про що позивачу стало відомо у 2013 році, то вважає, саме з цього часу у відповідача виник обов'язок по поверненню позивачу позики.

Наведене також не спростовує правильних висновків суду про недоведеність позову, оскільки судом вірно встановлена відсутність між сторонами укладеного належним чином договору позики.

Тому судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи; неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи.

У відповідності до статті 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасовне правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 27 червня 2017 року

залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів після її проголошення.

Головуючий

Судді: