Ухвала суду № 68215018, 01.08.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

ОКРЕМА ДУМКА

1 серпня 2017 року м. Київ

cудді Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Волкова О.Ф. у справі за позовом ОСОБА_2 до Національного банку України (далі - НБУ), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), Головного територіального управління юстиції у

м. Києві, третя особа - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Преміум» (далі - Банк), про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.

Верховний Суд України постановою від 1 серпня 2017 року у цій справі скасував постанову окружного адміністративного суду міста Києва від

29 березня 2016 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від

14 листопада 2016 року. Справу направив на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва.

Ухвалюючи таке рішення, Верховний Суд України висловив правовий висновок, зокрема, про те, що позивач у цій справі, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатися до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Не погоджуючись із таким висновком Верховного Суду України щодо можливості оспорити в суді акт НБУ стосовно відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку акціонером цього банку, вважаю за необхідне висловити свою окрему думку про таке.

Згідно зі статтею 66 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ у формах адміністративного та індикативного регулювання. До адміністративного регулювання належать такі дискреційні повноваження НБУ: 1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; 3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; 4) нагляд за діяльністю банків; 5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 7 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-ХІV «Про Національний банк України» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_58/ed_2016_01_01/pravo1/T990679.html?pravo=1> (далі - Закон № 679-XIV) НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Головна мета банківського регулювання і нагляду - це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України (частини перша та друга

статті 55 Закону № 679-XIV <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_367/ed_2016_01_01/pravo1/T990679.html?pravo=1>).

Крім того, за змістом частини третьої статті 55 Закону № 679-ХІV постійний нагляд НБУ здійснює за дотриманням банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів й фізичними особами.

У статті 15 Закону № 679-XIV визначені дискреційні повноваження Правління НБУ, в яких, поміж інших, йому надано право приймати рішення, зокрема, про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону № 2121-ІІІ та інших законів України.

Виключний перелік заходів впливу НБУ та коло осіб, до яких вони можуть бути застосовані, передбачені статтею 73 Закону № 2121-ІІІ. Так, згідно з

пунктом 13 частини першої зазначеної норми НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати такий захід впливу, як відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи.

За правилами пункту 3 частини другої статті 77 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

У статті 2 Закону № 2121-ІІІ визначено дефініцію терміна «банківська ліцензія», відповідно до якого - це документ, який видається НБУ в порядку та на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Тобто, такий вид заходу впливу, як відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку, може бути застосовано лише НБУ та тільки до юридичної особи, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банку.

Право на оскарження в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльності НБУ чи його посадових осіб надано банку або іншим особам, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ (стаття 79 Закону № 2121-ІІІ).

При цьому відповідно до статті 72 Закону № 2121-ІІІ до осіб, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, належать, зокрема, власники істотної участі у банку.

Істотна участь - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи (стаття 2 Закону № 2121-ІІІ).

Крім цього, відповідно до пункту 2.5 глави 2 розділу І Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, до інших осіб, які є об'єктом перевірки НБУ відповідно до Закону № 2121-ІІІ, НБУ може застосовувати лише письмове застереження, накладення штрафів, тимчасову, до усунення порушення, заборону використання власником істотної участі у банку права голосу (тимчасову заборону права голосу).

Тобто, до цих інших осіб НБУ не вправі застосувати такий захід впливу, як відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку, оскільки такий захід може бути застосовано виключно до банківських установ.

Разом з цим у справі, яка розглядалась, об'єктом перевірки НБУ був не позивач, який є власником істотної участі у Банку, а саме Банк, та до останнього було застосовано відповідний захід впливу, виражений у рішенні, яке є актом індивідуальної дії у сфері публічно-правових відносин, тобто цей акт стосується конкретної, в цьому випадку юридичної особи та породжує конкретні адміністративно-правові відносини, обумовлені цим актом.

За загальним правилом індивідуальні акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

Обов'язковою ознакою правового акта індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень є створення ним юридичних наслідків у формі прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2004_12_01/pravo1/KS04025.html?pravo=1> розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_12_25/pravo1/T002121.html?pravo=1> інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

При цьому особа на власний розсуд визначає, чи порушені її права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки цієї особи у сфері публічно-правових відносин.

З цього випливає, що звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не виключно способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_12_25/pravo1/T002121.html?pravo=1> інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства.

При цьому порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі третіми особами, прав чи охоронюваних законом <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_12_25/pravo1/T002121.html?pravo=1> інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_12_25/pravo1/T002121.html?pravo=1> інтересів його акціонерів, визначається законом.

Права та інтереси фізичної особи - акціонера Банку в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах.

Разом з цим аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що законодавець дав можливість оскаржити в суді рішення НБУ саме особі, щодо якої воно застосовується.

Водночас у цьому випадку, з урахуванням того, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту), а керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку, в силу вимог статті 48 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду як особі, яка здійснює повноваження органів управління банку, має право оскаржити оспорювану постанову НБУ.

Крім того, у цій постанові Верховного Суд України містяться посилання на висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria, у якій ЄСПЛ зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб'єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або - у випадку ліквідації або банкрутства - через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece)».

Разом з тим у цій же справі ЄСПЛ нагадав загальне правило про можливість подавати скарги від імені компанії органами, уповноваженими представляти їх на підставі установчих документів, або особами, уповноваженими діяти при ліквідації або банкрутстві організації. Проте, визнаючи наявність у цій справі виняткових обставин, які дозволяють розглядати як потерпілого («жертву порушення») не банк, а компанію, яка є його основним акціонером, ЄСПЛ кваліфікував як причину звернення зі скаргою сукупність подій, які привели спочатку до призначення в банк тимчасової адміністрації, а потім і конкурсного керуючого. Скарга була подана з приводу дій саме цих осіб. Хоча формально представляти банк могли тільки тимчасова адміністрація і конкурсний керуючий, через конфлікт інтересів між банком і цими особами дії останніх не повинні розглядатися як дії від імені банку.

Таким чином, викладений у цій постанові Верховного Суду України висновок щодо можливості оскаржити до суду оспорювану постанову НБУ позивачем, який є акціонером Банку, є помилковим.

Суддя

Верховного Суду України О.Ф. Волков