Постанова № 68272230, 11.08.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2225/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Марина П.П.

секретар судового засідання Станкова О.Ф.

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування наказу від 17.03.2017 року №530о/с, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Національної поліції в Одеській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – ОСОБА_2, та просить суд визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 17.03.2017 року №530 о/с про звільнення зі служби в поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області, поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 на посаді інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області та стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 17.03.2017 року по день поновлення на посаді.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що оскаржуваний наказ від 17.03.2017 року №530 о/с про звільнення зі служби в поліції з посади інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки позивач вказує, що він 16.03.2017 року подав рапорт про звільнення зі служби за власним бажанням, але 17.03.2017 року позивачем подано рапорт про відкликання рапорту від 16.03.2017 року у зв’язку з сімейними обставинами. Проте, не зважаючи на вказану обставину, відповідачем 17.03.2017 року звільнено позивача із займаної посади, що є незаконним, оскільки звільнення в такому випадку не проводиться. Отже, оскільки позивач виявив намір продовжити працювати на займаній посаді та відкликав рапорт, прийнятий наказ від 17.03.2017 року №530о/с про звільнення є незаконним та підлягає скасуванню, у зв’язку з чим ОСОБА_1 просить суд визнати такий наказ протиправним та скасувати, поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 на посаді інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області та стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 17.03.2017 року по день поновлення на посаді.

Від відповідача - Головного управління Національної поліції в Одеській області надійшли заперечення (а.с.37-38), відповідно до яких проти задоволення позову відповідач заперечує в повному обсязі та наголошує, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, оскільки звільнення позивача відбулось із дотриманням норм діючого законодавства, а рапорт позивача від 17.03.2017 року Управлінням кадрового забезпечення ГУНП в Одеській області про відкликання рапорту про звільнення отримано лише 21.03.2017 року, що унеможливило його своєчасний розгляд. За наведених обставин, відповідач вказує на звільнення позивача у межах наданих повноважень та прийняття відповідного законного рішення про звільнення, а тому позов ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Згідно із пунктом 10 частини 1 статті 3 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

У зв’язку з відсутністю потреби заслухати свідка чи експерта, справу вирішено розглянути в порядку ч.6 ст.128 КАС України.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.

Згідно з п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України, публічна служба, це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС України, компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Закон України “Про Національну поліцію”, визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Згідно ч.1 ст.59 Закону України “Про Національну поліцію”, служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Частиною 1 ст. 58 Закону України “Про Національну поліцію” визначено, що призначення на посаду поліцейського здійснюється безстроково (до виходу на пенсію або у відставку), за умови успішного виконання службових обов’язків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 18 серпня 2008 року до 06 листопада 2015 року проходив службу в органах МВС України та 07.11.2015 року, на підставі заяви позивача, відповідно до пунктів 9 та 12 розділу ХІ Закону України “Про Національну поліцію”, призначено в порядку переатестування та установлення посадового окладу згідно зі штатним розписом, ОСОБА_1 на посаду інспектора Суворовського відділу поліції в м. Одесі ГУНП в Одеській області з присвоєнням спеціального звання - “старший лейтенант поліції” (а.с. 48-49).

16.03.2017 року позивачем на ім’я Начальника ГУНП в Одеській області ОСОБА_4 складено рапорт про звільнення за власним бажанням на підставі п.7 ч.1 ст.77 ЗУ «Про Національну поліцію» (вх.№1296 від 16.03.2017 року), який не містить обставин неможливості подальшого перебування ОСОБА_1 на займаній посаді (а.с.40).

Цього ж дня, начальником Суворовського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області полковником поліції ОСОБА_5 складено відповідне подання про звільнення позивача з органів внутрішніх справ (а.с.41), вмотивоване тим, що позивач у березні 2017 року подав рапорт про звільнення з поліції за власним бажанням у зв’язку із незадоволенням малою заробітною платнею та ненормованим робочим днем, у зв’язку з чим ОСОБА_5 вважає за доцільне звільнити позивача із займаної посади.

17.03.2017 року позивачем подано рапорт за вх.№2690 від 17.03.2017 року про відкликання свого попереднього рапорту про звільнення (а.с.57), відповідно до якого позивач просив не розглядати поданий рапорт у зв’язку з сімейними обставинами.

Наказом Головного управління Національної поліції в Одеській області від 17.03.2017 №530 о/с інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області ОСОБА_1 з 17 березня 2017 року звільнено зі служби в поліції за п.7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) (а.с.47).

Підставою видання даного наказу ГУНП в Одеській області визначено заяву позивача та вищенаведене подання начальника Суворовського ВП (а.с.47).

Не погоджуючись з наведеним наказом Головного управління Національної поліції в Одеській області про звільнення зі служби в поліції, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 580-VІІІ Національна поліція України – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно з частиною 1 статті 17 Закону № 580-VІІІ поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Проходження служби в поліції регулюється Законом України «Про Національну поліцію» та іншими нормативно-правовими актами (стаття 60 Закону №580-VІІІ).

Служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Службові відносини особи, яка вступає на службу в поліцію, розпочинаються з дня видання наказу про призначення на посаду поліцейського (стаття 56 Закону № 580-VІІІ).

Статтею 58 Закону № 580-VІІІ передбачено, що призначення на посаду поліцейського здійснюється безстроково (до виходу на пенсію або у відставку), за умови успішного виконання службових обов'язків.

Згідно положень ст. 77 Закону поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.77).

Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення (ч.2 ст.77).

День звільнення вважається останнім днем служби (ч.3 ст.77).

Крім того, як встановлено статтею 3 Закону № 580-VІІІ, у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 4 розділу XI "Прикінцевих та перехідних положень" Закону до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

З аналізу положень Закону вбачається, що останнім не врегульовано процедуру та порядок звільнення особи за власним бажанням, зокрема, строки попередження працівником про таке звільнення та строки прийняття відповідного рішення про звільнення, у зв'язку з чим суд вважає необхідним застосувати положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) в межах та обсягу, що не суперечить Закону.

Відповідно до ст. 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст. 4 КЗпП).

Згідно положень ст. 38 КЗпП працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

З аналізу наведених норм суд доходить висновку, що чинним трудовим законодавством працівника наділено правом як прямо шляхом подання відповідної заяви (рапорту, клопотання), так і опосередковано шляхом продовження фактичного виконання посадових обов'язків, відкликати власну заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивач 16.03.2017 року подав рапорт про звільнення за власним бажанням з 17.03.2017 року. Так, відповідно до ч.2 та ч.3 ст.77 Закону, 17.03.2017 р. позивач з’явився на службу та в цей же день відкликав рапорт про звільнення тим самим вияв бажання продовжити службу в ГУНП.

Таким чином, враховуючи наявність волевиявлення позивача щодо бажання продовжити службу в лавах національної поліції, яке було реалізовано шляхом повідомлення керівництва про вищевказане бажання в день перебування на службі, суд приходить до висновку про безпідставність та незаконність звільнення позивача спірним наказом, а посилання відповідача на отримання рапорту про відкликання заяви про звільнення лише 21.03.2017 року є безпідставними, оскільки даний документ містить відбиток штампу УДЗ ГУНП в Одеській області за вх.№2690 від 17.03.2017 року, а вчасна передача документів між управліннями відповідача є відповідними внутрішньо-організаційними питаннями, які мають вирішуватись ГУНП в Одеській області та не можуть впливати на права та обов’язки позивача.

Відповідно до частин 1, 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Проте, під час розгляду справи відповідачем не були надані суду належні та допустимі докази, які б свідчили, що звільнення позивача відбулось у законний спосіб.

Крім того, суд звертає увагу на те, що рапорт позивача про звільнення не містить будь-яких поважних причин для звільнення, однак у поданні на звільнення вказано, що позивач у березні 2017 року подав рапорт про звільнення з поліції за власним бажанням у зв’язку із незадоволенням малою заробітною платнею та ненормованим робочим днем.

Чинне трудове законодавство не передбачає можливості скорочення встановленого законом строку попередження власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору з ініціативи працівника. Єдиний виняток - це звільнення працівника з поважних причин (через неможливість продовжувати роботу), чого в даному випадку не мало місця.

На підставі викладеного, суд вважає наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 17.03.2017 №530 о/с про звільнення зі служби в поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області за п.7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Згідно частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Як вбачається з матеріалів справи, до звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції останній займав посаду інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області.

Відповідно до наданої довідки Суворовського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області від 28.04.2017 року №4991, посада інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області, яку до звільнення обіймав ОСОБА_1, відсутня (а.с.52).

При цьому, згідно наданого до суду листа «Про надання відповіді» від 16.06.2017 року №9/3820 повідомлено, що посада колишнього працівника Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області ОСОБА_1 не є вакантною, а наказом від 31.05.2017 року №939о/с на посаду інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області, яку до звільнення обіймав ОСОБА_1, призначено ОСОБА_2 (а.с.63).

Відповідно до положень частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України “Про запобігання корупції” іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого він був протиправно звільнений.

Постановою Верховного Суду України від 05.03.2012 року по справі № 21-42а-12 (номер рішення у ЄДРСР - 24068075) встановлено, що питання, пов'язані із прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням із неї (її припиненням), урегульовані спеціальним законодавством, зокрема, Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ “Про міліцію”, Законом України від 2 грудня 1990 року № 509-XII “Про державну податкову службу”, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР. Тому, за загальним правилом, під час вирішення справ цієї категорії пріоритетними є норми спеціальних законів. Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у своїй постанові від 17.02.2015 року по справі № 21-8а15 (номер рішення у ЄДРСР – 42946756).

Тобто, оскільки нормами Закону України “Про Національну поліцію” не врегульовані питання процедури поновлення на посаді поліцейських, звільнення яких визнано судом незаконним, суд згідно з положеннями ст.9 КАС України вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин положення Кодексу законів про працю України.

Згідно з ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з ч.1 ст.27 Закону України “Про оплату праці” визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 року по справі № 21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Крім того, відповідно до п.32 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” зазначено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому, враховується положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Відповідно до абз.3 п.2 Порядку у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Відповідно до абз.4 п.2 Порядку визначено, що у разі, якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Абзацом 3 пункту 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Згідно з п.5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Із п.5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абз.1 п.8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до абз.1 п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз.2 п.8 порядку).

Суд встановив, що згідно з довідкою про доходи від 03.05.2017 року № 739 заробіток за останні два календарні місяці перед звільненням ОСОБА_1 за січень 2017 року та лютий 2017 року склав відповідно 7065,00 грн. та 7105,00 грн.(а.с.53).

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 05.08.2016 року №11535/0/14-16/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік» кількість робочих днів у січня 2017 року становила 20 днів та у лютому 2017 року становила 20 днів.

Таким чином, згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, середньоденна заробітна плата позивача складає 354,25 грн.((7065,00+7105,00)/40).

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 05.08.2016 року №11535/0/14-16/13 ”Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік” кількість робочих днів з моменту звільнення позивача у березні 2017 року (з 17.03.2017 року по 31.03.2017 року) становила 11 днів, у квітні 2017 року становила 19 днів, у травні 2017 року становила 20 днів, у червні 2017 року становила 20 днів, у липні 2017 року становила 21 день та з 01.08.2017 року по 11.08.2017 року становить робочих 9 днів.

Тобто, у період з 17.03.2017 року по 11.08.2017 року загальна кількість робочих днів складає - 100 днів.

Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність стягнення з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 17.03.2017 року по 11.08.2017 року у розмірі 35425,00 грн. (100х354,25грн.)

Згідно з п.2 та п.3 ч.1 ст.256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, ч. 3 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно положень ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Приймаючи до уваги вищевикладене, оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 9, 11, 69-72, 86, 158-163, 167, 254 КАС України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування наказу від 17.03.2017 року №530о/с, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області №530о/с від 17.03.2017 року про звільнення зі служби в поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області з 17.03.2017 року.

Поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області з 17.03.2017 року.

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 35425 /тридцять п’ять тисяч чотириста двадцять п’ять/ грн. 00 коп. з урахуванням відрахувань (податків) по податку на доходи фізичних осіб у розмірі 18 % та воєнного збору у розмірі 1,5 %.

В частині поновлення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за 1 (один) місць у розмірі 7105 /сім тисяч сто п’ять/ грн. 00 коп. допустити негайне виконання судового рішення.

Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя П.П.Марин