Рішення № 67882545, 20.07.2017, Бердянський міськрайонний суд Запорізької області

Справа № 310/1980/17

2/310/1839/17

РІШЕННЯ

Іменем України

20 липня 2017 року м.Бердянськ

Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Вірченко О.М.,

при секретарі Мельніченко А.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою керівника Бердянської місцевої прокуратури в інтересах держави до Бердянської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування п. 7.8 рішення Бердянської міської ради № 61 від 17 квітня 2014 року, визнання права власності та повернення земельної ділянки,

встановив:

Керівник Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області звернувся з позовом в інтересах держави до Бердянської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування п. 7.8 рішення Бердянської міської ради № 61 від 17 квітня 2014 року, визнання права власності та повернення земельної ділянки, мотивуючи свої вимоги наступним. Бердянською міською радою 17 квітня 2014 року прийнято рішення № 61, п. 7.8 якого затвердженого проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0826 га, кадастровий номер 2310400000:10:004:0131, розташовану по вул. Вознесенській, 2-а в м. Бердянську для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). На підставі зазначено рішення державним реєстратором речових прав на нерухоме майно 12 липня 2014 року ОСОБА_1 було видано свідоцтво № 24177261 про право власності на нерухоме майно – земельну ділянку № 2-а по вул. Вознесенській в м. Бердянську. Вважає, що п. 7.8 вищевказаного рішення підлягає визнанню незаконним та скасуванню, а земельну ділянку необхідно повернути територіальній громаді м. Бердянська в зв’язку із порушенням органом місцевого самоврядування вимог ст.ст. 51, 60, 61 Земельного кодексу України, ст.ст. 59, 85, 90 Водного кодексу України та п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок при прийнятті відповідного рішення. Позивач зазначив, що проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки погоджено та затверджено з порушенням вимог водного та земельного законодавства. Відповідно до геодезичного дослідження розташування спірної земельної ділянки відносно урізу води Азовського моря, проведеного ПП «Азовгеопроект», виділена ОСОБА_1 земельна ділянка знаходиться в межах визначеної ст. 88 Водного кодексу України двокілометрової зони прибережного захисту смуги Азовського мора, а саме – на відстані 270 м від урізу води Азовського моря. Передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 здійснювалась за відсутності землевпорядної документації та встановлення у натурі меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів. У проекті землеустрою щодо спірної земельної ділянки, її розміри та межі прибережної захисної смуги Азовського моря не враховано, що унеможливлює відведення такої земельної ділянки. В зв’язку із незаконністю рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 незаконно набув право власності на земельну ділянку № 2-а по вул. Вознесенській в м. Бердянську, що передбачає повернення земельної ділянки територіальній громаді м. Бердянська. Також, зазначив, що оскільки право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1Г, то це свідчить про наявність спору про право власності, просив визнати право власності на земельну ділянку № 2-а по вул. Вознесенській в м. Бердянську за територіальною громадою м. Бердянська.

Прокурор просив позовні вимоги задовольнити з викладених в позові підстав.

Представник Бердянської міської ради в судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав суду письмові заперечення, в яких зазначив наступне. Приймаючи оскаржуване рішення, Бердянська міська рада діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством України, проект землеустрою було погоджено в порядку, визначеному законодавством, що діяло на час погодження, що підтверджується наявністю погоджувальних висновків в проекті, визначених ст. 118 Земельного кодексу України підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою не було. Спірна земельна ділянка не відноситься до земель прибережних захисних смуг, оскільки на теперішній час проекти землеустрою щодо встановлення прибережних захисних смуг в межах м. Бердянська Бердянською міською радою не затверджувались. Законодавством на момент винесення рішення було достатньо врегульовано питання щодо встановлення прибережних захисних смуг в містах, де протягом десятиліть склались певні умови забудови та використання об’єктів, які потрапили до прибережних смуг після їх встановлення. Позивачем однобоко тлумачаться положення ч. 9 ст. 88 Водного кодексу України щодо двокілометрової прибережної смуги уздовж морів без врахування ч. 5 ст. 88 вказаного Кодексу, згідно якого в межах міст обов’язково враховується містобудівна документація, п. 10 Порядку, згідно якої в межах міст обов’язково враховуються конкретні умови забудови. Бердянською міською радою при затвердженні проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки було враховано вимоги ч. 8 ст. 118 Земельного кодексу України, відповідно до яких проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому ст. 186-1 Земельного кодексу України. Просив відмовити в задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконним та скасування рішення Бердянської міської ради з огляду на їх незаконність та необґрунтованість.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

З’ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до наступного.

Згідно ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Право на землю набувається і реалізується громадянами і суб'єктами господарської діяльності виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст.ст. 50, 51, 52 Земельного кодексу України громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва.

Набуття права на землю громадянами України здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У відповідності до ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад і передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Ч.ч. 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель держаної або комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання її у користування.

Громадяни, зацікавлені в одержані безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської держаної адміністрації, або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюється в порядку, встановленому ст. 151 Земельного кодексу України.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронними і санітарно-епідеміологічними органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Відповідно до ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає після державної реєстрації цього права і посвідчується державним актом.

Згідно з ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав громадян; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом способів.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов’язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Пунктом 7.8 рішення Бердянської міської ради Запорізької області № 61 від 17 квітня 2014 року ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в межах норм безоплатноїприватизації земельну ділянку площею 0,0826 га (кадастровий номер 2310400000:10:004:0131), розташовану по вул. Вознесенській, 2-а в м. Бердянську.

Земельна ділянка, що підлягала передачі у власність ОСОБА_1, після розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки знаходиться в межах населеного пункту м. Бердянська та на день прийняття рішення відносилась до земель водного фонду.

Також судом встановлено, що спірна земельна ділянка розташована у 2-х кілометровій зоні прибережної захисної смуги Азовського моря на відстані 270 м від урізу води моря.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 88 Водного кодексу України з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Ч. 1 ст. 60 Водного кодексу України визначено, що прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Відсутність у проекті землеустрою урахування відповідно до ст. 60 Земельного кодексу України розмірів і меж прибережної захисної смуги Азовського моря унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Згідно із ст.ст. 19, 20 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

За положеннями ч. 1 ст. 3 Водного кодексу України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Ч. 2 вказаної статті визначає, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу України та ст. 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Так, за положеннями ст. 4 Водного кодексу України, ст. 58 Земельного кодексу України до таких земель відносяться землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об’єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Діючим законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Крім того, за положеннями ст. 60 Земельного кодексу України та ст. 88 Водного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

У ч. 4 ст. 88 Водного кодексу України визначено, що у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Водночас, за змістом пункту 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища 05 листопада 2004 року № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року, у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 Водного кодексу України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови КМУ від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об’єктами та землі прибережних захисних смуг, є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків визначених цим Кодексом ( п. «г» ч. 3 ст. 83 Земельного кодексу України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельних ділянок у власність).

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Так, ч. 1 ст. 59 Земельного кодексу України передбачено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 Земельного кодексу України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об’єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерела; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

В межах двох кілометрів прибережних захисних смуг навколо морських заток і лиманів не можуть передаватись у власність громадян, оскільки це землі водного фонду України (ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України) землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 05 листопада 2004 року № 434.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14.

Ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов’язковій державній експертизі, зокрема і проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, але всупереч вищевказаній нормі та ч. 9 ст. 118 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обов’язкова державна експертиза землевпорядної документації при виділенні земельної ділянки у власність ОСОБА_1 проведена не була, чим було порушено вимоги чинного законодавства та не дотримано порядок набуття права власності на землю.

У відповідності із ст. 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 144 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав чи у який передбачений законом спосіб відповідач набув права власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

З урахуванням вищезазначеного, передача у власність ОСОБА_1 земельної ділянки на підставі п. 7.8 рішення Бердянської міської ради № 61 від 17 квітня 2014 року відбулася з порушенням норм закону, а отже п. 7.8 вказаного рішення є незаконним та підлягає скасуванню.

Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, ст. 387 Цивільного кодексу України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У п. 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз’яснено, що відповідно до положень ч.1 ст. 388 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні вказаної норми можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є повернення майна із незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов’язальний спосіб захисту. У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Ст. 330 Цивільного кодексу України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване у нього.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.ст. 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Ст. 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі ст. 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Така правова позиції викладена у постанові Верховного Суду України у справі №6-1376цс16 від 29 червня 2016 року.

Спірна земельна ділянка розташована в адміністративних межах м. Бердянська.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» з 1 січня 2013 року землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. При цьому землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Таким чином, земельна ділянка повинна бути повернута територіальній громаді м. Бердянська.

Враховуючи зазначене, вимоги прокурора про витребування земельної ділянки площею 0,0826 га, кадастровий номер 2310400000:10:004:0131, розташованої по вул. Вознесенській, 2-а в м. Бердянську, у ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Що стосується позовних вимог про визнання права власності, суд вважає, що вони не підлягають задоволенню, оскільки саме в порядку захисту прав власника на користь територіальної громади м. Бердянську, як власника нерухомості, витребувано спірне нерухоме майно. Позовні вимоги ґрунтуються на положеннях п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, що в свою чергу виключає застосування правового механізму захисту права власності територіальної громади м. Бердянська на спірне нерухоме майно шляхом визнання права власності з підстав, встановлених ст. 392 Цивільного кодексу України.

Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. З урахуванням вимог ст. 88 ЦПК України з Бердянської міської ради, ОСОБА_1 необхідно стягнути на користь позивача по 2 800 грн. судового збору з кожного.

Керуючись ст.ст. 88, 209, 215-214, 224-226 ЦПК України, суд

вирішив:

Позовні вимоги керівника Бердянської місцевої прокуратури в інтересах держави до Бердянської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування п. 7.8 рішення Бердянської міської ради № 61 від 17 квітня 2014 року, визнання права власності та повернення земельної ділянки задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати п. 7.8 рішення сорок сьомої сесії Бердянської міської ради Запорізької області шостого скликання № 61 від 20 квітня 2014 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам».

Витребувати у ОСОБА_1 у комунальну власність територіальної громади міста Бердянська в особі Бердянської міської ради земельну ділянку площею 0,0826 га, кадастровий номер 2310400000:10:004:0131, розташовану по вул. Вознесенській, 2-а в м. Бердянську Запорізької області.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Бердянської міської раді, ОСОБА_1 на користь прокуратури Запорізької області по 2 800 грн. судового збору з кожного.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване рішення.