Ухвала суду № 67886809, 13.07.2017, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/12490/16-цГоловуючий у 1-й інстанції Братасюк В.М. Провадження № 22-ц/789/856/17 Доповідач - Костів О.З.Категорія - 27

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2017 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Костіва О.З.

суддів - Сташків Б. І., Хома М. В.,

при секретарі - Романюк Х.Ю.

з участю представника апелянта - Кушніра С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Тернопільське обласне управління АТ «Ощадбанк» на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 травня 2017 року про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Тернопільське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту, -

В С Т А Н О В И Л А:

В провадженні Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області перебуває цивільна справа за позовом AT «Державний ощадний банк України» в особі філії - Тернопільське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_2, третя особа - ПП «Ролікс-Транс», про стягнення боргу за договором кредиту №3 від 08 лютого 2007 року в сумі 26969.00 доларів США та пені в розмірі 75946.61 грн.

Одночасно із позовною заявою представником позивача подано заяву про забезпечення позову шляхом накладання арешту на все рухоме та нерухоме майно, належне відповідачу, в межах суми позовних вимог.

В обґрунтування поданої заяви позивач зазначив, що відповідач не виконує своїх зобов'язань за договором кредиту, внаслідок чого допустив заборгованість у розмірі 26969.00 доларів США та за порушення умов договору йому нараховано пеню у розмірі 75946.61 грн. Враховуючи розмір боргу, а також те, що відповідач зобов"язався відповідати за невиконання зобов"язань за даним договором своїми коштами і майном, а також залишив без задоволення претензію про сплату боргу, не повідомивши про причини невиконання зобов'язань, позивач вважає, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Ухвалою суду від 07 листопада 2016 року в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено в зв"язку із тим, що позивачем не надано даних про наявність у відповідача майна, щодо якого заявлено про арешт, та його вартість, а також не доведено наявність ризиків невиконання можливого рішення суду в разі невжиття заходів забезпечення позову.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав на неї апеляційну скаргу, згідно якої просив її скасувати та постановити нову, якою задовольнити заяву про забезпечення позову.

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу задоволено частково. Ухвалу суду першої інстанції від 07 листопада 2016 року скасовано і передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції не дослідив належним чином доводи заявника, не звернув уваги, що ціна позову становить 26969.00 доларів США та пеня в розмірі 75946.61 грн., а невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду про забезпечення позову.

Окрім цього, апеляційний суд відзначив, що заявник не повинен зазначати про наявність чи відсутність майна у відповідача, з метою вирішення питання забезпечення позову.

10 березня 2017 року, в ході нового розгляду заяви про забезпечення позову, судом повторно відмовлено в задоволенні заяви Банку. При цьому суд першої інстанції виходив із відсутності обґрунтованих підстав вважати, що існують ризики невиконання рішення суду, а також за недоведеністю обставин, що відповідач може та має намір відчужити яке-небудь своє майно.

Не погоджуючись з даною ухвалою позивач подав на неї апеляційну скаргу.

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 18 квітня 2017 року апеляційну скаргу задоволено. Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду суду від 10 березня 2017 року скасовано і передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції колегія суддів виходила із того, що суд не врахував та не дав належної оцінки доводам позивача, зазначеним в позовній заяві та заяві про забезпечення позову, а саме, що позивач не виконує договірних зобов"язань, внаслідок чого допустив заборгованість за кредитом в розмірі 26969.00 доларів США та пені в розмірі 75946.61 грн., а також те, що претензію позивача відповідач залишив без відповіді, а тому, на думку позивача, є усі підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 травня 2017 року в задоволенні заяви представника AT «Державний ощадний банк України» про забезпечення позову втретє відмовлено.

AT «Державний ощадний банк України» в особі філії - Тернопільське обласне управління АТ «Ощадбанк» подало на вказану ухвалу апеляційну скаргу, посилаючись на її незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи. Зазначають, що банк просив забезпечити позов шляхом накладення арешту на майно боржника лише в межах ціни позову, а тому висновки суду про їх неспівмірність позовним вимогам є необґрунтованими. Судом не враховано, що згідно п.3.3.2 кредитного договору боржник добровільно зобов"язався відповідати власними коштами та майном за своїми зобов"язаннями. Висновки суду щодо необхідності позивачу довести наявність в боржника майна, його вартість, а також намір його відчужити не ґрунтується на вимогах закону. Судом невірно трактовано зміст ст.1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Втретє відмовивши в задоволенні заяви про забезпечення позову судом порушено право позивача на судовий захист свого порушеного права та нівельовано норми законодавства стосовно забезпечення позову. Просить вказану ухвалу суду від 18 травня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В судовому засіданні представник апелянта ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Тернопільське обласне управління АТ «Ощадбанк» - Кушнір С.С. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені в ній.

Відповідач ОСОБА_2 та представник третьої особи - ПП "Ролікс-Транс" в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час слухання справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні заяви суд першої інстанції вчергове виходив із того, що вирішуючи питання вжиття заходів забезпечення позову неможливо встановити їх співмірність із ціною позову, оскільки позивачем не доведено факту існування у відповідача майна та його вартості. Також зазначив, що накладання арешту на майно особи є втручанням зі сторони державного органу в основоположне право особи вільно володіти майном, яке гарантовано статтею 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому, на думку суду першої інстанції, такий вид забезпечення позову не відповідає критеріям «справедливої рівноваги» між вимогами загальних інтересів і захисту основних прав людини та порушить розумне співвідношення між засобами, що використовуються і поставленою метою, на необхідність дотримання яких вказав ЄСПЛ в рішенні від 28 липня 1999 року у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії», заява №22774\93. Крім цього, позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності наміру відповідача будь - яким чином відчужити належне йому майно, з метою уникнення виконання рішення суду. Рішення суду, постановлене у формі ухвали, про накладання арешту на майно не може ґрунтуватися виключно на припущеннях позивача. Також вказав, що в іншій справі, яка є ідентичною, апеляційним судом залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову, що, на думку суду першої інстанції, свідчить про різне бачення колегіями апеляційного суду Тернопільської області дотримання процесуальних норм судом першої інстанції у аналогічних відносинах, що не сприяє єдності судової практики. Крім цього, суд вважає несправедливим та нерозумним «формальний» підхід до вирішення питання забезпечення позову без з'ясування дійсних відносин сторін спору (наявності наміру відповідача будь - яким чином відчужити належне йому майно з метою уникнення виконання рішення суду), для чого лише одних пояснень представника позивача та залишення без відповіді претензії банку про сплату боргу недостатньо для сприйняття судом «поза розумним сумнівом» ризиків утруднення чи неможливості виконання майбутнього судового рішення. Також зазначив, що апеляційним судом необґрунтовано вказано в ухвалі від 18 квітня 2017 року про те, що відповідач залишив без задоволення претензію позивача про сплату боргу, оскільки будь-які письмові чи інші докази отримання відповідачем ОСОБА_2 претензії в матеріалах справи відсутні.

Однак, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується виходячи із наступного.

Звертаючись до суду із вказаним позовом в обґрунтування заявлених вимог ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Тернопільське обласне управління AT «Ощадбанк» в позовній заяві посилається на те, що 08 лютого 2007 року між Банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №3, згідно якого Банк надав Позичальнику кредит в сумі 29500.00 доларів США на споживчі цілі зі сплатою 12.5% річних, з терміном повернення до 08 лютого 2012 року. Своїх зобов"язань за кредитним договором відповідач належним чином не виконує, внаслідок чого допустив заборгованість у розмірі 26969.00 доларів США та за порушення умов договору йому нараховано пеню у розмірі 75946.61 грн.

09 червня 2016 року Банком надіслано відповідачу претензію із вимогою погасити заборгованість за кредитним договором в 30-ти денний термін, яка відповідачем залишена без задоволення.

Крім цього, згідно положень п.п.3.3.2 кредитного договору ОСОБА_2 добровільно зобов'язався відповідати власними коштами та майном по своїх зобов'язаннях, що випливають із цього Договору.

Обґрунтовуючи необхідність вжиття заходів забезпечення позову позивач посилався на те, що відповідач протягом тривалого часу не виконує свої зобов"язання за кредитним договором; у позивача відсутні будь-які пояснення відповідача з приводу причин невиконання договірних зобов'язань перед Банком; розмір заборгованості Відповідача по Кредиту є значним та становить 26969.00 доларів США та 75946.61 грн.

Зважаючи на викладене, позивач зазначив, що має всі підстави вважати, що така поведінка відповідача триватиме і у майбутньому та негативно вплине на виконання потенційного судового рішення. Відповідач може в будь-який час реалізувати своє майно, що в свою чергу може призвести до порушення прав та охоронюваних законом інтересів Позивача, а невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Враховуючи наведене позивач вважає, що застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на рухоме і нерухоме майно відповідача в межах суми позову є необхідною умовою для виконання судового рішення та не призведе порушення прав та інтересів Відповідача і лише у майбутньому забезпечить виконання судового рішення.

Відповідно до вимог ст.151 ЦПК України, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову.

У заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:

1) причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов;

2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності;

3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

У відповідності до ст.152 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб, забороною вчиняти певні дії, та ін. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Згідно п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо неможливості визначити відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Позивач просив про застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на (невизначене) майно відповідача, в межах ціни позову, а не на конкретно визначене майно, вартість якого можна оцінити та співставити із позовними вимогами, як зазначає суд в оскаржуваній ухвалі від 18 травня 2017 року.

Враховуючи викладене, застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача в межах ціни позову не може вважатися неспівмірним із заявленими позовними вимогами та жодним чином не порушуватиме вимог ч.3 ст.152 ЦПК України.

Також колегія суддів не приймає до уваги посилання суду першої інстанції щодо не доведення стороною позивача самого факту існування майна у відповідача та його вартості, оскільки жодна норма чинного законодавства не покладає на позивача обов'язку зазначати у заяві про забезпечення позову даних про майно відповідача та його вартість.

Безпідставними є висновки суду першої інстанції про те, що такий вид забезпечення позову, як накладення арешту на майно, є необґрунтованим втручанням зі сторони державного органу в основоположне право особи вільно володіти майном.

Колегія суддів апеляційного суду підтверджує можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Однак, на думку колегії суддів, у справі, яка переглядається, судом першої інстанції практика ЄСПЛ застосована невиправдано з огляду на таке.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій «пропорційності», використаний судом у справі, яка переглядається, передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому в питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Крім того, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України (пункт 32).

Судом першої інстанції залишено поза увагою, що згідно положень п.п.3.3.2 кредитного договору ОСОБА_2 добровільно зобов'язався відповідати власними коштами та майном по своїх зобов'язаннях, що випливають із цього Договору.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до ч.4 ст.153 ЦПК України суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим за розмір ціни позову.

Згідно з вимогами ч.ч.3-6 ст.154 ЦПК України заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу.

Особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову без її повідомлення, протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали може подати до суду заяву про їх скасування, яка розглядається судом протягом двох днів.

Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про скасування заходів забезпечення позову.

Якщо у задоволенні позову було відмовлено, провадження у справі закрито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову.

Таким чином, за своєю природою заходи забезпечення позову це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричинення значної шкоди заявнику. При цьому забезпечення позову може бути оскаржено, може бути прийнято зустрічне забезпечення, заміна одного виду забезпечення позову іншим, скасування заходів забезпечення позову тим же судом, відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову. За своєю природою заходи забезпечення позову в цивільному процесі мають тимчасовий характер і зберігають свою дію до фактичного виконання судового акта, яким закінчується вирішення спору по суті.

Чинне процесуальне законодавство надає достатньо можливостей для суду у разі вжиття заходів забезпечення позову забезпечити «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини.

Колегія суддів вважає, що такий вид забезпечення позову, як накладення арешту на майно відповідача в межах ціни позову, при реальному існуванні між сторонами майнового спору, жодним чином не може вважатися необґрунтованим втручанням держави в право особи вільно володіти майном чи призвести до порушення принципу "справедливої рівноваги".

Також колегія суддів не може погодитися із посиланнями суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено наміру відповідача відчужити майно.

Згідно ст.151 ЦПК України забезпечення позову - це вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача проти несумлінних дій відповідача (який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його), що гарантує реальне виконання позитивно прийнятого рішення. Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Відповідно до вимог ст.129 Конституції України визначено основні засади судочинства, до яких віднесено обов'язковість судових рішень, що є передумовою їх здійсненності, яка проявляється у примусовому характері рішень, можливості їх примусового виконання.

Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов'язковості та здійсненності, має й інші правові властивості: незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність. Тому обов'язковість судових рішень є складовою законної сили судових актів і передумовою їх виконавчої сили. Ефективний судовий механізм захисту неможливий без процедур примусової реалізації рішень суду.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Бурдов проти Росії» від 07 травня 2002 року зазначив, що у контексті ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду».

У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що не виконуючи рішення суду, державні органи позбавляють положення п.1 ст.6 Конвенції будь-якого сенсу. Так, у справі «Шмалько проти України» (рішення від 20 липня 2004 року) Європейський суд наголосив, що п.1 ст.6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов"язків. Однак, це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов"язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Отже, для цілей ст.6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Невиконання судових рішень кваліфікується ЄСПЛ не лише як порушення ч.1 ст.6 Конвенції, але і як порушення інших конвенційних прав.

Також необґрунтованими є посилання суду на різне бачення колегіями апеляційного суду Тернопільської області дотримання судом першої інстанції процесуальних норм у аналогічних відносинах. Для прикладу суд зіслався на справу №607/12491/16-ц за позовом AT «Державний ощадний банк України» в особі Тернопільського регіонального управління до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором кредиту №173 від 17 вересня 2007 року в сумі 9534.12 доларів США та пені в розмірі 37259 грн., що, на думку суду, є ідентичною з даною справою за предметом та змістом позовних вимог (за різницею ПІП позичальника та суми боргу), де позивачем також заявлялася аналогічна за змістом заява про забезпечення позову, котра також ухвалою суду першої інстанції від 07 листопада 2016 року була залишена без задоволення з тих же підстав, а ухвалою апеляційного суду Тернопільської області у складі іншої колегії суддів від 27 грудня 2016 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується виходячи з наступного.

З ухвали апеляційного суду Тернопільської області від 27 грудня 2016 року, на яку посилався суд першої інстанції, вбачається, що обов"язковою умовою надання кредитних коштів по даній справі було укладення договору застави транспортного засобу і договору майнової поруки (п.1.4.1 договору). Вказані договори, за умови їх укладення, гарантують банку належне виконання як умов договору, так і в подальшому судового рішення.

Банком не було представлено доказів того, що вищевказані договори не були укладенні, що майно, про яке йдеться в договорі, не було передано Банку в заставу, та що його вартість недостатня для забезпечення позову.

Саме тому апеляційний суд виходив з того, що позивачем не доведено можливість відповідача реалізувати своє майно та чинити перешкоди у виконанні рішення суду.

Натомість, як вбачається із матеріалів даної справи, зобов"язання ОСОБА_2 за кредитним договором №3 від 09 лютого 2007 року, у відповідності до його п.1.4.1, також були забезпеченні двома договорами застави транспортних засобів від 09 лютого 2007 року, згідно яких в заставу передано автомобіль "Mazda Demio", 2010 р.в. та напівпричіп "Zaslaw D 651", 1999 р.в. Однак, рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 13 жовтня 2010 року на вказані транспортні засоби звернуто стягнення в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором

Як зазначено в позовній заяві, на виконання даного рішення після реалізації майна в банк надійшло 28110.00 грн. та на вказану суму зменшено розмір заборгованості відповідача.

Таким чином, враховуючи, що по даній справі банком вже використано можливість погашення заборгованості відповідача за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмети застави (на відміну від правовідносин по справі №607/12491/16-ц), отриманих коштів виявилося недостатньо для повного погашення заборгованості, інше заставне майно, яке б могло слугувати належним забезпеченням виконання зобов"язань боржника, відсутнє, колегія суддів вважає, що вказана справа не може слугувати прикладом неоднакового застосування апеляційним судом Тернопільської області процесуальних норм у аналогічних відносинах, а тому висновки суду перщої інстанції з даного приводу є хибними.

Також судом першої інстанції в оскаржуваній ухвалі спотворено зміст ухвали апеляційного суду Тернопільської області від 18 квітня 2017 року, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції від 10 березня 2017 року, щодо посилання на претензію про сплату боргу, оскільки апеляційний суд жодним чином не вказував, як на встановлений факт, залишення відповідачем даної претензії без задоволення. Судом лише зазначено, що вказаною обставиною позивач обґрунтовував заяву про вжиття заходів забезпечення позову та посилався на неї в позовній заяві, чому суд першої інстанції оцінки не дав.

Питання підтвердження надсилання (чи не надсилання) позивачем та отримання (чи не отримання) відповідачем наявної в матеріалах справи претензії від 09 червня 2016 року за №19-02-463\2066 стосується оцінки доказів, яка здійснюється судом в нарадчій кімнаті при ухваленні остаточного рішення по справі у відповідності до ст.212 ЦПК України.

У відповідності до п.3 ч.1 ст.312 ЦПК України, розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд скасовує ухвалу і передає питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо останній порушив порядок, встановлений для його вирішення.

Враховуючи наведене, приймаючи до уваги зазначені вище порушення судом першої інстанції норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 травня 2017 року - скасувати та передати питання на новий розгляд до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

Керуючись ст.ст.303, 304, 307, 312, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Тернопільське обласне управління АТ «Ощадбанк» - задовольнити.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 травня 2017 року - скасувати та передати питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала вступає в законну силу з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду Тернопільської області О.З. Костів