Постанова № 67984598, 27.07.2017, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2017 р. № 820/2617/17

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді - Заічко О.В.,

при секретареві судового засідання - Мараєвій О.В.,

за участю: представника третьої особи ( ДСА України) - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Апеляційного суду Харківської області, треті особі, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити певні дії ,-

В С Т А Н О В И В :

До Харківського окружного адміністративного суду звернувся позивач з адміністративним позовом, в якому просить суд:

- визнати відмову Апеляційного суду Харківської області у розрахунку та виплаті позивачу вихідної допомоги у належному розмірі при виході у відставку неправомірною, а право позивача - порушеним;

- зобов'язати Апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді , а саме за 33 повних роки.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем було протиправно відмовлено позивачу у виплаті вихідної допомоги відповідно до вимог ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

У судовому засіданні представник третьої особи - ДСА України проти позову заперечувала, просила у задоволенні позовних вимог відмовити, оскільки, станом на час звільнення позивача чинним законодавством не передбачено підстав для нарахування та виплати вихідної допомоги.

Позивач у судове засідання не прибув, належним чином повідомлявся про дату, час та місце розгляду справи, у позовній заяві, серед іншого, визначив, що просить розглядати справу без його присутності.

Відповідач у судове засідання уповноваженого представника не направив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, через канцелярію суду надав заперечення на позов, в яких викладена позиція, аналогічна тій, що була зазначена ДСА України. Також у запереченнях на позов відповідач висловив прохання розглядати зазначену справу без участі уповноваженого представника.

Третьою особою - ДКС України у судове засідання уповноваженого представника не направлено, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялось належним чином.

Суд, на підставі ст. 128 КАС України, вважає можливим розглянути дану справу без участі позивача, представника відповідача та представника третьої особи - ДКС України.

Заслухавши пояснення представника третьої особи - ДСА України, дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.

Судом з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_2 з 11 липня 1983 року по 06 липня 1987 року працював суддею Комінтернівського районного народного суду м. Харкова, а з 06 липня 1987 року по 26 грудня 2016 року - на посаді судді Апеляційного суду Харківської області.

Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» №322/97-ВР від 06.06.1997 року позивача було обрано безстроково на посаду судді Апеляційного Суду Харківської області та наказом голови Апеляційного суду Харківської області № 168 від 02.07.1997 року зараховано до штату цього суду.

Рішенням Вищої ради юстиції від 08.12.2016 року за №3105/0/15-16 у зв'язку з поданням заяви про відставку та відповідно до п. 9 ч.5 ст. 126 Конституції України позивача було звільнено у відставку з посади судді Апеляційного суду Харківської області, а наказом голови Апеляційного суду Харківської області від 26.12.2016 року №04-03/129-ос відраховано зі штату Апеляційного суду Харківської області .

У зв'язку з фактичною невиплатою йому передбаченої законом вихідної допомоги при виході у відставку, позивач звернувся до Апеляційного суду Харківської області з вимогою нарахування та виплати вихідної допомоги, відповідно до вимог ч.3 ст.43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ, а в подальшому - ч.1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VІ.

На своє звернення отримав відповідь від 17.05.2017 року, якою позивачу відмовлено у проведенні виплати вихідної допомоги, мотивуючи тим, що визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги є дата виходу у відставку. А стаття 136 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", яка діяла до 01.04.2014, була виключена Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання".

Дана відмова стала передумовою звернення позивача за захистом своїх порушених прав до Харківського окружного адміністративного суду.

По суті позовних вимог суд зазначає наступне.

Статтею 126 Конституції України визначено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

При цьому, ч.6 ст. 48 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI ( надалі - Закон) чітко зазначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Відповідно до вимог частини 1 статті 136 Закону № 2453 (діяла до 01.04.2014), судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

У рішенні Конституційного Суду України за №10-рп/2013 від 19.11.2013 р. (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України ст.ст.103,109,131,132,135,136,137, пп.1 п.2 розділу XII Прикінцеві положення, абз.4 п.3, абз.4 п.5 розділу XIIІ Перехідні положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" чітко визначено, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканості, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання ( п. 3.1).

З урахуванням викладеного, суд прийшов до висновку про те, що позивач має право на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку.

Суд вважає необґрунтованою позицію відповідача та третьої особи - ДСА України стосовно відсутності правових підстав для виплати позивачу вихідної допомоги у зв'язку з тим, що станом на день звільнення позивача стаття 136 Закону №2453 втратила чинність, у зв'язку з прийняттям Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", з огляду на наступне.

За замістом рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2013 у справі №1-2/2013 від 03.06.2013 (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України в частині відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 2, абз. 2 п.2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи, ст.138 Закону України Про судоустрій і статус суддів (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці), вбачається, що Конституційний Суд України вказав, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання, і така незалежність судді забезпечується, зокрема, його належним матеріальним та соціальним забезпеченням. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості.

Конституційний Суд України також акцентував свою увагу на тому, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен враховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію). Зокрема, суддя після виходу на пенсію або у відставку, використовуючи конституційне право на працю, визначене ст.43 Основного Закону України, не може бути при цьому позбавлений гарантій незалежності суддів, включаючи заходи їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення.

Аналогічна позиція викладена в рішенні Ради суддів України №6 від 05.02.2015 року, де зазначено, що конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді, як під час здійснення ним своїх повноважень, так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці. Статус судді та його елементи, зокрема, матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя. Разом з тим, в цьому рішенні, при розгляді питання гарантій незалежності суддів, їх правового статусу, матеріального та соціального забезпечення, посилаючись на рішення Конституційного Суду України, Рада суддів України вказала про неможливість звуження змісту та об'єму гарантій незалежності суддів, а відповідно матеріального та соціального забезпечення.

Таким чином, належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, в тому числі й виплата вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку, забезпечення гідного статусу життєвого рівня суддів є обов'язком держави, оскільки суддя, перебуваючи на суддівській посаді значний час, був обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема: обіймати оплачувані посади по сумісництву, виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу чи входити до правлінь комерційно-господарських чи фінансових товариств.

Підставою для отримання матеріального забезпечення судді після припинення його повноважень є виключно конституційно визначений статус професійного судді, при цьому законодавець не може виокремлювати певну категорію суддів у відставці, які не мають права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку з підстав, не пов'язаних із статусом судді, а у зв'язку з прийняттям законів які погіршують раніше надане їм право та гарантії реалізації такого. Таке законодавче регулювання суперечить меті встановлення конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів, як елемента їх незалежності.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про те, що незалежно від дати подачі позивачем заяви про вихід у відставку та його звільнення у зв'язку з виходом у відставку, він має право на одержання вихідної допомоги, оскільки набув таке права ще задовго до фактичного виходу у відставку і таке його право було гарантоване Законом України №2453 від 07.07.2010 року.

Судовим розглядом встановлено, що стаж роботи позивача на посаді судді складає 33 роки 4 місяці.

Отже і право на вихід у відставку з виплатою вихідної допомоги і щомісячного довічного грошового утримання позивач набув під час дії ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року № 2862 -XII, а в подальшому і ч. 1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VІ .

За таких обставин суд зазначає, що позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з його відставкою, відповідно до ст. 136 Закону України №2453 від 07.07.2010 року, яка діяла на час набуття позивачем такого права на отримання вихідної допомоги, є протиправним та таким, що не відповідає вимогам законодавства України, оскільки положеннями статті 22 Конституції України чітко визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Суд зазначає, що відповідно до ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Тобто, спосіб захисту має враховувати суть правопорушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем.

Відповідно до правової позиції палати в адміністративних справах Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24.01.2006 року, суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до приписів ч. 1 ст.244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Згідно частин 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що належним способом відновлення порушеного права позивача є саме зобов'язання Апеляційного суду Харківської області нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що чітко визначено у нормі частини 1 статті 136 Закону № 2453 (діяла до 01.04.2014), та саме у цій частині позов підлягає задоволенню, а відтак, у задоволенні решти позовних вимог суд відмовляє.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 8-14, 71, 94, 128, 160-163, 167, 186, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Апеляційного суду Харківської області, треті особі, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Зобов'язати Апеляційний суд Харківської області (61001, м. Харків, м. Героїв Небесної Сотні, 36, ідентифікаційний код 02894131) нарахувати та виплатити ОСОБА_2 (61000, АДРЕСА_1) вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Апеляційного суду Харківської області (61001, м. Харків, м. Героїв Небесної Сотні, 36, ідентифікаційний код 02894131) за рахунок бюджетних асигнувань витрати по оплаті судового збору на користь ОСОБА_2 (61000, АДРЕСА_1) у розмірі 640,00 грн. (шістсот сорок гривень 00 копійок).

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Повний текст постанови виготовлено 28 липня 2017 року.

СуддяЗаічко О.В.