Постанова № 68188422, 01.08.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 серпня 2017 року Справа № 910/9306/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого суддіКорсака В.А.

суддів:Селіваненка В.П., Палія В.В. розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 01.03.2017 у справі № 910/9306/16 Господарського суду м. Києваза позовомДержавної організації "Українське агентство з авторських та суміжних прав"доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4простягнення коштівза зустрічним позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доДержавної організації "Українське агентство з авторських та суміжних прав"провизнання договору недійснимв судовому засіданні взяли участь представники :- позивачаСоловей А.Б.- - відповідачаОСОБА_5

В С Т А Н О В И В :

У травні 2016 року Державна організація "Українське агентство з авторських та суміжних прав" звернулась до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, в якій просила суд стягнути з відповідача на користь позивача 12 383,59 грн. основного боргу 1 500,00 грн. штрафу, 1 889,09 грн. пені, 4 302,97 грн. інфляційних втрат та 452,04 грн. 3 % річних.

Позов обґрунтовано обставинами порушення відповідачем зобов'язань за Ліцензійним договором від 21.05.2013 № БВ-21/13 щодо своєчасної та повної сплати суми авторської винагороди.

У липні 2016 року фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до Господарського суду міста Києва із зустрічною позовною заявою, в якій просила суд визнати недійсним Ліцензійний договір від 21.05.2013 № БВ-21/13.

Зустрічний позов обґрунтовано обставинами вчинення спірного правочину не ФОП ОСОБА_4 та непогодження нею цього договору, що є підставою для визнання його недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.08.2016 у справі № 910/9306/16 (суддя Зеленіна Н.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.03.2017 (у складі головуючого судді Пантелієнка В.О., суддів: Доманської М.Л., Верховця А.А.), первісний позов задоволено повністю, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу Державна організація "Українське агентство з авторських та суміжних прав" заперечує проти доводів скаржника і просить суд залишити його скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій на підставі поданих до матеріалів справи доказів встановлено, що предметом даного судового розгляду за первісним позовом є вимоги Державної організації "Українське агентство з авторських та суміжних прав" про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь позивача 12 383,59 грн. основного боргу 1 500,00 грн. штрафу, 1 889,09 грн. пені, 4 302,97 грн. інфляційних втрат та 452,04 грн. 3 % річних.

Підставою первісного позову визначено порушення фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 зобов'язань за Ліцензійним договором № БВ-21/13 від 21.05.2013 щодо своєчасної та повної сплати суми авторської винагороди.

Предметом спору за зустрічним позовом є вимога фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до Державної організації "Українське агентство з авторських та суміжних прав" про визнання недійсним Ліцензійного договору від 21.05.2013 № БВ-21/13.

Підставою зустрічного позову визначено недійсність оспорюваного договору у зв'язку з його не погодженням ФОП ОСОБА_4

Розглядаючи спір по суті, суди виходили з того, що 21.05.2013 між Державною організацією "Українське агентство з авторських та суміжних прав" (ДП УААСП) та ФОП ОСОБА_4 (користувач) було укладено Ліцензійний договір № БВ - 21/13 (т. 1, а.с. 50-52).

Відповідно до пункту 2.1 договору ДП УААСП від імені авторів та їх правонаступників, включаючи іноземних, надає Користувачу на умовах, визначених цим договором, право (невиключну ліцензію) на публічне виконання творів, які відносяться до репертуару ДП УААСП, на території кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1", АДРЕСА_1, а Користувач зобов'язується за надане право виплачувати ДП УААСП авторську винагороду (роялті) відповідно до даного договору та Закону.

Згідно з пунктом 2.4 договору сторони домовились, що сума авторської винагороди (роялті), яка сплачується користувачем за надання невиключного права на публічне виконання творів з репертуару ДП УААСП становить: 1 (один) відсоток від доходів Користувача при безкоштовному вході, але не менше ніж 960 (дев'ятсот шістдесят) грн. 00 коп. за один календарний квартал. Визначена сторонами сума авторської винагороди в пункті 2.4. договору не залежить від тривалості та кількості використання творів.

Статтею 1108 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України) встановлено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

Згідно зі статтею 1109 цього ж Кодексу, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Статтею 443 ЦК України визначено, що використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного використання твору без такої згоди, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до статті 440 ЦК України та частини 3 статті 15 Закону України "Про авторське право та суміжні права" майновими правами інтелектуальної власності на твір є: право на використання твору; виключне право дозволяти використання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

За приписами статей 31, 32, 33 вказаного Закону, використання творів допускається виключно на основі авторського договору з автором або іншою особою, що має авторське право, або з організацією колективного управління, яким об'єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами.

Згідно зі статтею 1 цього Закону публічне виконання - це подання за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола сім'ї або близьких знайомих цієї сім'ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час.

У пункті 7 постанови пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 № 5 "Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав" роз'яснено, що відповідно до статті 45 Закону суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: особисто, через свого повіреного, через організацію колективного управління.

Згідно з підпунктами "а - г" частини 1 статті 49 Закону України "Про авторське право та суміжні права" організації колективного управління повинні виконувати від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень такі функції, як:

- погоджувати з особами, які використовують об'єкти авторського права і (або) суміжних прав, розмір винагороди під час укладання договору;

- укладати договори про використання прав, переданих в управління. Умови цих договорів повинні відповідати положенням статей 31 - 33 цього Закону;

- збирати, розподіляти і виплачувати зібрану винагороду за використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єктам авторського права і (або) суміжних прав, правами яких вони управляють, а також іншим суб'єктам прав відповідно до цього Закону;

- вчиняти інші дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб'єктів.

Як роз'яснено в абз. шостому пункту 49 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 12 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" документами, що підтверджують право організації на звернення до суду із заявою про захист авторського права та/або суміжних прав, є: видане Міністерством освіти і науки України свідоцтво про облік організацій колективного управління, свідоцтво про визначення організації уповноваженою організацією колективного управління згідно із статтями 42, 43 названого Закону; статут організації, що управляє майновими правами на колективній основі; в інших випадках, ніж передбачені згаданими статтями Закону України "Про авторське право і суміжні права", - договір з особою, якій належать відповідні права, на управління майновими правами на колективній основі, та/або договір з іноземною організацією, що управляє аналогічними правами, і документи, що підтверджують наявність у неї відповідних повноважень.

З наявних у справі матеріалів вбачається, що позивач за первісним позовом є організацією колективного управління на колективній основі майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, що підтверджується виданим Державним департаментом інтелектуальної власності свідоцтвом про облік організацій колективного управління від 22.08.2003 № 3/2003.

Ухвалюючи рішення у справі про задоволення первісного позову, суди попередніх інстанцій виходили з обставин порушення фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 укладеного 21.05.2013 з Державною організацією "Українське агентство з авторських та суміжних прав" Ліцензійного договору № БВ-21/13 в частині своєчасної та повної сплати суми авторської винагороди за період з 21.05.2013 по 31.03.2016.

Водночас, відхиляючи доводи зустрічного позову щодо непогодження фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 спірного ліцензійного договору, суди попередніх інстанцій виходили з обставин скріплення цього договору відтисками печатки ФОП ОСОБА_4

Колегія суддів вважає, що судові рішення попередніх інстанцій у справі прийняті при неповному дослідженні усіх обставин справи, тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд з наступних підстав.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 вказаного Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу (при цьому підстави позову визначає позивач при зверненні до суду першої інстанції).

Відповідно до частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, відповідно до якої:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Частинами першою та третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до пункту 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з приписами статті 181 Господарського кодексу України (далі за текстом - ГК України) господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Разом з тим, за приписами частини восьмої цієї ж статті ГК України у разі, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

У розумінні приписів наведеної норми у разі, коли сторонами вчинені фактичні (конклюдентні) дії на виконання договору (які відповідають практиці та звичаям ділового обороту), тобто дії, які виражають волю сторін встановити певні правовідносини, та які свідчать про прийняття до виконання правочину, то такий договір вважається укладеним.

Окрім цього, відповідно до приписів статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним.

Як роз'яснено у пункті 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", настання передбачених статтею 241 ЦК України наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

З умов оспорюваного договору вбачається, що він є складним у виконанні, оскільки на "Користувача" за договором, окрім сплати авторської винагороди, покладено також обов'язки з вчинення наступних дій:

- ведення обліку творів та їх авторів;

- надання безпосередньо або через представника звітів про публічно виконані твори,

- надання належним чином завірених копій документів бухгалтерської звітності з відміткою державного органу (статистики, державної податкової служби) про прийняття за відповідний звітний період згідно з Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку;

- надіслання належним чином заповненого та підписаного акта про виплату авторської винагороди.

Між тим, посилаючись виключно на наявність відтиску печатки ФОП ОСОБА_4 на спірному договорі та відсутність доказів незаконного використання цієї печатки третіми особами, суди не надали належної оцінки доводам скаржника щодо непогодження ФОП ОСОБА_4 цього договору.

Водночас, як встановив суд апеляційної інстанції, відповідно до висновку проведеної у справі судової почеркознавчої експертизи, підпис на спірному договорі вчинений не ОСОБА_4, а іншою особою.

Як вбачається із вступної частини договору, особою, яка від виступає від імені ФОП ОСОБА_4 у цьому договорі, визначено директора ОСОБА_7

Проте, судами не досліджувались як обставини уповноваження цієї особи на вчинення спірного правочину від імені ФОП ОСОБА_4, так і обсяг таких повноважень (т. 1, а.с. 50, 206).

З огляду на це у даному випадку наявність відтиску печатки ОСОБА_4 як фізичної особи-підприємця на спірному договорі, за наявності встановленого факту непідписання нею цього договору, не є достатньою обставиною, яка могла б свідчити про погодження підприємцем договору.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасиу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), і з неї випливає, що ігнорування судом аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Такої ж позиції дотримується також Верховний Суд України у своїй постанові від 20.05.2014 у справі № 64/366-10.

Відповідно до пунктів 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

В пункті 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 також зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 ГПК України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

З матеріалів справи також вбачається, що, заперечуючи проти зустрічного позову, Державна організація "Українське агентство з авторських та суміжних прав" посилалась на те, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_7 вказана саме як керівник Товариства з обмеженою відповідальністю "Біла ведмедиця", засновником якого зазначено гр. ОСОБА_4 Позивач за первісним позовом також зазначав, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Біла ведмедиця" є засновником Товариства з обмеженою відповідальністю "В К Інвест", кінцевим бенефіціаром (власником) якого зазначено гр. ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 113-132).

Наведені доводи під час розгляду спору судами не оцінювались і не перевірялись.

Судові рішення не містять висновків про те, чи впливають ці обставини на результат вирішення спору.

Таким чином, розглядаючи даний спір, суд повинні були встановити обставини та надати оцінку доводам сторін щодо:

- наявності повноважень та обсягу повноважень визначеної у договорі особи на вчинення спірного правочину від імені ФОП ОСОБА_4, у т.ч. перебування у трудових відносинах з останньою тощо;

- вчинення сторонами договору фактичних (конклюдентних) дій на виконання договору, які можуть свідчить про прийняття договору до виконання;

- встановлення особи, яка фактично здійснювала діяльність у спірний період з 21.05.2013 по 31.03.2016 на території кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1", АДРЕСА_1, у т.ч. з публічного виконання творів, повноваження щодо управління правами яких належить до ДП УААСП.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанції про погодження ФОП ОСОБА_4 оспорюваного Ліцензійного договору від 21.05.2013 № БВ-21/13, а відтак і про його дійсність є передчасними і недостатньо обґрунтованими.

Оскільки підставою для задоволення первісного позову судами попередніх інстанцій визначено оспорюваний Ліцензійний договір від 21.05.2013 № БВ-21/13, висновок судів про наявність підстав для його задоволення також визнається передчасним.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.

Отже, як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились помилкового застосування приписів статті 42 ГПК України, частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини 1 статті 11110 ГПК України є підставою для скасування судових рішень у справі та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід з'ясувати наведені в цій постанові обставини справи, дослідити наявні у справі докази, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.03.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 25.08.2016 у справі № 910/9306/16 скасувати.

Справу № 910/9306/16 направити до Господарського суду міста Києва на новий розгляд.

Головуючий суддя В. А. Корсак

С у д д і В. П. Селіваненко

В. В. Палій