Рішення № 67888941, 17.07.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.07.2017Справа № 910/7683/17

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Головіної К.І., при секретарі судового засідання Шкоденко Ю.О., розглянувши матеріали справи

за позовною заявою Приватного акціонерного товариства «Стрілець АТ»

до 1) Київської міської організації Товариства сприяння обороні України

2) Підприємства «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів -

Громадська організація «Товариство сприяння обороні України»

про визнання договору недійсним, визнання права власності

за участю представників:

від позивача: Кучерявий Д.В.- представник за довіреністю б/н від 12.04.2017 р.

від відповідача-1: Титикало Р.С.- представник за довіреністю б/н від 06.06.2017 р.

від відповідача-2: Титикало Р.С.- представник за довіреністю б/н від 06.06.2017 р.

від третьої особи: Титикало Р.С.- представник за довіреністю б/н від 06.06.2017 р.

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду міста Києва звернулось Приватне акціонерне товариство «Стрілець АТ» (далі - ПрАТ «Стрілець АТ», позивач) з позовом до Київської міської організації Товариства сприяння обороні України (далі - відповідач-1) та Підприємства «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» (далі - МСТК, відповідач-2) про визнання договору недійсним, визнання права власності.

Свої позовні вимоги ПрАТ «Стрілець АТ» обґрунтовує тим, що на підставі укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.07.2016 р. будівля казарми площею 408 м.кв. та будівля теплопункту площею 49 м.кв., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна (нині вул. Вадима Гетьмана), 27А, були відчужені особою, яка не була власником вказаного нерухомого майна, а дійсним власником вказаного майна є позивач на підставі договору компенсаційних розрахунків від 10.03.2000 р. (в редакції угоди від 18.09.2003 р.), укладеного між ним та Київським міським комітетом Товариства сприяння обороні України. Тому на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України позивач просить суд визнати недійсним вказаний договір купівлі-продажу та визнати за ним право власності на спірне нерухоме майно.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.06.2017 р. до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Громадську організацію «Товариство сприяння обороні України» (далі - ГО «ТСО України», третя особа).

У судовому засіданні представник позивача підтримав та обґрунтував позовні вимоги, просив задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідачів та третьої особи в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, просив суд у задоволенні позову відмовити.

У відзиві, поданому від відповідача-1, та поясненнях від третьої особи, зазначив, що договір компенсаційних витрат від 10.03.2000 р., на який посилається позивач, був вчинений від імені Київського міського комітету ТСО України особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення такого договору, та з порушенням умов щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення, крім того, договір компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. (в редакції угоди від 18.09.2003 р.) не відповідає сутності ані договору дарування, ані договору міни, а тому суперечить вимогам законодавства, чинного на момент укладення вказаного договору, та є недійсним.

У якості представника відповідача-2 зазначив, що про договір компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. відповідачу-2 стало відомо лише з позовної заяви, що розглядається в межах даної справи, а також вказав, що протягом тривалого часу (понад 15 років з дати договору) спірне майно перебувало у користуванні відповідача-1 і реєстрація права власності на нього позивачем здійснена не була. Вважав договір компенсаційних витрат недійсним, оскільки той не відповідає вимогам законодавства, чинного на час його укладення щодо обов'язкового нотаріального посвідчення договору, а позивач не набув права власності на спірне нерухоме майно та не довів, що він є дійсним власником спірного нерухомого майна.

Судом також були розглянуті заявлені представником позивача у судовому засіданні усні клопотання про відкладення розгляду справи, колегіальний розгляд справи та витребування у відповідача-1 оригіналів доказів поданих до матеріалів справи, а також подані ним через канцелярію клопотання про зупинення провадження у справі та відвід судді.

Так, у задоволенні клопотання про зупинення провадження в даній справі до розгляду та вирішення Окружним адміністративним судом міста Києва пов'язаної з нею справи № 826/7002/17, в межах якої оскаржується скасування реєстрації права власності на спірні об'єкти нерухомого майна за відповідачами, судом було відмовлено з огляду на те, що в межах вказаної адміністративної справи не встановлюються обставини, що мають приюдиційне значення для правильного вирішення даного спору, тому відповідно - відсутні підстави для зупинення провадження в даній справі, визначені положеннями ст. 79 ГПК України.

У задоволенні клопотання про відвід судді судом було також відмовлено з підстав, наведених в ухвалі господарського суду міста Києва від 17.07.2017 р.

Крім того, суд відхилив клопотання позивача, заявлені ним у судовому засіданні, про відкладення розгляду справи, про призначення колегіального розгляду справи, про витребування оригіналів доказів з огляду на відсутність визначених положеннями ст. ст. 77, 4-6, 36, 38 ГПК України підстав для вчинення відповідної процесуальної дії, у зв'язку з чим позивачем було заявлено клопотання про відвід судді, яке судом також було відхилене без винесення ухвали, оскільки вказане клопотання заявлялось повторно та зводилось до незгоди позивача з процесуальними рішеннями судді під час розгляду даної справи, для яких передбачений інший порядок оскарження, аніж подання заяви про відвід.

У п. 1.2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що сторони (так само як і інші учасники судового процесу) зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Тому слід розцінювати як зловживання учасником судового процесу своїми процесуальними правами, зокрема, подання ним другої і наступних заяв про відвід судді (суддів) господарських судів з одних і тих самих підстав (у тому числі з викладенням відповідної заяви в іншій стилістичній формі), або, хоча й з інших підстав, ніж у первісній заяві, але з таких, що з урахуванням обставин справи були або мали бути відомі заявникові під час подання ним первісної заяви, і, отже, повинні були зазначатися саме в ній. У таких випадках суд не позбавлений права, відмовивши в задоволенні наступної заяви (клопотання), продовжити розгляд справи, в якій заявлено такий відвід, із зазначенням про це в протоколі судового засідання та в описовій частині судового рішення з наведенням в останньому відповідних мотивів; додатково ухвала як окремий процесуальний документ у такому разі не виноситься.

Аналогічна правова позиція міститься в інформаційних листах Вищого господарського суду України № 01-8/622 від 03.08.2007 р. «Про деякі питання практики застосування статті 20 Господарського процесуального кодексу України» та № 01-08/140 від 15.03.2010 р. «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві».

Отже, заслухавши пояснення учасників судового процесу та дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з урахуванням наступного.

Судом встановлено, що 10.03.2000 р. між Акціонерним товариством «Стрілець», правонаступником якого є ПрАТ «Стрілець АТ» (товариство), та Київським міським комітетом Товариства сприяння обороні України (комітет) був укладений договір компенсаційних витрат (далі - договір компенсаційних витрат), згідно з умовами якого комітет гарантує передання земельної ділянки площею 1,35 га, виділеної йому рішеннями виконкому Київміськради № 103 від 09.02.1987 р. та № 610 від 18.04.1967 р., а також будівель колишньої радіошколи і бойлерної, розташованих на вказаній земельній ділянці по вул. Індустріальній, 27, які знаходяться на балансі комітету - товариству, а товариство гарантує передання комітету у власність у новозбудованій будівлі ділового центру за адресою: вул. Індустріальна, 27 Жовтневого району м. Києва, приміщення підвалу, 1 та 2 поверхів загальною площею 550 кв.м. згідно схем, затверджених обома сторонами (розділ 1).

14.03.2002 р. Київською міською радою було прийнято рішення № 300/1734 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею», згідно з п. 18 якого було:

- затверджено проект відведення земельної ділянки Акціонерному товариству «СТРІЛЕЦЬ АТ» для будівництва, обслуговування та експлуатації ділового центру на вул. Індустріальній, 27 у Солом'янському районі м. Києва;

- вилучено з користування Київської міської організації ТСО України частину земельної ділянки, відведеної відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 18.04.1967 р. № 610 «Про відвод земельної ділянки Київському обласному комітету ДТСААФ під будівництво будинку технічного навчання» та від 09.02.1987 р. № 103 «Об отводе земельных участков предприятиям, учреждениям и организациям для строительства объектов», площею 1,35 га (лист-згода від 31.02.2000 р. № 5/379);

- передано Акціонерному товариству «СТРІЛЕЦЬ АТ», за умови виконання п. 18.1 цього рішення, в довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку площею 1,35 га для будівництва, обслуговування та експлуатації ділового центру на вул. Індустріальній, 27 у Солом'янському районі м. Києва за рахунок земель, вилучених відповідно до пункту 18 цього рішення.

18.09.2003 р. за актом приймання-передачі Київська міська організація ТСО України передала для знесення, а ЗАТ «Стрілець АТ» прийняло наступне нерухоме майно: будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м. та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м., розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А.

Крім того, 18.09.2003 р. між ЗАТ «Стрілець АТ» (дарувальник) та Київською міською організацією ТСО України (обдарований) був укладений договір дарування (далі - договір дарування).

Відповідно до п. 1 договору дарування, цим договором регулюються правовідносини щодо безоплатної передачі дарувальником обдарованому права власності на предмет дарування, яким у цьому договорі є: приміщення загальною площею 381,6 кв.м. (у т.ч. сходова клітина - 15,5 кв.м.), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, що складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м.

На виконання умов договору дарування ЗАТ «Стрілець АТ» передало за актом прийому-передачі від 18.09.2003 р., а Київська міська організація ТСО України прийняла вищевказане приміщення, розташоване у будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві.

На підставі зазначеного договору дарування за Київською міською організацією ТСО України було зареєстровано право колективної власності на приміщення загальною площею 381,6 кв.м., яке складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м., та розташоване в м. Києві по вул. Заболотного, 48А, про що 29.06.2004 р. вчинено реєстраційний запис № 1475-п в реєстровій книзі № 10п-323, що підтверджується реєстраційним посвідченням Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.

У той же день, 18.09.2003 р. між Закритим акціонерним товариством «Стрілець АТ» (далі - ЗАТ «Стрілець АТ»), правонаступником якого є ПрАТ «Стрілець АТ» (товариство), та Київською міською організацією ТСО України (організація) була укладена угода про викладення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. у новій редакції (далі - угода від 18.09.2003 р.).

Згідно з п. 1 угоди від 18.09.2003 р. організацією здійснена відмова на користь товариства від земельної ділянки площею 1,35 га по вул. Індустріальній, 27А (літера А) (виділений товариству рішенням Київміськради ІХ сесії ХХІІІ скликання № 300/1734 від 14.03.2002 р.), а також передано товариству для повного знесення будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м. та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м., розташованих на вказаній земельній ділянці.

Товариством в якості компенсації на підставі договору дарування та акту від 18.09.2003 р. передано організації у власність приміщення загальною площею 381,6 кв.м. (у т.ч. сходова клітина - 15,5 кв.м.), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, яке зареєстровано за товариством на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Плохутою Б.П. 13.05.2003 р. за № 1707, про що 20.05.2003 р. здійснено запис у реєстровій книзі № 10П-323 (п. 2 угоди від 18.09.2003 р.).

27.07.2016 р. між Київською міською організацією ТСО України (продавець) та Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 1319 (далі - спірний договір, договір купівлі-продажу).

Пунктом 1 договору купівлі-продажу передбачено, що продавець передає у власність, а покупець приймає належне продавцю приміщення, будівля казарми та будівля теплопункту, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, будинок 27А, загальною площею 457,0 кв.м., і сплачує за нього визначену за домовленістю сторін грошову суму.

22.09.2016 р. на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу право власності на будівлю казарми загальною площею 308 кв.м. та будівлю теплопункту загальною площею 49 кв.м., розташованих за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27А, було зареєстровано за Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України», що підтверджується Інформаційною довідкою з Державних реєстрів № 83832770 від 30.03.2017 р.

Звертаючись до суду з даним позовом, ПрАТ «Стрілець АТ» стверджувало, що нерухоме майно за договором купівлі-продажу від 27.07.2016 р. було відчужене особою, яка не є власником вказаного майна, а його дійсним власником є позивач, який набув спірне нерухоме майно на підставі договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. та угоди від 18.09.2003 р. до нього, тому спірний договір купівлі-продажу суперечить вимогам чинного законодавства та є недійсним.

У свою чергу Київська міська організація ТСО України та Підприємство «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» стверджували про недійсність угод, спрямованих на відчуження спірного нерухомого майна на користь позивача, оскільки ті були укладені без погодження таких правочинів вищим органом управління громадської організації особою, яка, відповідно, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, а також без дотримання обов'язкової нотаріальної форми договору.

Розглядаючи спір по суті та перевіряючи такі доводи сторін, суд виходив з наступного.

Приписами ст.ст. 203, 215 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у Постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9, вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору (його частини) недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

При цьому, суперечність договору актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним договором (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного договору всупереч змісту чи суті правовідносин сторін.

Відповідно до пункту 2.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11 (далі - Постанова Пленуму ВГСУ № 11) на підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 4 ГПК України господарський суд повинен відмовити у визнанні правочину недійсним, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.

У розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

У п. 2.5.2 Постанови Пленуму ВГСУ № 11 також роз'яснено, що необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України, стаття 13 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України»), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).

Так, згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 ЦК УРСР (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Дослідивши положення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. та угоди від 18.09.2003 р. до нього, суд дійшов висновку про те, що вказані правочини спрямовані на відчуження об'єктів нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 54 Закону України «Про нотаріат» (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нотаріуси та посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди.

При цьому, пунктом 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 18/5 від 14.06.1994 р. (далі - Інструкція, тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу).

Водночас, як встановлено судом, договір компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. та угода від 18.09.2003 р. були укладені у простій письмовій формі, відтак, сторонами вказаних правочинів не було дотримано вимоги щодо їх обов'язкового нотаріального посвідчення.

Крім того, необхідно зазначити, що відповідно до ст. 23 Закону України «Про об'єднання громадян» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян.

При цьому з п.п. 1.1, 7.1 статуту Київської міської організації ТСО України, затвердженого управлінням юстиції у м. Києві 05.11.1996 р. вбачається, що Київська міська організація функціонує у складі ТСО України на правах обласної з метою сприяння обороні та підготовці членів Товариства до праці й захисту Батьківщини. Майно організації являється складовою частиною власності ТСО України.

Згідно з п.п. 7.1, 7.2, 7.3, 7.4 Статуту ТСО України товариство може мати у власності кошти, засоби та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності. Власністю Товариства є будинки і споруди, житлові будинки, готелі, гуртожитки, технічні і транспортні засоби, підприємства, виробничі об'єднання, майстерні та інші госпрозрахункові структури, майно, обладнання, необхідне для виконання статутних завдань товариства, організації товариства повинні забезпечити ефективне використання, збереження і примноження майна, що перебуває в їх віданні, право на об'єкти власності належить товариству. Право власності товариства здійснює його вищий орган - з'їзд, який надає право визначення порядку володіння, використання і розпорядження власністю Пленуму Центрального комітету (п.. статуту ТСО України).

Таким чином, ТСО України є єдиним власником всього майна, яке в тому числі знаходиться у віданні місцевих організацій, а розпоряджатися майном має право його вищий орган - з'їзд.

Сторонами не надано суду відповідного погодження з'їзду ТСО України, як вищого органу громадського об'єднання, щодо відчуження спірного нерухомого майна на користь позивача, тому укладення представником Київської міського комітету ТСО України Пудовим Б.Н. правочинів, спрямованих на відчуження майна товариства, без отримання відповідного погодження з'їзду цього товариства відбулось з перевищенням наданих йому повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 63 ЦК УРСР угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Доказів на підтвердження подальшого схвалення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. та угоди від 18.09.2003 р. до нього представники сторін також не надали.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що угоди, на підставі яких ПрАТ «Стрілець АТ» набуло спірне нерухоме майно є нікчемними, а відтак ПрАТ «Стрілець АТ» не набуло права власності на спірні об'єкти нерухомого майна. Відповідно, твердження позивача про те, що спірні об'єкти нерухомого майна відчужені не його власником суд вважає спростованими.

Крім того, рішенням господарського суду міста Києва від 23.09.2015 р. у справі № 910/17039/15, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2016 р. та постановою Вищого господарського суду України від 06.04.2016 р. і набрало законної сили, визнано недійсним п. 18 рішення Київської міської ради від 14.03.2002 р. № 300/1734 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею», на підставі якого земельну ділянку під спірними об'єктами нерухомого майна вилучено з користування Київської міської організації ТСО України.

За таких обставин суд вважає, що відсутні правові підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27.07.2016 р. та визнання за ПрАТ «Стрілець АТ» права власності на спірне нерухоме майно, у зв'язку з чим відмовляє у задоволенні позовних вимог ПрАТ «Стрілець АТ».

Згідно статті 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 32-34, 49, 60, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Стрілець АТ» до Київської міської організації Товариства сприяння обороні України та Підприємства «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Громадської організації «Товариство сприяння обороні України» про визнання договору недійсним, визнання права власності.

Рішення ухвалено в нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частини в судовому засіданні 17 липня 2017 року.

Повний текст рішення підписаний 24 липня 2017 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня підписання повного тексту рішення.

Суддя Головіна К.І.