Рішення № 67959821, 21.07.2017, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" липня 2017 р.Справа № 916/2358/15

Господарський суд Одеської області

У складі судді Желєзної С.П.,

Секретаря судових засідань ОСОБА_1

За участю представників сторін:

Від позивача: ОСОБА_2 за довіреністю №01-36/66 від 13.12.2016р.

Від відповідачів:

товариства з обмеженою відповідальністю Камертон: ОСОБА_3 за довіреністю № б/н від 20.07.2017р.

юридичного департаменту Одеської міської ради в особі Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради: ОСОБА_4 за довіреністю №1059 від 14.04.2017р.

Від третьої особи:

Одеського приватного навчально-виховного комплексу Загальноосвітня школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов дошкільний заклад Мрія: ОСОБА_5 за довіреністю № б/н від 31.01.2017р.

Одеської міської ради: ОСОБА_6 за довіреністю №277/исх-гс від 26.12.2016р.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю Камертон, юридичного департаменту Одеської міської ради в особі Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Одеського приватного навчально-виховного комплексу Загальноосвітня школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов дошкільний заклад Мрія, Одеської міської ради про витребування майна та скасування запису про державну реєстрацію,

ВСТАНОВИВ:

Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі по тексту Департамент) звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "КАМЕРТОН" (далі по тексту ТОВ "КАМЕРТОН") про витребування у товариства з обмеженою відповідальністю "КАМЕРТОН" нежитлової будівлі літ. „К загальною площею 98,5 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5, на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; скасування запису про державну реєстрацію товариства з обмеженою відповідальністю "КАМЕРТОН" на не житлову будівлю літ. „К загальною площею 98,5 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5.

Підставами звернення Департаменту до господарського суду із позовними вимогами є вибуття із володіння поза волею власника (територіальної громади м. Одеси) спірного майна, у звязку з чим Департаментом, із посиланням на Положення про Департамент та приписи Закону України „Про місцеве самоврядування, і було подано відповідний позов.

Рішенням господарського суду Одеської області від 06.07.2016р. по даній справі, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.11.2016р., у задоволенні позову було відмовлено.

Проте, постановою Вищого господарського суду України від 03.04.2017р. рішення судів попередніх інстанцій були скасовані із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України зазначив, що судами не було встановлено дійсного власника земельної ділянки, на якій розташована спірна будівля. Окрім того, суд касаційної інстанції зазначав, що судами попередніх інстанцій не було надано належної оцінки наявному в матеріалах справи висновку судової будівельно-технічної експертизи та не дотримано вимог чинного законодавства в частині дослідження всіх доказів, якими сторони обґрунтовують свої вимоги.

Після надходження матеріалів справи до господарського суду, за результатами проведеного повторного автоматичного розподілу, дану справу в порядку ст. 2-1 ГПК України було передано на розгляд судді Желєзній С.П., яка ухвалою від 21.04.2017р. прийняла справу до свого провадження.

05.05.2017р. Департамент звернувся до господарського суду із уточненою позовною заявою (вх. №102001/17), у відповідності до якої просить суд витребувати у товариства з обмеженою відповідальністю "КАМЕРТОН" бойлерну літ. „К загальною площею 98,5 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5, на користь територіальної громади м. Одеси в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; скасувати запис про державну реєстрацію товариства з обмеженою відповідальністю "КАМЕРТОН" на бойлерну літ. „К загальною площею 98,5 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5. Слід зазначити, що позивачем було некоректно сформовано позовні вимоги в частині скасування запису про державну реєстрацію товариства, проте вказана редакція позовних вимог була прийнята до розгляду господарським судом як остаточна, з огляду на відсутність у господарського суду повноважень на зміну формулювання заявлених позовних вимог.

05.05.2017р. Департамент звернувся до господарського суду із клопотанням (вх.№2-2494/17) про призначення по даній справі додаткової судової будівельно-технічної експертизи, на вирішення якої просив поставити наступні запитання:

встановити чи були демонтовані міжповерхові перекриття в нежитловій будівлі загальною площею 191 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5(5/1-А); у разі встановлення факту демонтажу міжповерхових перекриттів, встановити чи відноситься нежитлова будівля до двохповерхової з підвалом;

встановити поверховість будівлі, розташованої за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд.. 5/1-А (5), обємно планувальні та конструктивні рішення;

встановити чи є нежитлова будівля загальною площею 191 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5/1-А, відображена у технічному паспорті від 23.01.2014р., виготовленому КП „БТІ ОМР та нежитлова будівля літ. К, загальною площею 98,5 кв. м., розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5, відображена у технічному паспорті від 04.12.2012р., виготовленому КП „ОМБТІ та РОН одним і тим самим обєктом нерухомості.

Відповідно до ст.41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі. Проведення судової експертизи доручається державним спеціалізованим установам чи безпосередньо особам, які відповідають вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу". Особа, яка проводить судову експертизу (далі - судовий експерт) користується правами і несе обов'язки, зазначені у статті 31 цього Кодексу. Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту в порядку та з підстав, зазначених у частинах п'ятій і шостій статті 31 цього Кодексу.

Положеннями абзацу 2 п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики призначення судової експертизи від 23 березня 2012 року N 4 судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Господарський суд зазначає, що Департаментом не було наведено суду жодного доводу на підтвердження необхідності проведення додаткового експертного дослідження та, відповідно, впливу висновків такої експертизи на вирішення господарським судом справи по суті, у звязку з чим, господарським судом було відмовлено Департаменту у задоволенні клопотання про призначення експертизи. Окрім того, господарським судом також було відмовлено Одеському приватному навчально-виховному комплексу Загальноосвітня школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов дошкільний заклад Мрія (далі по тексту НВК „Мрія) у задоволенні клопотання про призначення повторної експертизи (вх. №2-2526/17 від 10.05.2017р.) з підстав, наведених по тексту рішення вище.

21.06.2017р. господарським судом у порядку ст. 39 ГПК України було проведено огляд та дослідження речових доказів, а саме спірного обєкта нерухомого майна, шляхом проведення виїзного судового засідання, яке відбулось за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5 (5/1-А0, за результатами проведення якого судом було встановлено наявність за вказаною адресою лише спірного обєкта нерухомого майна, що в свою чергу свідчить про тотожність обєктів, розташованих за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5, та за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5/1-А.

ТОВ "КАМЕРТОН" повністю заперечує проти позову, посилаючись на його безпідставність та необґрунтованість. Зокрема, ТОВ "КАМЕРТОН" наголошувало, що Департамент не є особою, уповноваженою на звернення до суду із даним позовом, оскільки не є власником спірного майна та не наділено власником правами на предявлення віндикаційних позовів.

В свою чергу, юридичний департамент Одеської міської ради в особі Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради (далі по тексту Управління державної реєстрації) заперечував проти задоволення позовних вимог Департаменту з підстав, наведених по тексту відзиву на позовну заяву.

Одеська міська рада у судових засіданнях по даній справі зазначала, що підтримує заявлені Департаментом позовні вимоги до ТОВ "КАМЕРТОН" у повному обсязі. Окрім того, на необхідності задоволення позовних вимог Департаменту у судових засіданнях та письмових поясненнях наголошував НВК „Мрія.

Господарський суд зазначає, що у судовому засіданні, яке відбулось 21.07.2017р. НВК „Мрія звернулось до господарського суду із клопотанням про відкладення розгляду справи, у задоволенні якого судом було відмовлено, з огляду на закінчення процесуальних строків розгляду даної справи. Окрім того, судом було відмолено Департаменту у задоволенні усного клопотання про призначення справи до колегіального розгляду, оскільки дана справа за своєю категорією не може бути віднесена судом до складної, а, отже, її колегіальний розгляд матиме наслідком розгляд даної справи спочатку та, відповідно призведе до порушення принципів розумності та своєчасності вирішення даного спору по суті.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи та пояснення учасників судового процесу, суд встановив наступне.

Рішенням Одеської міської ради від 27.09.1991р. №179-XXI „Про формування комунальної власності м. Одеси було вирішено затвердити перелік державного майна, яке підлягає передачі в комунальну власність, доручено виконавчому комітету Одеської міської ради визначити порядок управління комунальним майном та вказано, що після приймання Кабінетом Міністрів України постанови про врегулювання порядку формування комунальної власності, внести відповідні зміни до переліку державного майна, яке підлягає передачі в комунальну власність на затвердження міської Ради народних депутатів. Так, до переліку житлово-комунального майна, яке підлягає передачі в комунальну власність, було вирішено включити готелі в системі туристично-екскурсійного виробничого обєднання „Одесатурист.

При цьому, рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів „Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області від 25.10.1991р. за №266-ХХІ було затверджено перелік державного майна, яке передається у власність обласної Ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатками 1-3. Так, з переліку державного майна, яке передається у власність міст обласного підпорядкування (додаток №2) вбачається, що житловий та не житловий фонд місцевих Рад народних депутатів було передано у власність територіальної громади м. Одеса.

Як свідчать матеріали справи, а саме акт від 23.09.1992р., Радою Федерацій профсоюзів Одеської області та Радою Федерацій профсоюзів України було внесено до статутного фонду акціонерного товариства по туризму та екскурсіях „Одесатурист будівлі та споруди туристичного комплексу „Одеса, в тому числі адміністративну будівлю, бойлерну, трансформаторні підстанції тощо.

10.11.2003р. між акціонерним товариством по туризму та екскурсіях „Одесатурист та товариством з обмеженою відповідальністю „Оздоровчий комплекс „Вікторія було укладено договір купівлі-продажу обєктів нерухомого майна, а саме трансформаторних підстанцій Ж, Ж1, Ж3, бойлерної К та адміністративного корпусу Ч. 17.11.2003р. між товариством з обмеженою відповідальністю „Оздоровчий комплекс „Вікторія та акціонерним товариством по туризму та екскурсіях „Одесатурист було складено акт приймання-передачі будівель.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23.02.2007р. по справі №2-3203/07 позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю „Оздоровчий комплекс „Вікторія було задоволено, визнано за останнім право власності на будівлі, розташовані у м. Одесі, Гагарінське плато, 5, а саме на трансформаторну підстанцію Ж, трансформаторну підстанцію Ж1, трансформаторну підстанцію Ж3, бойлерну К, адміністративний корпус Ч.

18.12.2007р. між товариством з обмеженою відповідальністю „Оздоровчий комплекс „Вікторія (Продавець) та ТОВ "КАМЕРТОН" (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу, у відповідності до п. 1.1 якого Продавець продав, а Покупець купив нежитлову будівлю літ „К, загальною площею 98,5 кв. м., що розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5. Вказаний договір купівлі-продажу був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7

Як свідчать матеріали справи, 23.01.2014р. комунальним підприємством „Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради було видано територіальній громаді в особі Одеської міської ради технічний паспорт на нежитлову будівлю площею 191,0 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5/1-А.

При цьому, 21.07.2014р. виконавчим комітетом Одеської міською ради було прийнято рішення „Про реєстрацію обєктів комунальної власності м. Одеси №168, у відповідності до якого виконавчим комітетом було вирішено затвердити перелік обєктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси, до якого було включено, зокрема, нежитлову будівлю загальною площею 191, кв. м., що розташована за адресою: ОСОБА_6, Гагарінське плато, буд. 5/1-А.

26.09.2014р. між Департаментом та НВК „Мрія було укладено договір оренди №16/58 нежитлового приміщення, відповідно до п. п.1.1, 4.1 якого позивачем було передано у строкове платне користування нежитлову будівлю загальною площею 191,0 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, 5/1-А.

Слід зазначити, що право власності територіальної громади на обєкт оренди було оформлено лише 21.10.2014р. шляхом видачі реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області територіальній громаді міста ОСОБА_6 в особі Одеської міської ради свідоцтва про право власності на нежитлову будівлю площею 191,0 кв. м., яка розташована за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5/1-А.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19.11.2015р. (номер провадження 22-ц/785/5636/15), залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.06.2016р. по справі №2-3203/07, було задоволено апеляційні скарги Одеського приватного навчально-виховного комплексу „Загальноосвітня школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов дошкільний навчальний заклад „Мрія, Одеської міської ради та Департаменту на рішення Київського районного суду м. Одеси від 23.02.2007р. по справі №2-3203/07, скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 23.02.2007р. по справі №2-3203/07 в частині визнання за товариством з обмеженою відповідальністю „Оздоровчий комплекс „Вікторія права власності на трансформаторну підстанцію Ж, трансформаторну підстанцію Ж1, трансформаторну підстанцію Ж3, бойлерну К, адміністративний корпус Ч., які розташовані за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, 5.

Постановою Верховного Суду України від 22.02.2017р. по справі №2-3203/17 було скасовано рішення Апеляційного суду Одеської області від 19.11.2015р. та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.06.2016р. по справі №2-3203/07, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Звертаючись до господарського суду із позовними вимогами до ТОВ "КАМЕРТОН", позивач зазначав, що спірне нежитлове приміщення є обєктом комунальної власності, власником якого є територіальна громада м. Одеси. Департамент наголошував, що з листа комунального підприємства „Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради від 12.05.2015р. позивач дізнався про тотожність обєкта нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5 та обєкта, розташованого за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5/1-А. Варто зазначити, що господарським судом під час розгляду справи також було встановлено тотожність обєкта нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5 та обєкта, розташованого за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5/1-А.

При цьому, Департамент також зазначав, що рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів „Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області від 25.11.1991р. за №266-ХХІ весь житловий і не житловий фонд та майновий комплекс виробничого обєднання готельного господарства передано до комунальної власності.

Окрім того, Департамент як на підставу позовних вимог посилався на факт незаконного відчуження акціонерним товариством по туризму та екскурсіях „Одесатурист на користь товариства з обмеженою відповідальністю „Оздоровчий комплекс „Вікторія спірного нерухомого майна, яке було внесено до статуту акціонерного товариства по туризму та екскурсіях „Одесатурист Радою Федерацій профсоюзів Одеської області та Радою Федерацій профсоюзів України, із порушенням приписів ст. 4 Закону України „Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України.

Викладене, за переконанням позивача, свідчить, що спірне нерухоме майно вибуло із власності територіальної громади поза її волею, оскільки Одеською міською радою не приймались рішення про відчуження такого майна, а, отже, ТОВ "КАМЕРТОН" не є законним власником такого майна.

З посиланням на положення, зокрема, статей 388, 400 Цивільного кодексу України, а також статей 5, 29 Закону України „Про місцеве самоврядування та Положення про Департамент, позивач наголошує на необхідності відновлення порушених прав територіальної громади шляхом витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади м. Одеси в особі Департаменту та скасування записів про право власності ТОВ "КАМЕРТОН" на нерухоме майно, яке відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності є власником обєктів нерухомого майна, до складу яких увійшла бойлерна літ. „К, площа якої складає 98,5 кв. м.

ТОВ "КАМЕРТОН", у свою чергу, у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях зазначало, що Департамент не уповноважений на звернення із позовними вимогами про витребування комунального майна, що свідчить про перевищенням останнім наданих йому, як виконавчому органові, повноважень. Окрім того, відповідач, наголошував, що спірне майно не було передано до комунальної власності територіальної громади м. Одеси, а, отже, ТОВ "КАМЕРТОН" із дотриманням законодавчих вимог, не порушуючи про цьому прав територіальної громади, було придбано за договором купівлі-продажу від 18.12.2007р. спірне нерухоме майно.

Вирішуючи питання про обґрунтованість заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить з наступного.

Зі змісту положень ст. 41 Конституції України, ст. 321 Цивільного кодексу України вбачається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приписами ч. 2 ст. 321 Цивільного кодексу України встановлено, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Враховуючи правову природу заявлених позовних вимог, яка заснована на твердженнях позивача про належність спірного майна до комунальної власності, суд вважає правомірним першочергово звернути увагу на наступному. Витребування майна з чужого незаконного володіння та повернення шляхом звільнення та, як наслідок, відновлення первісного власника у його порушених правах власності можливо виключно у випадку, якщо на момент такого вибуття це майно дійсно належало особі, яка звертається до суду із даними позовними вимогами. Саме тому суд зауважує, що для правильного вирішення спору між сторонами по даній справі та встановлення обґрунтованості заявлених позовних вимог, перш за все, необхідно визначити правомірність віднесення спірного майна до комунальної власності.

Як зазначалось по тексту рішення вище, Департамент при зверненні до господарського суду наголошував, що спірне нерухоме майно було передано до комунальної власності на підставі рішення Одеської міської ради від 27.09.1991р. №179-XXI „Про формування комунальної власності м. Одеси, рішення Одеської обласної Ради народних депутатів „Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області від 25.10.1991р. за №266-ХХІ та рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 25.11.1991р.

Господарський суд зазначає, що в матеріалах справи міститься лише рішення Одеської обласної Ради народних депутатів „Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області від 25.10.1991р. за №266-ХХІ, в якому відсутні відомості щодо передання до комунальної власності майнового комплексу виробничого обєднання готельного господарства. Будь-яке рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 25.11.1991р. відсутнє взагалі, що надає суду підстави вважати помилкою позивача із визначення дати цього рішення. Суд звертає увагу позивача, що передача готелів в системі туристично-екскурсійного виробничого обєднання „Одесатурист була передбачена рішенням Одеської міської ради від 27.09.1991р. №179-XXI „Про формування комунальної власності м. Одеси. При цьому, слід зазначити, що рішення Одеської міської ради було прийнято до прийняття рішення Одеської обласної Ради народних депутатів „Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області від 25.10.1991р. за №266-ХХІ, та до вказаного переліку не увійшов майновий комплекс виробничого обєднання готельного господарства. Передача стосувалася лише готелів в системі туристично-екскурсійного виробничого обєднання „Одесатурист, що свідчить про відсутність доказів про передачу спірних обєктів на підставі названих рішень. Крім того, слід зазначити, що жодних актів прийому-передачі до вказаних рішень органами місцевого самоврядування складено не було.

З матеріалів справи, а саме з рішення Київського районного суду м. Одеси від 23.02.2007р. по справі №2-3203/07, вбачається, що спірні обєкти нерухомості були відчужені акціонерним товариством по туризму та екскурсіях „Одесатурист на користь товариства з обмеженою відповідальністю „Оздоровчий комплекс „Вікторія. Слід зазначити, що на момент прийняття даного судового рішення, ні фактично, ні юридично спірне майно Одеській міській раді не належало та не перебувало у фактичному володінні та користуванні територіальної громади.

Доводи позивача про відсутність у профспілкових організаціях права власності на будь-яке майно, а, отже, відсутності правових підстав для передання такого майно до статутного фонду акціонерного товариства по туризму та екскурсіях „Одесатурист, судом оцінюються критично з огляду на наступне.

У період існування СРСР, на території УРСР, як радянської республіки питання власності були врегульовані як Конституцією УРСР від 20.04.1978 року так і Цивільним кодексом УРСР від 18.07.1963 року. Статтею 10 Конституції УРСР було встановлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань. Статтею ст.87 Цивільного кодексу УРСР також було передбачено, що соціалістичною власністю є: державна (загальнодержавна) власність; колгоспно-кооперативна власність; власність профспілкових та інших громадських організацій. Стаття 98 вказаного кодексу визначала, що власністю профспілкових та інших громадських організацій є майно, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Більш того, 06 березня 1990 року був прийнятий Закон СРСР „Про власність в СРСР, статтями 10 та 17 якого було також встановлено, що до колективної власності належить власність орендних підприємств, колективних підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, господарських товариств, господарських асоціацій, громадських організацій та інших об'єднань, які є юридичними особами. Утворення і примноження колективної власності забезпечуються передачею державних підприємств в оренду, наданням колективам трудящих можливості використовувати одержані доходи для викупу державного майна, перетворенням державних підприємств в акціонерні товариства, добровільним об'єднанням майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств. Громадські організації, в тому числі добродійні та інші громадські фонди, можуть мати у власності будинки, споруди, житловий фонд, обладнання, інвентар, майно культурно-освітнього й оздоровчого призначення, кошти, акції, інші цінні папери та інше майно, необхідне для матеріального забезпечення діяльності, передбаченої їхніми статутами (положеннями). У власності громадських організацій (фондів) можуть також бути підприємства, створювані відповідно до цілей, зазначених в їхніх статутах (положеннях), за рахунок коштів цих організацій (фондів).

Враховуючи, що поняття форми власності застосовується виключно до субєктного складу учасників даних правовідносин, до яких не має відношення термін соціалістичний, який застосовувався з метою відображення державного устрою суспільства в ті часи, вищезазначеними законодавчими актами і були визначені окремі форми власності з метою врегулювання відносин власності у державі. Згідно вищезазначених законодавчих актів, профспілкові організації могли набувати право власності на майно, мати статус власника та в повній мірі здійснювати реалізацію зазначених прав. Крім того, слід зазначити, що з огляду на положення статті 21 Закону СРСР „Про власність в СРСР від 06.03.1990р. майно профспілкових організацій взагалі не було віднесено до загальносоюзної власності.

Правова позиція суду з цього питання підтверджується у тому числі і приписами Закону України „Про власність N 697-XII від 7 лютого 1991 року, статтею 2 якого було проголошено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

Статтею 20 цього Закону було також підтверджено, що професійні спілки є суб'єктами права колективної власності. Об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому числі професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, обладнання, устаткування, транспортні засоби та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (положеннями) (стаття 28 цього Закону).

Постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29 листопада 1990 р. N 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна ініціаторами та учасниками яких є органи державної влади і управління до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Указом Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року N 1452-XII „Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави встановлено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України. Кабінету Міністрів України в основному до 1 жовтня 1991 року забезпечити перехід зазначених підприємств, установ та організацій у відання органів державного управління. Повністю закінчити цю роботу до 1 грудня 1991 року. Встановити, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України" ( 1427-12 ) без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними. Законом України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10 вересня 1991 р. N 1540-XII також встановлено, що майно підприємств, установ і організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування є державною власністю та зобовязано Кабінет Міністрів України, в основному до 1 жовтня 1991 року, забезпечити перехід зазначених підприємств, установ та організацій у відання органів державного управління. Повністю закінчити цю роботу до 1 грудня 1991 року. Майно цих підприємств передати Фонду державного майна. Крім того, статтями 3 та 4 цього Закону також було визнано недійсними майнові договори, якими змінено форму власності, укладені під час дії мораторію, встановленого постановою Верховної Ради Української РСР 29 листопада 1990 року та встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України" ( 1427-12 ) без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Крім того, Постановою Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року N 2268-XII „Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України було постановлено, що до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. Фонду державного майна України прийняти майно цих підприємств, установ та об'єктів до 1 травня 1992 року.

На думку суду, поняття загальносоюзного підпорядкування являє собою підпорядкування центральним органам влади та управління, та не може розповсюджуватися на громадські організації, які є самостійними та створені на добровільних началах трудящих за галузевим принципом з метою захисту прав та інтересів працівників підприємств та організацій, на яких вони створені. Профспілкові органи не були підзвітні та підконтрольні органам влади, функціонували на принципах взаємодії як з органами влади, так і з іншими організаціями. Діяльність профспілок збудована на основі виборності та вищим керуючим органом для будь-якої профспілки є профспілкові збори або конференція. Наведена правова позиція суду підтверджується і безпосередньо приписами наведених вище законодавчих актів, якими встановлення права державної власності майна підприємств, установ і організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування кореспондується із переходом зазначених підприємств, установ та організацій у відання органів державного управління. З урахуванням того, що профспілкові організації ніяким чином не можуть знаходитися у віданні державних органів, можна зробити висновок, що наведені акти взагалі не розповсюджуються на профспілкові організації.

Поняття підприємств, організацій союзного підпорядкування, з огляду на зміст вищезазначених нормативних актів, більш детально розкривається в постанові Кабінету Міністрів України „Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР від 13 січня 1995 р. N 18, яка прийнята на виконання вищевказаної постанови Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР". Вказаною постановою Уряду визначено, що до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, покласти на міністерства повноваження органів управління цим майном згідно з додатком. У додаток до постанови Уряду увійшли наступні організації, які і є загальносоюзними громадськими організаціями колишнього Союзу РСР: 1) Підприємства, організації та об'єкти Міносвіти колишнього Всесоюзного добровільного спортивного товариства "Трудові резерви" (новий орган управління Міносвіти); 2) Підприємства, організації та об'єкти Міноборони колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР: виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу (новий орган управління Міноборони); 3) окремі об'єкти колишнього ВЛКСМ: Міжнародний молодіжний табір "Гурзуф" Мінмолодьспорт (ОСОБА_8 Крим), новий орган управління Мінмолодьспорт; Будинок відпочинку "Аю'Даг", новий орган управління Мінекономіки.

Майно профспілкових організацій, в тому числі і те, яке не перебувало у віданні центральних профспілкових органів, до даного переліку не увійшло, що дозволяє господарському суду дійти наступного висновку: оскільки вказане майно не належало до державної власності, то, відповідно, не могло бути передано рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів „Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області від 25.10.1991р. за №266-ХХІ до комунальної власності.

Викладене свідчить про відсутність у територіальної громади прав на колишнє майно профспілкових організацій, а, отже, на проведення державної реєстрації права комунальної власності, не дивлячись на зміну поштової адреси, оскільки правовий статус такого майна не змінився.

Крім того, господарський суд вважає за необхідне надати правовий аналіз питанню правомірності звернення Департаменту із позовною вимогою про витребування майна, яке за своєю правовою природою є віндикаційним позовом, правом на подання якого наділений власник або особа, яка має інше право на таке майно відповідно до договору або закону.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею ст. 1 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР (з наступними змінами та доповненнями, далі по тексту Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні ) визначені поняття, які вживаються у даному законодавчому акті, який в тому числі підлягає застосуванню при вирішенні означеного вище питання.

Так, територіальна громада у розумінні даного Закону N 280/97-ВР це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; представницький орган місцевого самоврядування - виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення; виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Статтею 6 цього Закону встановлено, що первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Пунктом 31 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що сільські, селищні, міські ради вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Повноваження щодо управління комунальною власністю передбачені статтею 29 Закону, якою визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, в тому числі: а) власні (самоврядні) повноваження: 1) управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад; 4) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм; підготовки і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарської діяльності та переліку об'єктів, які можуть надаватися у концесію; подання раді письмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна.

Приписами п. 5 ст. 60 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

У відповідності до Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради № 384-VI від 28.02.2011р., Департамент є виконавчим органом Одеської міської ради. Департамент наділяється міською радою повноваженнями щодо управління комунальною власністю територіальної громади міста. Визначення меж повноважень та умов їх здійснення регулюється зазначеним Положенням.

Згідно з п. 1.2, 1.3. Положення про Департамент, останній керується у своїй діяльності Конституцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", іншими законами України, постановами Верховної Ради України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України й іншими підзаконними нормативно-правовими актами, нормативними актами органів місцевого самоврядування та цим Положенням.

В свою чергу, приписами п. 2.2.20. Положення про Департамент передбачено, що Департамент у встановленому порядку здійснює захист прав та інтересів територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в судових органах з питань, що віднесені до компетенції Департаменту.

Приписами статті 387 Цивільного кодексу України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Основоположні принципи здійснення повноважень власника сформульовані в статті 1 Першого Протоколу к Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка набрала чинності для України з 11.09.1997р. і є складовою частиною її правової системи у відповідності з вимогами статті 9 Конституції України.

Під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном, не повязане із використанням його властивостей. Право користування власністю це юридична забезпечена можливість володільця отримувати із належного йому майна корисні властивості. Під правом розпорядження розуміють юридично забезпечену можливість володільця визначати долю майна.

Таким чином. сторонами спору про право власності на обєкт нерухомого майна а рівно як і спору, повязаного із захистом цього права власності повинні виступати особи, які мають самостійні правові претензії на дане майно.

Господарський суд зазначає, що в даному випадку, позивачем за віндикаційним позовом повинна виступати безпосередньо Одеська міська рада як представницький орган територіальної громади, який, відповідно до пункту 5 статті 60 вищенаведеного Закону від імені та в інтересах територіальної громади здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

При цьому, оскільки Департамент звернувся до господарського суду із позовними вимогами в інтересах територіальної громади, представницьким органом якої в силу приписів ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виступає Одеська міська рада, яка була визначена позивачем третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, та в подальшому залучена до участі у справі у такому статусі, господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Сторонами в судовому процесі згідно приписів статті 21 ГПК України є позивач і відповідач. Відповідно до статті 27 ГПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору це ймовірний учасник матеріального правовідношення, взаємоповязаного зі спірним правовідношенням, яке є предметом судового спору, який вступає або залучений в процес між первісними сторонами з метою захисту свого охоронюваного законом інтересу.Вступ у справу третьої особи на стороні позивача або відповідача не має наслідком зміни процесуального статусу такої особи, саме тому закон і не наділяє третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, повного обєму прав та обовязків сторони по справі. Оскільки третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не є субєктом спірного матеріального правовідношення, тому на неї судовим рішенням не може бути покладене будь-яке зобовязання. Тобто, матеріально-правові наслідки судового рішення, яке набрало законної сили, на третіх осіб не розповсюджуються.

З огляду на вищевикладений правовий аналіз, суд зауважує, що визначення Департаментом себе особисто як позивача по справі, при цьому прохання витребувати майно на користь територіальної громади в особі Департаменту, в той час як представницьким органом територіальної громади, в силу приписів ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виступає Одеська міська рада, має наслідком намагання позивача на постановленні судового рішення на користь фактично Одеської міської ради, в той час як остання не має статусу сторони по справі, а приймає участь в спорі в якості третьої особи, яка не заявляє самосійних вимог на предмет спору, що є незаконним як з процесуальної точки зору так із точки зору матеріально-правової природи віндикаційного позову.

Посилання позивача на наявність таких повноважень у Департаменту, судом оцінюються критично з огляду на пункт 2.2.20. Положення, яким передбачено, що Департамент у встановленому порядку здійснює захист прав та інтересів територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в судових органах з питань, що віднесені до компетенції Департаменту. Ключовим та основним моментом в даному випадку є надання Департаменту повноважень на захист прав та інтересів в судових органах територіальної громади в особі Одеської міської ради. В даному випадку Департамент звернувся до суду від свого імені, при цьому Положенням не передбачені повноваження Департаменту стосовно подання позовів, позивачем за якими повинен виступати безпосередньо власник майна виходячи із правової природи віндикації. З приводу посилання позивача на передачу Департаменту на підставі Положення про Департамент, затвердженого рішенням Одеської міської ради № 384-VI від 28.02.2011р., повноважень щодо управління комунальною власністю територіальної громади міста, що, за думкою останнього, надає право на предявлення, в тому числі, віндикаційного позову, суд зазначає, що поняття „управління не може та не повинно ототожнюватися з поняттям правомочність власника майна, яке укладається у здійсненні повноважень щодо володіння, користування та розпорядження майном. Таким чином, будь-які дії Департаменту, спрямовані на реалізацію прав територіальної громади в особі Одеської міської ради, будь-то передача обєкту комунальної власності в оренду, відчуження та інші, повинні здійснюватися на підставі відповідного рішення Одеської міської ради а в окремих випадках і на підставі довіреності.

Твердження позивача про наявність у нього права оперативного управління спірним майном (наведені по тексту письмових пояснень від 13.07.2015р., т. 1, а. с. 59) та, відповідно, право на його захист, яке здійснюється відповідно до положень, встановлених для захисту права власності, взагалі не мають під собою будь-якого ані правового ані фактичного обґрунтування з огляду на наступне.

Статтею 137 Господарського кодексу України встановлено, що правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Право оперативного управління є похідним, вторинним правом. Воно є ще більш обмеженим, ніж право господарського відання, наприклад, цілями діяльності суб'єкта цього права, завданнями власника, цільовим призначенням майна, що належить йому на праві оперативного управління, повноваженнями щодо розпорядження зазначеним майном. Суб'єкти, за якими майно закріплено на даному правовому титулі, можуть здійснювати лише некомерційну господарську діяльність в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених чинним законодавством (ч. 1 ст. 53 ГК України). Суб'єктами права оперативного управління виступають: казенні підприємства (ч. 3 ст. 73, ч. 3 ст. 76 ГК України), комунальні некомерційні підприємства (ч. 3 ст. 78 ГК України), некомерційні підприємства об'єднання громадян, релігійної організації (ч. 5 ст. 112 ГК України), об'єднання підприємств (ч. 2 ст. 123 ГК України). Об'єктами цього права виступають державне, комунальне майно або майно, що належить суб'єктам інших форм власності, що закріплюється за підприємством власником (уповноваженим ним органом).

Поняття суб'єктів господарювання надається статтею 55 Господарського кодексу України, якою визначено, що суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Статтею 62 цього Кодексу встановлено, що підприємство як організаційна форма господарювання це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Правовий аналіз наведених законодавчих норм, а також Положення, на підставі якого здійснює свою діяльність Департамент, дозволяє господарському суду дійти висновку, що Департамент не є підприємством та, відповідно, субєктом господарювання у розумінні вищенаведених законодавчих приписів. Майно, яке належить територіальній громаді в особі Одеської міської ради, в тому числі спірне, не може бути передано Департаменту в оперативне управління. Виключення складає майно надане Департаменту як юридичній особі для виконання покладених на неї функцій, та яке, відповідно до п.п. 5.1., 5.2. Положення, складає основні фонди та оборотні кошти, відображені на його самостійному балансі. Крім того, господарський суд зазначає, що передача майна в оперативне управління супроводжується закріпленням цього майна на балансі одержуваної особи. Доказів про закріплення спірного майна на балансі Департаментом суду надано не було.

Підсумовуючи все наведене вище, суд зазначає, що у випадку відсутності у позивача, в тому числі, права оперативного управління спірним майном, у останнього відсутнє право на його захист, яке реалізується відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

В силу положень ч. 1 ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується, зокрема, принципом верховенством права.

Згідно вимог ст.ст. 32, 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. В свою чергу, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Разом з тим, ст. 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Підсумовуючи вищевикладене, суд доходить висновку про відсутність у спірного майна статусу комунального та відсутність у Департаменту права на предявлення заявлених ним вимог, що, в сукупності, надає підстави вважати позовні необґрунтованими та незаконними.

З огляду на викладене, позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю Камертон, юридичного департаменту Одеської міської ради в особі Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Одеського приватного навчально-виховного комплексу Загальноосвітня школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов дошкільний заклад Мрія, Одеської міської ради, про витребування майна та скасування запису про державну реєстрацію задоволенню не підлягає.

Судові витрати зі сплати судового збору відповідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України судом покладаються на позивача у звязку із відмовою у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 32, 33,35, 44, 49, 82-85 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1.В позові відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 85 ГПК України.

Відповідно до ст. ст. 91, 93 ГПК України сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Повне рішення складено 26 липня 2017 р.

Суддя С.П. Желєзна