Рішення № 68258277, 08.08.2017, Київський районний суд м. Одеси

___________________

Справа № 520/4921/17

Провадження № 2/520/7438/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.08.2017 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Калініченко Л.В.

при секретарі Єгоровій Н.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до ОСОБА_2, ОСОБА_3,

ОСОБА_4,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

ОСОБА_5, ОСОБА_6,

ОСОБА_7, ОСОБА_8,

про визнання правочину фіктивним,

ВСТАНОВИВ:

26.04.2017 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання правочину фіктивним.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 28.04.2017 року відкрито провадження на підставі позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання правочину фіктивним та призначено по справі попереднє судове засідання.

02.06.2017 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_9 надала до суду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання правочину фіктивним, яка була прийнята судом до розгляду та в якій позивач просить суд:

- визнати фіктивним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» (ідентифікаційний код 36436196) від 03.06.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрований в реєстрі за №3080, у частині продажу частки статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» у розмірі 60%:40% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 та 20% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4;

- визнати фіктивним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» (ідентифікаційний код 36436620) від 03.06.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрований в реєстрі за №3095, у частині продажу частки статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» у розмірі 60%:40% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 та 20% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4;

- повернути у власність ОСОБА_2 частку 60% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1»;

- повернути у власність ОСОБА_2 частку 60% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2»;

- стягнути з відповідачів судові витрати на користь ОСОБА_1 у солідарному порядку.

Позивач в обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 16 березня 2015 року між ним - ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно умов якого відповідачеві ОСОБА_2 була надана безпроцентна поворотна позика у розмірі 5000000 (п'ять мільйонів) гривень, яку вона зобов'язувалася повернути позивачу ОСОБА_1 до 05.06.2016 року.

Відповідно до п. 3.1. договору позики, відповідач ОСОБА_2 забезпечила власні зобов'язання по своєчасному та повному поверненню суми отриманої позики часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1», ідентифікаційний код 36436196, яка складала 4140000 гривень та часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», ідентифікаційний код 36436620, яка складала 3060000 гривень.

Позивач посилається на те, що 03 червня 2016 року, тобто за 2 дні до настання строку повернення позики, відповідач ОСОБА_2 уклала договори купівлі-продажу корпоративних прав та начебто продала вказані частки відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Також позивач стверджує, що всупереч п. 1 та п.2 Постанови Правління НБУ № 210 від 06.06.2013 року «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою», якою встановлено граничну суму розрахунків готівкою: фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 гривень, сторони не розрахувалися за об'єкти купівлі-продажу, тобто вказані вище договори фактично носять ознаки безгрошовості.

Оскільки відповідач ОСОБА_2 не повернула та не збиралася повертати суму позики, а корпоративні права, які були описані в п.3.1. Договору позики від 16 березня 2015 року, були переоформлені шляхом укладання вищезазначених договорів купівлі-продажу на відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без отримання відповідної грошової компенсації, позивач ОСОБА_1 був позбавлений можливості отримати у рахунок повернення позики вказані вище корпоративні права через дії відповідача ОСОБА_2 по фіктивному виводу майна з-під її володіння, у зв'язку з чим звернувся до суду з відповідним позовом.

Позивач ОСОБА_1 в обґрунтування позовних вимог також посилається на ст. 234 ЦК України, правовий висновок Верховного суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116 цс 14.

Представник позивача ОСОБА_11 у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 позов визнала у повному обсязі, у судовому засіданні пояснила, що дійсно 16 березня 2015 року між нею та позивачем ОСОБА_1 було укладено договір позики. Пунктом 3.1. договору позики, відповідач ОСОБА_2 забезпечила власні зобов'язання по своєчасному та повному поверненню суми отриманної позики часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1», ідентифікаційний код 36436196, яка складала 4140000 гривень та часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», ідентифікаційний код 36436620, яка складала 3060000 гривень. Однак при настанні строку повернення позики, з метою запобігання переоформленню права власності на вказані частки у ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» та ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», нею ОСОБА_2 були підписані договори купівлі-продажу вказаних часток з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які були обізнані із реальними намірами ОСОБА_2

Треті особи ОСОБА_6, ОСОБА_8 та представник ОСОБА_7 і ОСОБА_5 - ОСОБА_12 у судовому засіданні пояснили, що залишають питання визнання договорів купівлі-продажу корпоративних прав фіктивними у частині угоди між ОСОБА_2 з одного боку та ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з іншого боку, на розсуд суду, заперечень по суті заявлених позовних вимог не мають, додатково надали до суду заяви, у яких визначили, що не бачили факту розрахунків між відповідачем ОСОБА_2 та відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_7 особисто у судове засідання не з'явилися, надали до суду заяви, у яких визначили, що не бачили факту розрахунків між відповідачем ОСОБА_2 та відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4, питання задоволення позову залишили на розсуд суду.

Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їх представник ОСОБА_13 в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлялись належним чином, що підтверджується розпискою про сповіщення наявною в матеріалах справи (а.с.166).

Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 під час розгляду справи надали до суду заперечення на позовну заяву, в яких позов не визнали, вважають його безпідставним та необґрунтованим, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не є стороною договорів купівлі-продажу корпоративних прав, а тому не має права заявляти вимоги про їх фіктивність повністю чи частково, позивачем невірно обраний спосіб захисту права, позивач не довів фіктивності спірних правочинів.

Представник ОСОБА_13 08.08.2017 року надав до суду заяву про відкладення розгляду справи, у зв'язку з тим, що перебуває в передінфарктному стані.

В судовому засіданні сторони по справі заперечували проти задоволення вказаної заяви, оскільки посилання представника не підтверджені жодним належним доказом.

Відповідно до ч.3 ст.27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Частиною 1 статті 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказів на підтвердження викладених в заяві посилань щодо причин неявки представником відповідача ОСОБА_13 не надано.

Відповідно до ч.1 ст.157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Враховуючи викладене, судом було ухвалено відмовити у задоволенні заяви представника відповідачів ОСОБА_13 та ухвалено провести судове засідання за відсутності відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їх представника ОСОБА_13

Вислухавши пояснення сторін по справі та їх представників, вивчивши, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.

Судовим розглядом встановлено, що 16 березня 2015 року між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно умов якого ОСОБА_1 надав відповідачеві ОСОБА_2 безпроцентну поворотну позику у розмірі 5000000 (п'ять мільйонів) гривень, яку ОСОБА_2 зобов'язалася повернути позивачу ОСОБА_1 до 05.06.2016 року.

Відповідно до п. 3.1. вказаного договору позики, відповідач ОСОБА_2 забезпечила власні зобов'язання по своєчасному та повному поверненню суми отриманої позики часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1», ідентифікаційний код 36436196, яка складала 4140000 гривень та часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», ідентифікаційний код 36436620, яка складала 3060000 гривень, які на момент укладання договору позики від 16 березня 2015 року знаходилися у власності ОСОБА_2

Вищевказані обставини, а саме факт укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів за вказаним договором позики, факт підписання договору позики ОСОБА_1 та ОСОБА_2, були визнані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судовому засіданні, у зв'язку з чим у відповідності до ч.1 ст.61 ЦПК України, додатковому доказування не підлягають.

Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_2 дійсно підтвердила, що забезпечила власні зобов'язання по своєчасному та повному поверненню суми отриманої позики часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1», ідентифікаційний код 36436196, яка складала 4140000 гривень та часткою у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», ідентифікаційний код 36436620, яка складала 3060000 гривень, які на момент укладання договору позики від 16 березня 2015 року знаходилися у її - ОСОБА_2 власності.

ОСОБА_2 підтверджено, що на цей час отримані у позику грошові кошти за договором позики від 16.03.2015 року нею ОСОБА_1 не повернуто.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, якій посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. На підтвердження зобовязань відповідача позивачем була надана боргова розписка.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

На підставі вищевикладеного, суд приймає вказаний документ в якості належних та допустимих доказів виникнення у відповідача ОСОБА_2 боргового зобов'язання перед позивачем - ОСОБА_1 за договором позики від 16 березня 2015 року.

Судом також встановлено, що 03 червня 2016 року між ОСОБА_2, ОСОБА_15, яка діяла від імені громадянина ОСОБА_7 «продавці», з однієї сторони та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8 «покупці», укладено договір купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, ТаранськоюА.М., зареєстрований в реєстрі за № 3080, відповідно до якого продавці ОСОБА_2, ОСОБА_7, передають у власність (продають) належні: ОСОБА_2 частку 60%, що становить 4140000 (чотири мільйони сто сорок тисяч) гривень; ОСОБА_7 частку 20%, що становить 1380000 (один мільйон триста вісімдесят тисяч) гривень у Статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1», а покупці приймають у власність (купую) частку у Статутному капіталі вищевказаного Товариства у таких частках: ОСОБА_3 частку 40%, що становить 2760000 (два мільйони сімсот шістдесят тисяч) гривень; ОСОБА_4 частку 20%, що становить 1380000 (один мільйон триста вісімдесят тисяч) гривень; ОСОБА_8 частку 20%, що становить 1380000 (один мільйон триста вісімдесят тисяч) гривень.

03 червня 2016 року між ОСОБА_2, ОСОБА_15, яка діяла від імені громадянина ОСОБА_5 «продавці», з однієї сторони та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 «покупці», також укладено договір купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, ТаранськоюА.М., зареєстрований в реєстрі за № 3095, відповідно до якого продавці ОСОБА_2, ОСОБА_5, передають у власність (продають) належні: ОСОБА_2 частку 60%, що становить 3060000 (три мільйони шістдесят тисяч) гривень; ОСОБА_5 частку 20%, що становить 1020000 (один мільйон двадцять тисяч) гривень у Статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», а покупці приймають у власність (купую) частку у Статутному капіталі вищевказаного Товариства у таких частках: ОСОБА_3 частку 40%, що становить 2040000 (два мільйони сорок тисяч) гривень; ОСОБА_4 частку 20%, що становить 1020000 (один мільйон двадцять тисяч) гривень; ОСОБА_6 частку 20%, що становить 1020000 (один мільйон двадцять тисяч) гривень.

Позивач дізнавшись про укладенні відповідачем ОСОБА_2 вказані договори, за два дні до настання строку повернення ОСОБА_2 суми позики позивачеві за договором позики від 16 березня 2015 року, вважає їх в частині продажу ОСОБА_2 належних їй часток у ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» та ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», такими, що укладені без наміру створити правові наслідки, та є фіктивними, у зв'язку з чим був вимушений звернутись до суду з відповідним позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до вимог ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Згідно зі ст. 1 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ст.ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Суд зазначає, що відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 215 ЦК України, встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними № 9 від 06 листопада 2009 року, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Згідно із Висновком Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116 цс 14, фіктивний договір (ст. 234 ЦК України) - це договір, який укладено без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором.

У відповідності із правовим Висновком ВСУ від 19 жовтня 2016року у справі №6-1873цс16, якщо в судовому засіданні встановлено, що боржник знає про рішення суду про стягнення з нього боргу і дарує при цьому нерухомість своїй дружині, то такий договір дарування не направлений на настання реальних правових наслідків і є фіктивним. Адже боржник міг передбачити для себе негативні наслідки у випадку звернення стягнення на цю нерухомість для виконання рішення суду про стягнення боргу. Тому має бути визнаний судом недійсним за позовом зацікавленої особи - стягувача.

Так пунктом 5 спірних договорів купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, встановлено, що гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у Статному капіталі товариства здійснені повністю та відчутні претензії до покупців по оплаті з боку продавців.

Відповідно до ч.3 ст. 1087 ЦК України граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.

Відповідно до п.п.1,2 Постанови Правління Нацбанку України № 210 від 06.06.2013 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 02.07.2013 року за № 1109/23641 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» Установлено граничну суму розрахунків готівкою: фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 (ста п'ятдесяти тисяч) гривень.

Фізичні особи мають право здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 гривень, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, внесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).

Виходячи з діючого законодавства, розрахунок між сторонами,а саме ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 за спірними договорами купівлі-продажу часток товариств, вартість яких перевищує 150000 гривень, повинен був здійснюватися за безготівковим розрахунком через установу Банку.

На підтвердження цього в п.5 спірних договорах купівлі-продажу від 03.06.2016 року, зокрема, вказано: «гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору».

Позивач посилається на те, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, ОСОБА_3 розрахунок за вказаними договорами купівлі-продажу не здійснювався, переказ коштів не відбувався у порядку визначеному чинним законодавством.

Відповідачем ОСОБА_2 позовні вимоги визнані, що в свою чергу підтверджує посилання позивача.

Представник відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 заперечуючи проти задоволення позовних вимог, та не визнаючи посилання позивача в цій частині, щодо неналежного проведеного розрахунку за спірними договорами між сторонами, не надав до суду жодного підтверджуючого доказу на підтвердження переказу коштів на поточний рахунок ОСОБА_2

Відповідно до вимог ст.179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

З врахуванням вищезазначеного, підписання сторонами договору купівлі-продажу і пункт підтверджуючий розрахунок, не доводять факту передачі грошей у встановленому законодавством порядку, оскільки сторони визнали факт підписання договору і ОСОБА_2 не визнано факт передачі грошей за спірними договорами купівлі-продажу, а відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в свою чергу не підтверджено жодним доказом переказ коштів на поточний рахунок ОСОБА_2

Між іншим, треті особи по справі - ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які також є сторони по вказаному спірному договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрованого в реєстрі за №3080, надали до суду заяви в яких підтвердили, що дійсно між ними відбувся продаж частки у розмірі 20% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1». Також надали пояснення, що щодо правочину між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, між ОСОБА_2 та ОСОБА_4,вони не бачили факту розрахунків між сторонами по вказаній угоді (а.с. 143-145).

Треті особи по справі - ОСОБА_6 та ОСОБА_5, які також є сторони по вказаному спірному договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрованого в реєстрі за №3095, надали до суду заяви в яких підтвердили, що дійсно між ними відбувся продаж частки у розмірі 20% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2». Також надали пояснення, що щодо правочину між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, між ОСОБА_2 та ОСОБА_4,вони не бачили факту розрахунків між сторонами по вказаній угоді (а.с. 142, 147-148).

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що всупереч п. 1 та п.2 Постанови Правління НБУ № 210 від 06.06.2013 року "Про встановлення гранічної суми розрахунків готівкою", якою встановлено граничну суму розрахунків готівкою: фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 гривень, сторони: ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4, за вказаними спірними договорами купівлі-продажу, не розрахувалися за об'єкти купівлі-продажу, тобто вказані вище договори носять ознаки безгрошовості.

Щодо посилання відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у запереченнях проти задоволення позову, що: є всі підстави стверджувати, що фіктивним є не договори купівлі-продажу, а самий договір позики, на який позивач посилається як на підставу своїх вимог; що дії позивача свідчать про намір незаконно втрутитись у володіння відповідачами майном та заволодіти шляхом рейдерського захвату частками у статутному капіталі підприємств; щопозивач шляхом подання даного позову та укладення фіктивного договору позики, на думку відповідачів, намагається без згоди інших учасників товариств заволодіти часткою у статутному капіталі ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» та ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», суд вважає їх безпідставними та необґрунтованими, оскільки не підтверджені жодним доказом та навіть не зроблено жодного посилання на норму чинного законодавства України на підтвердження цих заперечень.

Щодо посилань відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, що позивачем не вірно обраний спосіб захисту, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до вимог ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 7 листопада 2012 року розглянув справу № 6-107 цс 12, предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору.

При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст. 392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем.

Положення ч. 3 ст. 215 ЦК України при вирішенні такої категорії справ підлягають застосуванню в тому разі, якщо позивач не домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом оспорюваного ним договору, а його порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін договору до первісного стану в результаті визнання цього договору недійсним.

На підставі викладеного, оскільки між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір позики, за умовами якого відповідач ОСОБА_2 забезпечила власні зобов'язання належними їй частками у ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» та ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», які в свою чергу надалі відчужила відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4, до виконання своїх зобов'язань за договором позики, то суд вважає, що дійсно ОСОБА_1 не будучи стороною спірних договорів купівлі-продажу, належним чином звернувся до суду з цим позовом за захистом своїх прав та майнових інтересів, оскільки домагається відновлення права на річ - часток ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» та ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2», які є забезпеченням виконання зобов'язань ОСОБА_2 за договором позики від 16 березня 2015 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та на момент укладення договору позики від 16 березня 2015 року позивач ОСОБА_1 мав законні сподівання на отримання можливості ефективно здійснити майнове право, а відсутність вказання на таку можливість у договорі позики запобігло би наданню суми позики відповідачу ОСОБА_2

Враховуючи вищевикладене, оскільки відповідачем ОСОБА_2 визнано, що нею були відчужені належні їй частки у розмірі 60% у ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» та 60% у ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за спірними договорами купівлі-продажу без наміру створення правових наслідків, обумовлених цими договорами, а з метою уникнення виконання зобов'язань за договором позики від 16.03.2015 року укладеним з ОСОБА_1, оскільки відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не підтверджено жодним належним доказом, що умови договору купівлі-продажу були виконані, що ними було здійснено переказ грошових коштів на розрахунковий рахунок ОСОБА_2, що договори купівлі-продажу були укладені з метою настання реальних наслідків, не підтверджені жодним доказом заперечення проти задоволення позову, суд дослідивши та надавши оцінку кожному доказу окремо, з'ясувавши усі обставини в сукупності вважає доведеними посилання позивача, що ОСОБА_2 знаючи про можливість настання негативних для неї наслідків у вигляді реальної передачі права власності на корпоративні права на користь позивача ОСОБА_1, уклала за два дні до повернення грошових коштів за умовами договору позики від 16.03.2015 року договори купівлі-продажу з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо корпоративних прав, який реально не був направлений на настання правових наслідків, а укладений лише з метою уникнення цивільно-правової відповідальності за договором позики від 16.03.2015 року, що в свою чергу є підставою для визнання спірних договорів купівлі-продажу в частині їх укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - фіктивними.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими, та на підставі встановлених судом обставин, є підстави для визнання фіктивним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» (ідентифікаційний код 36436196) від 03.06.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрований в реєстрі за №3080, у частині продажу частки статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» у розмірі 60%, а саме: 40% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 та 20% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4, та для визнання фіктивним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» (ідентифікаційний код 36436620) від 03.06.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрований в реєстрі за №3095, у частині продажу частки статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» у розмірі 60%, а саме: 40% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 та 20% від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4, у зв'язку з чим підлягає поверненню у власність ОСОБА_2 частка 60% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» та частка 60% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2».

Позивачем у позові заявлені вимоги про відшкодування з відповідачів витрат по сплаті судового збору в сумі 8320 гривень 00 копійок.

Відповідно до ч.1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Судом встановлено, що позивачем при зверненні до суду було сплачено судовий збір в сумі 8000 гривень 00 копійок за подання до суду позовної заяви та 320 гривень 00 копійок за подання до суду заяви про забезпечення позову.

Відповідно до п.п. 2 п.1 ч.2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» № 3674-VI від 8.07.2011 р., за подання фізичною особою або фізичною особою-підприємцем позовної заяви немайнового характеру стягується судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який складає 1600 грн. (1600,00х0,4=640,00).

Згідно з ч.3 ст.6 Закону України «Про судовий збір», у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

З урахуванням заявлених позивачем вимог, які під час розгляду справи позивач уточнював та зменшував позовні вимоги, з урахуванням задоволених судом чотирьох вимог немайнового характеру, за які позивачем сплачено судовий збір в сумі 2560 гривень та задоволеної заяви позивача про забезпечення позову, за яку позивачем було сплачено судовий збір в сумі 320 гривень 00 копійок, то у відповідності до вимог ст. 88 ЦПК України, судовий збір в загальній сумі 2880 гривень 00 копійок підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача в рівних частинах, а саме по 960 гривень 00 копійок з кожного.

При вищевикладених обставинах та керуючись ст.ст. 1, 3, 10, 11, 57-60, 88, 213, 215, 294 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання правочину фіктивним - задовольнити частково.

Визнати фіктивним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» (ідентифікаційний код 36436196) від 03.06.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрований в реєстрі за №3080, у частині продажу частки статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» у розмірі 60%, а саме: 40% від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2) та 20% від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3).

Визнати фіктивним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» (ідентифікаційний код 36436620) від 03.06.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрований в реєстрі за №3095, у частині продажу частки статутного капіталу ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» у розмірі 60%, а саме: 40% від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2) та 20% від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3).

Повернути у власність ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) частку 60% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-1» (ідентифікаційний код 36436196).

Повернути у власність ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) частку 60% в статутному капіталі ТОВ «ІНВЕСТ-КУРОРТ-2» (ідентифікаційний код 36436620).

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4) витрати по сплаті судового збору в сумі 960 (дев'ятсот шістдесят) гривень 00 копійок.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4) витрати по сплаті судового збору в сумі 960 (дев'ятсот шістдесят) гривень 00 копійок.

Стягнути з ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4) витрати по сплаті судового збору в сумі 960 (дев'ятсот шістдесят) гривень 00 копійок.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення, а особи, які не приймали участь під час проголошення рішення суду протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Головуючий Калініченко Л. В.