Рішення № 68109249, 31.07.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.07.2017Справа №910/8923/17

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Інженерний центр «Енергомаш»доТовариства з обмеженою відповідальністю «Тімсен»за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідача1. ОСОБА_1 2. Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Дегтярьову Ангеліну Володимирівнупровизнання договору купівлі-продажу недійснимСуддя Босий В.П.

Представники сторін:

від позивача:Масюк О.В.від відповідача:не з'явивсявід третьої особи 1:не з'явивсявід третьої особи 2:не з'явився

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю Інженерний центр «Енергомаш» (надалі - ТОВ Інженерний центр «Енергомаш») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тімсен» (надалі - ТОВ «Тімсен») про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір купівлі-продажу від 06.01.2015 р., укладений між ТОВ Інженерний центр «Енергомаш» та ТОВ «Тімсен», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дегтярьовою А.В. за реєстровим №12, не спрямований на реальне настання правових наслідків, а тому є фіктивним правочином, у зв'язку з чим позивач вказує на наявність підстав згідно ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання його недійсним.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.06.2017 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 21.06.2017 р., залучено до участі у справі ОСОБА_1 та Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Дегтярьову Ангеліну Володимирівну в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

14.06.2017 р. від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на те, що позивачем не доведено відсутності в усіх учасників оскаржуваного правочину наміру створити юридичні наслідки.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.06.2017 р. розгляд справи відкладено на 31.07.2017 р. у зв'язку із неявкою представників відповідача та третіх осіб.

Представник позивача в судове засідання з'явилася, надала пояснення по суті спору та письмові пояснення на відзив третьої особи 1, позовні вимоги підтримала повністю.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується відмітками на звороті ухвали суду.

Місцезнаходження відповідача за адресою: 02002, м. Київ, вул. Луначарського, 4, на яку було відправлено ухвалу суду, підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців №1002705326 від 06.06.2017 р., матеріалами справи та вказано в позові.

Згідно із абз. 3 п. 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач повідомлений про час та місце судового розгляду належним чином, а матеріали справи містять достатні докази для її розгляду по суті.

Оскільки про час та місце судового засідання відповідач був належним чином повідомлений, на підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами.

Представник третьої особи 1 в судове засідання не з'явився, на адресу суду направив клопотання, в якому розгляд справи просив здійснювати за його відсутності.

Представник третьої особи 2 в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

У власності ТОВ Інженерний центр «Енергомаш» перебувало нежитлове приміщення 1-го поверху №284 загальною площею 126,6 кв.м в літ. «Ч-3», розташоване за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний номер 32061435.

06.01.2015 р. між ТОВ Інженерний центр «Енергомаш» (продавець) та ТОВ «Тімсен» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дегтярьовою А.В. за реєстровим №12 (надалі - «Договір»), відповідно до п. 1.1 якого продавець передає у власність покупця нежитлове приміщення 1-го поверху №284 загальною площею 126,6 кв.м в літ. «Ч-3» (нежитлове приміщення), що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, на умовах цього договору, а покупець набуває у власність та зобов'язується сплатити оговорену грошову суму.

Пунктом 2.1 Договору визначено, що продаж нежитлового приміщення, визначеного п. 1.1 розділу 1 цього договору, вчиняється за ціною 8 162,77 грн., у тому числі ПДВ 20%, які покупець зобов'язується сплатити на розрахунковий рахунок продавця за згодою сторін до 06.06.2015 р.

Згідно з п. 4.1 Договору передача вказаного приміщення продавцем у користування покупця та прийняття покупцем відбувається шляхом підписання акту прийому-передачі нежитлового приміщення, що підписується уповноваженими на це представниками сторін упродовж 3 днів після підписання цього договору.

Спір у справі виник у зв'язку із оспорювання позивачем дійсності Договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, що вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Таким чином, відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто, важливою умовою застосування судом певного способу захисту права або інтересу є його належність - встановлення судом тих обставин, що вжиття саме обраного позивачем способу захисту спроможне поновити порушені права особи, що звертається до суду з відповідним позовом.

Згідно із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Як на підставу недійсності Договору позивач вказує на те, що він є фіктивним, тобто не спрямованим на настання реальних наслідків, що обумовлені ним, і таким, що суперечить вимогам ч. 5 ст. 203, ч. 1,3 ст. 216 Цивільного кодексу України.

За змістом ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Станом на момент укладення Договору позивач був власником нежитлового приміщення 1-го поверху №284 загальною площею 126,6 кв.м в літ. «Ч-3», розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно індексний номер 32061435.

На підставі оспорюваного у даній справі Договору вказане майно було відчужене на користь відповідача, про що було внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивач вказує, що в момент укладення спірного Договору ТОВ Інженерний центр «Енергомаш» перебувало у скрутному фінансовому становищі, оскільки у 2014 році ним було отримано позов від ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» про стягнення грошових коштів в сумі 42 450 362,92 грн. та 7 729 458,42 дол. США, за яким у січні 2015 було порушено провадження господарським судом Харківської області у справі № 922/254/15, що і зумовило укладення оспорюваного правочину з метою уникнення звернення стягнення на майно. При цьому, відчуження спірного нерухомого майна відбулося на користь пов'язаних юридичних осіб.

Зокрема, на момент укладення Договору (06.01.2015 р.) єдиним учасником ТОВ Інженерний центр «Енергомаш» було Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельно-монтажне управління «Енергомаш», єдиним учасником якого було Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Енергомаш-Проект».

Як вбачається із витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на 06.01.2015 р. керівником позивача, який підписав оспорюваний Договір, був ОСОБА_4, який одночасно був керівником ТОВ «Будівельно-монтажне управління «Енергомаш» та учасником ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Енергомаш-Проект» з часткою в статутному капіталі у розмірі 50,0%.

При цьому, керівником ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Енергомаш-Проект» (учасником якого був директор позивача) станом на момент укладення спірного Договору був ОСОБА_5, який в свою чергу був єдиним учасником відповідача.

Рішенням господарського суду Харківської області від 11.01.2016 р. у справі №922/254/15, яке згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень, набрало законної сили, позов банку до позивача та заставодваців і іпотекодавців задоволено повністю, стягнуто солідарно 4 185 927,38 грн. та 7 433 746,77 дол. США заборгованості.

23.02.2016 р. між відповідачем як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким продавець продав, а покупець придбав нежитлове приміщення 1-го поверху №284 загальною площею 126,6 кв.м в літ. «Ч-3», розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Станом на момент розгляду даної справи по суті згідно інформації, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 визначений власником спірного нерухомого майна.

Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань №1001758410 від 28.11.2016 р. підтверджується, що на момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 23.02.2016 р. та відчуження спірного майна на користь ОСОБА_1, керівником ТОВ «Тімсен» був ОСОБА_4, який і підписав оскаржуваний у даній справі Договір.

Статтею 234 Цивільного кодексу України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно з п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Відповідно до ч. 3 п. 3.11 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 р. у розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Тобто, для дослідження фіктивності правочину необхідно встановити обставини щодо відсутності наміру в усіх учасників правочину створити правові наслідки та наявності умислу сторін такого правочину, що може полягати в т.ч. в настанні несприятливих наслідків для третіх осіб.

Згідно позиції Вищого господарського суду України, викладеної в постанові від 22.04.2014 р. у справі № 912/856/13, сторони за допомогою фіктивного правочину намагаються прикрити свої неправомірні дії, зокрема: заволодіння майном, несплата податків, кредитних зобов'язань тощо.

Суд враховує, що позивач в особі колишнього керівника, відчужуючи на користь відповідача за оспорюваним Договором нерухоме майно, був обізнаний про наявність судового спору стосовно стягнення з нього (як боржника за кредитним договором) заборгованості на користь ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», а отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на таке нерухоме майно.

При цьому, відчуження такого нерухомого майна відбулося на користь пов'язаної юридичної особи - ТОВ «Тімсен», єдиним учасником якого виступав ОСОБА_5, який також одночасно з цим був керівником ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Енергомаш-Проект», учасником якого в свою чергу був керівник позивача.

Суд відзначає, що ознака вчинення фіктивного правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Докази здійснення відповідачем оплати за придбане нерухоме майно за Договором на користь позивача в матеріалах справи відсутні, і протягом 2015-2017 років позивач не вчиняв жодних дій на стягнення вартості відчуженої нерухомості, що в сукупності свідчить про свідомий намір сторін щодо невиконання зобов'язань по такому Договору, а також про намір сторін приховати справжні наміри учасників правочину, зокрема щодо уникнення звернення стягнення на нерухоме майно, і що свідчить про те, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Також судом не приймаються до уваги твердження третьої особи, що нерухоме майно за спірним Договору було передано на користь покупця, оскільки за змістом п. 4.1 Договору передача вказаного приміщення продавцем у користування покупця та прийняття покупцем відбувається шляхом підписання акту прийому-передачі нежитлового приміщення. Жодних належних та допустимих доказів в розумінні приписів ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження факту складання акту прийому-передачі спірного майна в порядку п. 4.1 Договору ні відповідачем, ні ОСОБА_1 суду не було надано.

Суд враховує докази наявності кримінального провадження № 12015220540002023 від 03.09.2015 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 357, ч. 1 ст. 388, ч. 1 ст. 188-1, ч. 1 ст. 172, ч. 1 та ч. 5 ст. 191 та ч. 4 ст. 190 КК України, яке перебуває в провадженні Головного слідчого управління Національної поліції України, та яке порушено зокрема за фактами вчинення відносно ТОВ «Тімсен», ТОВ «Інженерний центр «Енергомаш», і ТОВ «Завод енергетичного машинобудування» кримінальних правопорушень, передбачених наведеними статтями щодо розтрати майна товариства, захоплення приміщень, заволодіння злочинним шляхом майном підприємств.

На підставі викладеного, наведені обставини в сукупності свідчать про умисел обох сторін оспорюваного правочину (і продавця, в особі колишнього керівника, і відповідача, як покупця) приховати справжні наміри учасників правочину, який полягав в уникненні звернення стягнення на майно в процесі виконання судового рішення про стягнення заборгованості та виведення нерухомості з власності позивача.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, у чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Згідно із ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.

З огляду на те, що укладений між сторонами Договір за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, відтак в даному випадку є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, суд вважає позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю Інженерний центр «Енергомаш» про визнання Договору недійсним є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю Інженерний центр «Енергомаш» задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 06.01.2015 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю Інженерний центр «Енергомаш» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Тімсен», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дегтярьовою А.В. за реєстровим №12.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Тімсен» (02002, м. Київ, вул. Луначарського, 4; ідентифікаційний код 30965566) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Інженерний центр «Енергомаш» (02002, м. Київ, вул. Луначарського, 4; ідентифікаційний код 24288388) судовий збір у розмірі 1 600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп. Видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 03.08.2017 р.

Суддя В.П. Босий