Постанова № 68001391, 17.07.2017, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 липня 2017 року № 810/451/17

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Лапія С.М., суддів: Щавінського В.Р., Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Києві адміністративну справу за позовом гр. ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,-

в с т а н о в и в :

До Київського окружного адміністративного суду звернувся гр. ОСОБА_1 з позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 57 919, 68 грн. за період з 25.03.2016 по 28.12.2016.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28.08.2014 № 2085-о із змінами, внесеними наказом від 29.09.2014 № 2119-о, його звільнено із займаної посади з 29.08.2014 на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штатної чисельності.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.12.2015 у справі № 826/14834/14 зазначені накази визнано протиправними та скасовано, а його поновлено на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29.08.2014.

На виконання постанови суду від 22.12.2015 Міністерством доходів і зборів України 21.01.2016 видано наказ № 5-о «Про виконання рішення суду».

У зв'язку з допущеними Міністерством доходів і зборів України у відношенні позивача порушеннями законодавства про працю останнім 19.02.2016 було подано заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Проте, наказом Міністерства доходів і зборів України від 09.03.2016 № 21-о позивача звільнено з займаної посади з наступним формулюванням: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України»

Після отримання копії вказаного наказу позивачем було направлено до Державної фіскальної служби України засобами електронної пошти заяву від 24.03.2016 про проведення розрахунку.

У той же день Державною фіскальною службою України виплачено йому грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2014 по 23.04.2015, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2015 по 09.03.2016 та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19.08.2015 по 18.08.2016, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.

При цьому виплату вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку не здійснено.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2016 у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2016, визнано протиправним вказаний наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов'язано Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 09.03.2016 № 21-о, вказавши:

«Звільнити 09 березня 2016 ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України».

Стягнути з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.

Вказану вихідну допомогу виплачено позивачу 28.12.2016 у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів - 21 020,26 грн.

Отже, остаточний розрахунок проведено 28.12.2016, тому, на думку позивача, він має право на включення цієї суми до невиплачених йому всіх сум, що належали до виплати в день звільнення, а тому просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Позивач надав суду заяву, в якій просив розглядати справу за його відсутності та відсутності його представника.

Представник відповідача проти позову заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях на позовну заяву.

На підставі ч. 6 ст. 128 КАС України судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов задоволенню не підлягає у зв'язку з наступним.

Позивач з 24.04.2013 по 09.03.2016 проходив державну службу на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України.

Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28.08.2014 № 2085-О із змінами, внесеними наказом від 29.09.2014 № 2119-0, позивача звільнено із займаної посади з 29.08.2014 на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штатної чисельності.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.12.2015 у справі № 826/14834/14 зазначені накази визнано протиправними та скасовано, а позивача поновлено на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29.08.2014.

На виконання постанови суду від 22.12.2015 Міністерством доходів і зборів України 21.01.2016 видано наказ № 5-о «Про виконання рішення суду» щодо поновлення позивача на посаді.

У зв'язку з допущеними Міністерством доходів і зборів України у відношенні позивача порушеннями законодавства про працю останнім 19.02.2016 було подано заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Згідно із статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю працівникові має бути виплачена вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Проте, наказом Міністерства доходів і зборів України від 09.03.2016 № 21-о позивача звільнено з займаної посади з наступним формулюванням: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України», тобто без зазначення в наказі підстав звільнення, на які позивач посилався в своїй заяві.

Разом з цим постановою від 21.05.2014 № 160 Кабінет Міністрів України утворив Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів України шляхом перетворення.

Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074, орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.07.2014 № 651-р погоджено пропозицію Голови Державної фіскальної служби України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної Служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняється.

Після отримання копії вказаного наказу позивачем було направлено до Державної фіскальної служби України засобами електронної пошти заяву від 24.03.2016 про проведення розрахунку.

У той же день Державною фіскальною службою України виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2014 по 23.04.2015, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2015 по 09.03.2016 та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19.08.2015 по 18.08.2016, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.

При цьому виплату позивачу вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку не здійснено.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2016 у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2016, визнано протиправним вказаний наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов'язано Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 09.03.2016 № 21-о, вказавши:

«Звільнити 09 березня 2016 ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України».

Стягнути з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.

Вказану вихідну допомогу виплачено позивачу 28.12.2016 у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів - 21 020,26 грн.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, що встановлено ч. 2 ст. 117 КЗпП України.

Як зазначалось вище, постановами суду у справах №826/14834/14 та № 826/5898/16 встановлено факт незаконного звільнення позивача та стягнуто вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.

З прийняттям судових рішень статті 116 та 117 КЗпП не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Також суд звертає увагу, що позивачем не зазначається про затримку у виплаті вихідної допомоги після звільнення, а зазначається те, що вона була виплачена на виконання рішення суду.

Таким чином, в даних правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до ДФС України відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, щодо виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку належних сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП.

А отже, позовні вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2016 по 28.12.2016 в розумінні статті 117 Кодексу законів про працю України є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Згідно ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16.05.2017 у справі № 822/2663/15.

Більше того, згідно практики Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 08 квітня 2010 року зазначив наступне. "… 56. Незважаючи на відмінності в результатах проваджень проти СМЗ та СМСК виявляється, що доводи заявниці не було прийнято судами. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат (див., зокрема, пункт 15 вище). З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 Кодексу законів про працю більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. 57. У зв'язку з вищенаведеним Суд зазначає, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу "при відсутності спору щодо суми" заборгованості із заробітної плати звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період "фактичного розрахунку" (частина перша статті 117), а "при наявності спору про розміри сум" заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. 65. З огляду на тлумачення судами відповідного національного законодавства у справі заявниці Суд вважає, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя (див. пункти 56 і 57 вище). Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду."

Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно статті 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого:

1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (частина перша).

Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, відповідно, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. У адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Керуючись ст. ст. 11, 14, 69, 70, 71, 94, 97, 122, 128, 158-163, 167, 254, 257 КАС України, суд -

п о с т а н о в и в:

У задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає

законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Судді Лапій С.М.

Щавінський В.Р.

Василенко Г.Ю.