Постанова № 68110270, 31.07.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" липня 2017 р. Справа № 922/1340/17

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Терещенко О.І. , суддя Сіверін В. І.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача: ОСОБА_1 за довіреністю № 08-11/4551/2-16 від 27 грудня 2016 року

відповідача: ОСОБА_2 за довіреністю № 247 від 01 лютого 2017 року

ОСОБА_3 за довіреністю № 246 від 01 лютого 2017 року.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Харківської міської ради Харківської області (вх. № 2037Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 15.06.2017 р. у справі № 922/1340/17

за позовом Харківської міської ради Харківської області, м. Харків до ТОВ "Харківський вагонобудівний завод", м. Харків про стягнення 9 603 073,34 грн. ВСТАНОВИЛА:

В квітні 2017 р. Харківська міська рада звернулась до господарського суду Харківської області з позовною заявою до ТОВ Харківський вагонобудівний завод в якому просила:

- стягнути з ТОВ Харківський вагонобудівний завод (вул. Велика Панасівська, 89 (колишня вул. Котлова) м. Харків, 61052, ідентифікаційний код юридичної особи 01056379) на користь Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243, р/р 31419611700002 в ГУДКСУ у Харківській області, МФО 851011, код ЄДРПОУ 37999649, код платежу 240062200) доходи, отримані від безпідставно набутого майна в розмірі 9 603 073,34 грн.

- стягнути з ТОВ Харківський вагонобудівний завод (вул. Велика Панасівська, 89 (колишня вул. Котлова) м. Харків, 61052, ідентифікаційний код юридичної особи 01056379) на користь Харківської міської ради (рахунок 35417005032986, банк одержувача Головне управління державної казначейської служби України у Харківській області, МФО 851011) судовий збір.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в період з 01.04.2014 р. по 31.12.2016 р. використовував земельну ділянку за адресою: м. Харків, по вул. Велика Панасівська, 89 (колишня вул. Котлова) без достатніх правових підстав, речові права відповідача на земельну ділянку не зареєстровані, він не набув належних прав користування щодо земельної ділянки, відповідач не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, що призвело до фактичного безоплатного отримання ним послуг з користування земельною ділянкою та, як наслідок, одержання доходу в результаті використання вказаної земельної ділянки, розмір якого розрахований позивачем виходячи з розміру орендної плати за землю.

Рішенням господарського суду Харківської області від 15.06.2017 р. у даній справі у задоволенні позову відмовлено повністю.

Харківська міська рада подала на зазначене рішення до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просила оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, на неповне зясування обставин, що мають значення у справі, та на невідповідність висновків, місцевого господарського суду обставин справи.

Так, заявник зазначає, що у попереднього власника нерухомого майна, належного відповідачу, не було оформлено право користування земельною ділянкою, а отже судом першої інстанції до спірних правовідносин неправильно застосовані норми матеріального права передбачені ст. 30 Земельного кодексу України 1990 року із змінами та доповненнями станом на 25.10.2001 року, а сама земельна ділянка по вул. Велика Панасівська (колишня вул. Котлова), буд. 89 у м. Харків набута в користування Відповідачем без достатніх правових підстав.

Крім того, заявник зазначає, що зроблений судом першої інстанції висновок про те, що недоотриманий у зв'язку з не укладенням договору оренди землі дохід за своєю суттю є збитками, який слід доводити у загальному порядку, не відповідає обставинами справи, оскільки судом неправильно визначені правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем та ці висновки зроблені без комплексного аналізу нормативних актів, які регулюють цивільні та земельні правовідносини, що призвело до прийняття незаконного рішення.

Також, заявник зазначає, що не відповідає нормам матеріального права висновок суду про те, що відповідачем вжито всіх заходів щодо укладення договору оренди землі, що виключає можливість задоволення позовних вимог.

На думку позивача, не відповідає обставинам справи та зроблений із неправильним застосуванням норм права висновок суду про те, що позивач не може стягнути з відповідача дохід, одержаний від безпідставно набутого майна, оскільки у відповідача немає підстав сплачувати грошові кошти у розмірі орендної плати, оскільки з ним не укладений договір оренди землі.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 05.07.2017 р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 31.07.2017 р.

Відповідач 27.03.2017 р. надав за вх. № 7923 відзив на апеляційну скаргу, в якому проти апеляційної скарги позивача заперечує, просить її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, посилаючись на те, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджені усі фактичні обставини справи, яким надана належна правова оцінка.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.

В ході вирішення спору колегією суддів встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідач був зареєстрований 25.06.2001 року.

Відповідач є власником цілісного майнового комплексу ДП «Харківський державний вагоноремонтний завод», який був внесений Фондом державного майна України в якості внеску до статутного капіталу ЗАТ «Харківський вагонобудівний завод» в 2001 р.

Передача відбулася на підставі установчого договору про створення ЗАТ «Харківський вагонобудівний завод» від 20.06.2001 р., статуту ЗАТ «Харківський вагонобудівний завод», зареєстрованого виконавчим комітетом Харківської міської ради 25.06.2001 р., експертного висновку від 14.03.2001 р. про вартість цілісного майнового комплексу «Харківський державний вагонобудівний завод» та акту приймання-передачі цілісного майнового комплексу Харківський державний вагоноремонтний завод від 30 червня 2001 року. (а.с. 167-168 т. 1).

Статтею 4 Закону України Про оренду державного та комунального майна від 10.04.1992 № 2269-XII (в редакція станом на 13.09.2001р., яка діяла на час виникнення правовідносин) під цілісним майновим комплексом розуміється господарський обєкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями.

27 березня 2017 року відділом самоврядного контролю за використанням земель Департаменту територіального контролю Харківської міської ради проведено обстеження земельної ділянки по вул. Велика Панасівська, буд. 89 у м. Харкові та встановлено, що відповідач використовує земельну ділянку площею 6,9023 га по вул. Велика Панасівська, буд. 89 у м. Харкові для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ.: "А-1-3", Б-3, В-1, Г-1, Д-1, Е-1, Ж-1, З-1. И-1, К-1, Л-1, М-1, Н-1-3, О-3, П-1-2, Р-1, С-1, Т-1, Х-1, Е-1, Щ-1, Ю-1, Я-1-2. За результатами обстеження складено ОСОБА_1 обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки за адресою: м. Харків, вул. Велика Панасівська, буд. 89, в якому вказано, що ТОВ ХВБЗ з 05.06.2003 р. та по день складання акту використовує земельну ділянку без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст. 125 Земельного кодексу України.

Абзацом 2 пункту 2.11. Постанови Пленуму ВГСУ № 6 від 17.05.2011 року Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин встановлено, що до відносин, пов'язаних з переходом права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться житловий будинок, будівля, споруда, до особи, що набула права власності на відповідне нерухоме майно, в тому числі стосовно розміру такої земельної ділянки, застосовується законодавство, що діяло на час переходу права власності на житловий будинок, будівлю, споруду.

Відповідно до статті 30 Перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року № 561-XII з змінами та доповненнями станом на 25.10.2001 року (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. При чому право власності або право користування земельною ділянкою посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу. Згідно статті 23 ЗК України від 18 грудня 1990 року № 561-XII право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Отже, право власника нерухомого майна користуватися земельною ділянкою, на якій знаходиться це майно, може ґрунтуватися й на інших підставах, аніж договір оренди земельної ділянки, а саме статтями 7, 8 Земельного кодексу України передбачено користування земельною ділянкою на праві постійного користування та права оренди.

Отже, відповідач з моменту набуття права власності на нежитлові будівлі, в силу положень статті 30 Перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року № 561-XII з змінами та доповненнями станом на 25.10.2001 року, набув право користування земельною ділянкою.

Позивач у судовому засіданні заперечував проти такого тлумачення закону, посилаючись на обовязкову для врахування судом правову позицію, викладену у постановах ВСУ від 30.11.2016 р. у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 р. у справі № 922/1009/15 та тлумачення, наведене у постановах ВГСУ від 09.08.2016 р. у справі № 922/5212/14, від 12.01.2017 р. у справі № 922/51/15 (а.с. 52-65 т.1).

Дослідивши правову позицію позивача і наведені ним судові рішення, колегія суддів зазначає таке.

На думку колегії суддів, посилання позивача на судову практику вищих судових інстанції та приписи ст. 111-28 ГПК України є безпідставними з огляду на наступне.

Правова позиція, наведена позивачем, полягає в тому, що набуття права власності на обєкт нерухомості не тягне правомірності набуття права на земельну ділянку до моменту реєстрації такого права державою.

Однак, наведені позивачем рішення ВГСУ та ВСУ є взаємовиключними зі сталими правовими позиціями того ж ВСУ, зазначеними в ряді узгоджених між собою постанов.

Так, в постанові від 11.02.2015 р. у справі № 6-2цс15 Верховний Суд України дійшов до висновку, що норми ст. 120 ЗКУ «закріплюють загальний принцип цілісності обєкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей обєкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду . . . При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗКУ у поєднанні з нормою ст. 125 ЗКУ слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на обєкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці обєкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак обєкта права власності».

Аналогічна позиція висловлена ВСУ також у справі № 6-2225цс16 від 12.10.2016 р. і низці інших постанов.

Вищий господарський суд України в постанові від 22.09.2015 р. у справі № 922/2257/14 зазначив ще категорічніше: «при виникненні у іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право попереднього власника або користувача припиняється автоматично, в силу закону, без «оформлення» припинення права будь-якими актами та документами. Вказана норма є імперативною і відступ від неї на підставі договору не допускається. . . . Тобто у всіх випадках переходу права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право на земельну ділянку виникає у набувача одночасно із виникненням права на зведені на ній обєкти. Подальша реєстрація земельної ділянки (ст. 202 ЗКУ) та права на земельну ділянку (Закон про держреєстрацію) повинні бути здійснені з метою запобігання спорам та створення можливості для наступного відчуження земельної ділянки за договором».

Така позиція Верховного Суду України та Вищого господарського суду України означає, що в разі застосування статті 120 ЗКУ відсутність державної реєстрації права власності на земельну ділянку не впливає на виникнення у набувача нерухомості права власності (користування) на таку земельну ділянку.

В силу даної правової позиції ВСУ слід вважати, що норма ст. 120 ЗКУ щодо моменту набуття права власності на земельну ділянку в разі зміни власника розміщеної на ній нерухомості є спеціальною відносно загальної норми ст. 125 ЗКУ щодо моменту набуття права власності на земельну ділянку в усіх інших випадках.

За таких умов, внаслідок існування взаємовиключної практики вищої судової інстанції, склалася правова ситуація, в який сприйняття колегією суддів будь-якої правової позиції з наведених, незалежно від волі колегії тягне відступлення суду від протилежної правової позиції.

Діюче законодавство не визначає і не може визначати порядку вирішення колізії між обовязковими для судів правовими позиціями ВСУ, оскільки така правова ситуація представляє собою грубе порушення принципу правової визначеності і не має права на існування.

В цих умовах колегія суддів, вирішуючи спір, опирається на закон та факт непридатності зазначеної позивачем правової позиції ВСУ до вирішення даного спору.

Так, колегія суддів звертає увагу, що наведені позивачем судові рішення не є корелятивними до даного спору. Дослідження змісту наведених рішень показує, що в жодному з них судами не досліджувалися правовідносини набуття права власності на специфічний обєкт нерухомості, яким є цілісний майновий комплекс.

Специфіка даного обєкту полягає в тому, що ЦМК це сукупність активів, одним з яких обовязково є право користування земельною ділянкою. Так, відповідно до п.1 ч.1 ст.4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання.

Таким чином, оскільки правочин передання ЦМК в статутний фонд відповідача не оскаржений позивачем або іншою особою і є дійсним на даний час, колегія суддів не може погодитися із твердженнями позивача про відсутність у відповідача права користування земельною ділянкою.

Більше того, як встановлено у судовому засіданні з пояснень представника позивача, позивач як при проведенні перевірки (а.с. 16-24 т.1), так і при складенні та поданні позову не мав інформації про те, що використання відповідачем земельної ділянки як активу у складі ЦМК, оскільки з невідомої причини не звертався до відповідача за отриманням інформації щодо підстав виникнення права користування земельною ділянкою.

Ще більше того, колегією суддів встановлено, що позивач має законне і безспірне право користування земельною ділянкою.

Як вбачається з матеріалів справи, під час створення закритого акціонерного товариства "Харківський вагонобудівний завод", правонаступником якого є ТОВ "Харківський вагонобудівний завод" та передачі до його статутного фонду цілісного майнового комплексу "Харківський державний вагоноремонтний завод", акт на право користування земельною ділянкою, на якій розміщено виробничі та адміністративні будівлі, заводу передано не було, в силу чого відповідач звернувся до Фонду державного майна України з проханням надати відповідачу копії акта на право користування земельною ділянкою по вул. Велика Панасівська (колишня вул. Котлова), буд. 89 у м. Харків.

Як свідчать матеріали справи, у відповідь Фонд державного майна України повідомив про факт існування такого акту та його втрату в роки Другої світової війни, що підтверджується Звітом про експертну оцінку вартості державного пакету акцій ЗАТ "Харківський вагонобудівний завод" (а.с. 68 т. 2).

Факт подання запиту в ході вирішення спору судом першої інстанції (а.с. 68 т. 2) та отримання відповіді тільки 27.07.2017 р. надає колегії суду право прийняти новий доказ на стадії апеляційного перегляду відповідно до приписів ст. 101 ГПК України, оскільки цей доказ був виготовлений третьою особою вже після винесення рішення судом першої інстанції.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що земельна ділянка по вулиці Велика Панасівська (колишня вул. Котлова), буд. 89 у м. Харкові перебувала у користуванні "Харківський державний вагоноремонтний завод" на підставі акта на право користування земельною ділянкою і таке право було належним чином оформлено згідно вимог діючого на той час законодавства.

Оскільки, як доведено вище, "Харківський державний вагоноремонтний завод" був наділений правом користування земельною ділянкою, то, відповідно, в ході передання ЦМК у власність відповідача, до останнього перейшло і законне право користування земельною ділянкою, на якій розміщені виробничі та адміністративні будівлі відповідача.

На думку колегії суддів, дефект передачі земельної ділянки, яким є втрата державного акту на право користування, є ризиком обох учасників правочину (як ФГМУ, так і товариства), однак ця обставина ніяким чином не спростовує того юридичного складу, що до складу ЦМК входило законне і зареєстроване право користування земельною ділянкою, як було передане ТОВ "Харківський вагонобудівний завод".

Таким чином, законне набуття відповідачем права на земельну ділянку виключає застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України.

Викладене свідчить про безпідставність та незаконність позовних вимог, в силу чого колегія суддів приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог і залишенні рішення суду першої інстанції без змін.

Крім того, самостійною підставою відмови у позові є непропорційність (відсутність справедливого балансу) того втручання у право мирного володіння майном, яке вимагає здійснити позивач.

Грошові кошти, які вимагає стягнути позивач, безумовно є майном в аспекті ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Тому, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див. рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції»). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові ст.1 Першого протоколу Конвенції, включно з другим реченням. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення у справі «Прессос компанія ОСОБА_4О.» та інші проти Бельгії»).

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, колегія суддів виходить з того, що на суд покладений обовязок визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом особи на «мирне володіння майном» у розумінні першого речення ст.1 Першого протоколу (див. рішення у справі «Звольський та Звольська проти Республіки Чехія»).

Колегія суддів зазначає, що даний спір має власну специфіку, яка полягає у визнанні державою права відповідача на землю і стягнення за це відповідних коштів.

Стаття 287.6 Податкового кодексу України в редакції, що діяла до 01.01.2015 р., встановлювала, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач самостійно обчислював та вчасно сплачував плату за землю у формі земельного податку. За період часу з 01.04.2014 по 31.12.2016 року відповідач сплатив суму у розмірі 2 421 051,9 грн.

Таким чином, на протязі років держава Україна визнавала за позивачем право користування землею і стягувала за це належну плату.

Одночасне стягнення і плати за землю і орендної плати, названої позивачем упущеною вигодою, суперечить меті досягнення справедливого балансу при втручанні в право мирного володіння майном.

Позивач у своєму позові про цю обставину (внесення плати за землю) не зазначає, у своїх вимогах не враховує і порядок компенсації цих коштів не пропонує.

За таких умов колегія суддів не вбачає підстав задоволення позову, оскільки втручання у право мирного володіння майном, в тому числі шляхом стягнення коштів, в даному випадку не відповідає вимогам досягнення справедливого балансу між метою втручання і захистом законних інтересів власника.

Крім того, в аспекті повноти та все сторонності вирішення спору закон покладає на колегію суддів обовязок надати правову оцінку і тим підставам та мотивам, якими керувався суд першої інстанції при вирішення спору по суті.

Дослідивши матеріали справи та аргументи сторін, колегія суддів в цілому погоджується із підставами відмови у задоволенні позову, зазначеними в оскарженому рішенні суду.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, зазначена позивачем сума, яка підлягає стягненню, нарахована як доходи, отримані або які можна було б отримати від безпідставно набутого майна, в порядку статей 1212, 1213, 1214 ЦК України.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Так, обов'язковою підставою застосування положень ст. 1212, 1214 ЦК України має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11 ЦК України). Така особа набуває майно в інший спосіб ніж визначено положенням статті 11 ЦК України.

У відповідності до правової позиції Верховного Суду України, зазначеної у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами й правочином. В той же час, підставою набуття спірної земельної ділянки було внесення Фондом державного майна України нерухомого майна, як внесок до статутного фонду ЗАТ «Харківський вагонобудівний завод». А з цього слідує, що набуття відповідачем спірної земельної ділянки відбулося в межах підстав передбачених законом і не може вважатися безпідставним.

Разом з тим, відповідно до вже згадуваної правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України. Таким чином, набуття Відповідачем у власність нежитлових будівель є саме тим правовим фактом, який породжує у Відповідача в майбутньому цивільний обов'язок оформлення правових підстав користування даною земельною ділянкою.

За таких обставин, відповідач набув майно за існуванням достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству, з метою його зберігання та використання, та з наміром оформити право користування земельною ділянкою у порядку визначеному законом.

Таким чином, з викладеного вбачається, що до спірних правовідносин не можуть застосовуватися положення статей 1212, 1214 ЦКК України.

Окремо слід зауважити, що позивач помилково ототожнив поняття безпідставного набуття майна (земельної ділянки), як підставу застосування положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України з неукладенням договору оренди на спірну земельну ділянку.

Між тим, згідно з п. 3.7. Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України від 17.05.2011 р. № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" передбачено, що власники землі та землекористувачі мають право на захист своїх прав шляхом стягнення збитків з особи, яка вчинила неправомірні дії щодо відповідних земельних ділянок, у випадках, встановлених главою 24 ЗК України, та за процедурою, передбаченою Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 N 284.

Згідно правових позицій Верховного Суду України в аналогічних справах (див. Постанову ВСУ від 17.02.2016 у справі № 904/5857/14), недоотримання доходу з неукладенням договору оренди на спірну земельну ділянку за своєю правовою суттю є збитками, які слід доводити у загальному порядку і для застосування якого слід встановлювати наявність у діях відповідача усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками і вини).

Правова природа зобов'язань, які виникають внаслідок безпідставного отримання чи збереження майна та зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, - є принципова різною. Ототожнення їх є неможливим.

Відповідно до п. 2.9 Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України від 17.05.2011 р. № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" суди мають враховувати, що способи захисту прав юридичних та фізичних осіб на земельні ділянки, визначені статтею 152 ЗК України, положення якої у відповідних правовідносинах підлягають переважному застосуванню перед нормами ЦК України та ГК України.

За змістом статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Пунктом д) ч. 1 ст. 156 Земельного кодексу України передбачено, що власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Згідно зі статтею 157 ЗК відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284, відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані.

Як вбачається зі змісту позовної заяви та апеляційної скарги, позивач просить стягнути суму неотриманої орендної плати, яка за своєю суттю, з урахуванням вищевикладеного є саме збитками, а не майном, яке відповідач зберігає без достатньої правової підстави, про що стверджує позивач.

Окрім цього, для ототожнення суми неотриманої орендної плати з поняттям безпідставно набутого чи збереженого майна (ст. 1212 ЦК України), необхідно довести що ця сума є реальною, тобто існували підстави її сплати в період часу з 01.04.2014 р. по 31.12.2016 р. і вона дійсно утримується відповідачем без достатніх правових підстав. Для встановлення цих обставин необхідно встановити, з якого моменту орендна плати за користування земельною ділянкою виникає як окреме майно та з якого моменту щодо неї можуть бути заявлені вимоги.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків зокрема є: "договори та інші правочини.

Статтею 21 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства . (ст. 13 ЗУ "Про оренду землі).

Тобто, підставою для виникнення орендної плати є підписаний сторонами договір оренди.

З цього слідує, що оренда плата, як майно виникає з моменту укладення договору оренди і не існує самостійно без нього. До укладення договору оренди власник земельної ділянки наділений тільки правом на відшкодування збитків в порядку передбаченому статтями 152, 156 ЗК України та ст. 22 ЦК України та за умови доведення ним в діях відповідача складу господарського правопорушення (протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між: протиправною поведінкою та збитками і вини).

Отже, колегія суддів дійшла висновку про те, що недоотриманий у зв'язку з неукладенням договору оренди землі дохід, за своєю суттю, є збитками, які необхідно доводити в загальному порядку.

Окрім того, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції щодо того, що відповідач є добросовісною стороною цивільного обороту.

В цьому аспекті колегія суддів зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем, який діяв в умовах відсутності в нього державного акту про право користування землею, було подано заяву про оформлення орендних відносин до Харківської міської ради, на підставі якої Харківською міською радою прийнято Рішення від 23.12.2011 року № 554/11 "Про надання дозволу на розробку проектів відведення земельних ділянок юридичним особам та фізичним особам для експлуатації та обслуговування будівель і споруд", яким відповідачу було надано згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки по вулиці Великій Панасівській, 89 у місті Харкові,

Відповідно до п. 2.1. цього рішення, відповідача було попереджено про те, що після прийняття цього рішення необхідно виконати проект відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівель і споруд та подати його на затвердження у встановлено порядку. Пунктом. 2.3. рішення встановлено, що земельна ділянка площею орієнтовно 7,0486 га. по вулиці Великій Панасівській, 89 у місті Харкові для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель (виробничі, адміністративні, складські будівлі) буде надано Відповідачу у користування окремим рішенням після надання проектів землевідведення земельних ділянок, погоджених у встановленому порядку. При цьому будь-яких строків виготовлення та погодження проекту землевідведення рішенням міської ради встановлено не було.

Порядок погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлено статтею 186 1 ЗК України від 25.10.2001 року № 2768-ІІІ, згідно змісту ч. 1 якої проект землеустрою щодо відведення земельної ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. При цьому строки виготовлення та погодження проекту землевідведення також не встановлено.

На виконання рішення Харківської міської ради від 23.12.2011 року № 554/11 відповідач уклав з розробником - виробничо-професійною приватною фірмою «ІСТОК» договір № 5181 від 01.02.2012 року про виконання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та споруд по вулиці Великій Панасівській, 89 у місті Харкові.

Як вбачається з матеріалів справи розробник з моменту укладення договору № 5181 вживав заходи, що виготовлення проекту та погодження його з відповідними органами державної влади.

Рішенням державного кадастрового реєстратора ОСОБА_5 від 08.07.2016 року № РВ-6300616872016 було відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру та направлено проект на доопрацювання.

Враховуючи, що розробником проекту, як це слідує із статті 26 Закону України "Про землеустрій", можуть бути тільки особи, що володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та у складі яких працює за основним місцем роботи не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, які є відповідальними за якість робіт із землеустрою, та враховуючи укладений з таким із розробників договір, відповідач вжив всіх залежних від нього заходів щодо розроблення проекту землевідведння та укладення договору оренди землі.

Таким чином, на думку колегії суддів, суд першої інстанції надав вірну оцінку правовідносинам та дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

На підставі вищевикладеного колегія суддів вважає, що твердження позивача, викладені ним в апеляційній скарзі ґрунтуються на припущеннях, не доведені належними доказами, тоді як господарським судом першої інстанції в повній мірі зясовані та правильно оцінені обставини у справі та ухвалене ним рішення є законним та обґрунтованим, у звязку з чим підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 99, 101, п. 1 ст. 103, ст. ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради Харківської області на рішення господарського суду Харківської області від 15.06.2017 р. у справі № 922/1340/17 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 15.06.2017 р. у справі № 922/1340/17 залишити без змін.

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Терещенко О.І.

Суддя Сіверін В. І.