Ухвала суду № 68228464, 07.08.2017, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 465/3639/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я.

Провадження № 22-ц/783/3137/17 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

Категорія: 19

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Левика Я.А., Цяцяка Р.П.

секретаря: Цапа П.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» на заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 30 січня 2017 року, -

ВСТАНОВИЛА:

В червні 2016 року Публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк» звернулось в суд з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на квартиру № 3 загальною площею 35,3 кв.м., житловою площею 20,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2, шляхом продажу майна Публічним акціонерним товариством «ВіЕс Банк» від свого імені будь-якій особі покупцю, згідно договору купівлі - продажу за ціною, визначеною уповноваженим експертом оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги, а також вільного доступу уповноважених представників банку до Предмету іпотеки) необхідних для здійснення такого продажу, а кошти, одержані від реалізації скерувати для задоволення вимог ПАТ «ВіЕс Банк» за Кредитним договором № KF37579 від 28.12.2005 року в розмірі 8690,74 доларів США, що в гривневому еквіваленті відповідно до курсу НБУ становить 216935,47 грн.;

закріплення за ПАТ "ВіЕс Банк" права управителя, щодо: вільного доступу представників управителя та інших осіб визначених управителем до майна, що передано в управління; укладення договорів оренди майна переданого в управління з третіми особами; розпорядження коштами, отриманими за результатами управління майном; укладення договорів відповідального зберігання майна, що передається в управління з третіми особами; представлення інтересів у всіх установах чи підприємствах незалежно від організаційної форми та підпорядкування з питань пов'язаних з замовленням, посвідченням, отриманням необхідних документів (в тому числі у відповідній райдержадміністрації, в органах місцевого самоврядування, в банківських установах, житлово-комунальних органах, в органах державної пожежної охорони, в органах газопостачання, у відповідному структурному підрозділі енергозабезпечувальної установи, в органах зв'язку, водоканалу та інших підприємствах, установах та організаціях) з питань, що стосуються належного здійснення управління майном, передачу в оренду, забезпеченням нерухомого майна електроенергією, водо- та газопостачанням, телефонним зв'язком; здійснення реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в тому числі але не виключно права власності, інших речових прав, обтяжень речових прав тощо, щодо їх виникнення, припинення, переходу, зміни тощо) підписування і подавання заяви про надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію припинення іпотеки та про державну реєстрацію припинення обтяження нерухомого майна; володіння, користування і розпорядження майном у встановлених чинним в Україні законодавством та цим Договором; інші права необхідні для здійснення належного управління майном;

виселення із квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3; стягнення судових витрат.

Оскаржуваним заочним рішенням позов ПАТ «ВіЕс Банк» задоволено частково.

Звернуто стягнення на квартиру №3 загальною площею 35,3 кв.м, житловою площею 20,4 кв. м , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2, шляхом продажу майна Публічним акціонерним товариством «ВіЕс Банк» (79000, м.Львів, вул.Грабовського,11, рахунок № 32002100500 в ЛТУ НБУ м.Львова, МФО 325213, код ЄДРПОУ 19358632) від свого імені будь-якій особі покупцю згідно договору купівлі-продажу за ціною, визначеною уповноваженим експертом оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги, а також вільного доступу уповноважених представників банку до Предмету іпотеки) необхідних для здійснення такого продажу, а кошти, одержані від реалізації скерувати для задоволення вимог ПАТ «ВіЕс Банк» за Кредитним договором № KF37579 від 28.12.2005 року в розмірі 8690,74 долари США, що в гривневому еквіваленті відповідно до курсу НБУ становить 216935,47 грн.

В решті позовних вимог відмовлено за недоведеністю таких.

Стягнуто з ОСОБА_2 в користь Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» судовий збір в розмірі 886,83 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 в користь Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» судовий збір в розмірі 886,83 грн.

Заочне рішення в апеляційному порядку оскаржило ПАТ «ВіЕс Банк», вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив апелянту в задоволенні позовної вимоги про виселення відповідачів з квартири № 3, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, оскільки дана квартира перебуває в іпотеці ПАТ «ВіЕс Банк», належить на праві власності ОСОБА_2 і відноситься до приватного житлового фонду, а тому норма ст. 109 ЖК України судом застосована невірно. Вважає вищевказану позовну вимогу законною, оскільки ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Також зазначає, що судом першої інстанції не обгрунтовано відмову в передачі ПАТ «ВіЕс Банк» предмета іпотеки в управління, хоча передача предмета іпотеки в управління іпотекодержателю на період до його реалізації передбачена ст. 34 Закону України «Про іпотеку».З вищенаведених підстав апелянт просить скасувати рішення суду в частині відмови у передачі предмета іпотеки в управління ПАТ «ВіЕс Банк» і виселення відповідачів та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення відповідає зазначеним вимогам.

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

На підставі ст. ст. 10, 60, 61 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Обставини визнані сторонами, не підлягають доказуванню. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч.1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 28.12.2005 року між ВАТ «Електрон банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № KF37579, за умовами якого позивачем було надано кредит в розмірі 49085,00 доларів США з кінцевим строком погашення не пізніше 27.12.2020 року зі сплатою 13,5% річних за користування коштами та подальшими змінами до нього, внесеними відповідно до додатку №3 до кредитного договору від 09.10.2008 року, додаткової угоди №2 від 14.08.2015 року.

ОСОБА_2 своїх договірних зобов'язань не виконав, а саме заборгував банку кошти на загальну суму 8690, 74 доларів США, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Позивачем умови укладених кредитних договорів було виконано та видано ОСОБА_2 кошти, що стверджується заявами на видачу готівки № 132-79 від 09.10.2008 року, № 109-37 від 28.12.2005 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за згаданим кредитним договором між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 28.12.2005 року укладено договір іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрований в реєстрі за № 308.

Згідно даного договору іпотеки, ОСОБА_2 (іпотекодавець) передав в заставу позивачу (іпотекодержателю) нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 35,3 кв.м, що належить йому на підставі свідоцтва про право приватної власності на квартиру.

Оскаржуваним заочним рішенням позов ПАТ «ВіЕс Банк» задоволено частково, звернуто стягнення на квартиру №3 загальною площею 35,3 кв.м, житловою площею 20,4 кв. м , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2, шляхом продажу майна Публічним акціонерним товариством «ВіЕс Банк» (79000, м.Львів, вул.Грабовського,11, рахунок № 32002100500 в ЛТУ НБУ м.Львова, МФО 325213, код ЄДРПОУ 19358632) від свого імені будь-якій особі покупцю згідно договору купівлі-продажу за ціною, визначеною уповноваженим експертом оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги, а також вільного доступу уповноважених представників банку до Предмету іпотеки) необхідних для здійснення такого продажу, а кошти, одержані від реалізації скерувати для задоволення вимог ПАТ «ВіЕс Банк» за Кредитним договором № KF37579 від 28.12.2005 року в розмірі 8690,74 долари США, що в гривневому еквіваленті відповідно до курсу НБУ становить 216935,47 грн. В решті позовних вимог відмовлено за недоведеністю таких.

Не погодившись з відмовою суду в задоволенні решти позовних вимог, заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 30.01.2017 року, оскаржив лише ПАТ «ВіЕс Банк».

Рішення суду в частині задоволення позовних вимог не оскаржується, а відтак його законність та обґрунтованість, з врахуванням положень ст. 303 ЦПК України, в цій частині судом апеляційної інстанції не переглядається.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів, суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1, яка є предметом договору іпотеки, придбана відповідачами не за рахунок отриманого кредиту та у відповідачів відсутнє постійне житло.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Згідно ч.1ст.40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) та статті 1 Закону №898-IV іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону №898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобовязанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право Іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні Іпотекодавця, згідно з яким Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права й обов'язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).

Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від Іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку не доведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобовязання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення (частина четверта статті 631 Цивільного Кодексу України).

За приписами ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України, частиною першою якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК України, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, яке є житлом, придбаного не за рахунок кредиту, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

З матеріалів справи вбачається, що квартира належить ОСОБА_2 на праві особистої власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 02.11.2000 року, договір іпотеки укладений 28.12.2005 року, тобто, дана квартира набута у власність не за рахунок кредитних коштів, отриманих згідно з кредитним договором, укладеним 28.12.2005 року. Судом встановлено, що зазначена квартира використовується відповідачами для постійного проживання, про що свідчать дані про їх реєстрацію.

Оскільки в іпотеку передано квартиру, яка набута у власність не за рахунок отриманих кредитних коштів, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог у частині виселення відповідачів, які зареєстровані та проживають в іпотечній квартирі. Отже, рішення суду першої інстанції в цій частині вирішених позовних вимог, а саме відмову у виселенні відповідачів, слід залишити без змін.

Аналогічна правова позиція і викладена в Постановах Верховного Суду України у справі № 6 -1033цс 15 від 21 жовтня 2015 року, у справі за 6-1449цс15 від 3 лютого 2016 року, що відповідно до ст.360 7 ЦПК України є обов'язковою для застосування норм матеріального права подібних правовідносинах.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що передача предмета іпотеки в управління іпотекодержателю на період до його реалізації передбачена ст. 34 Закону України «Про іпотеку», то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Дійсно, ст. 34 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки і з метою отримання продукції, плодів та доходів, забезпечення належного господарського використання переданого в іпотеку нерухомого майна згідно з його цільовим призначенням, предмет іпотеки на підставі договору між іпотекодавцем і іпотекодержателем або рішення суду може бути переданий іпотекодержателю або іншій особі в управління на період до його реалізації у порядку, встановленому названим Законом.

Управління майном здійснюється відповідно до законодавства та умов, визначених договором чи рішенням суду.

З буквального тлумачення названої статті, випливає висновок про те, що позовна заява, а за ним і рішення суду про передачу іпотечного майна, на яке звернуто стягнення, в управління іпотекодержателю повинні відповідати положенням глави 70 Цивільного кодексу України, якою закріплене окремий вид договірних зобов'язань - управління майном.

За нею, під договором управління майном слід розуміти зобов'язання, в яких одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителю) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ч. 1 ст. 1029 Цивільного кодексу України).

У зв'язку з цим, і позовна заява, і судове рішення повинні містити усі істотні умови, передбачені законодавцем для договору управління майном, на яких таке управління здійснюється, а також інші необхідні умови, зокрема: перелік майна, що передається в управління; розмір і форма плати за управління майном; строк дії управління; права та обв'язки управителя; здійснення управління майном; право управителя на плату та на передачу управління іншій особі; відповідальність управителя; визначення особу відповідальну за ризик випадкової загибелі майна, переданого в іпотеку; підстави припинення управління.

При цьому, в силу принципу диспозитивності суд не може вийти за межі вимог, заявлених позивачем.

Позовна вимога Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» не містить усіх умов, передбачених главою 70 Цивільного кодексу України, і необхідних для передачі йому в управління іпотечного майна, на яке звернуто стягнення, а тому, за прямої заборони цивільно-процесуального законодавства, щодо можливості виходу суду за межі позовних вимог, позовна вимога не підлягає задоволенню.

Інші доводи апелянта не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, та не можуть бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду в частині відмови в задоволенні решти позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції повно та всебічно з"ясував обставини справи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. 303, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» - відхилити.

Заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 30 січня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою апеляційного суду законної сили.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Левик Я.А.

Цяцяк Р.П.