Рішення № 67849103, 19.07.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.07.2017Справа №910/8777/17

За позовом Товариства з додатковою відповідальністю «АГРОНИВА»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКА АГРОПРОМИСЛОВА ГРУПА»

про розірвання договору та стягнення 1 099 666,27 грн.

суддя Пукшин Л.Г.

Представники:

від позивача Домбровський Г.М. - представник за довіреністю № 111 від 18.07.17р.

від відповідача не з'явилися

В судовому засіданні 19.07.2017 в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з додатковою відповідальністю «АГРОНИВА» до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКА АГРОПРОМИСЛОВА ГРУПА» про розірвання договору та стягнення 1 099 666,27 грн.

В обґрунтування позовних вимог Товариство з додатковою відповідальністю «АГРОНИВА» (позивач) зазначило, що 11.08.2016 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКА АГРОПРОМИСЛОВА ГРУПА» (відповідач) було укладено договір поставки товару № 2787, за яким відповідач зобов'язався поставити товар у власність позивача, а останній зобов'язався прийняти та оплатити такий товар.

На виконання умов договору позивачем 23.12.2016 перераховано на рахунок відповідача попередню оплату у розмірі 1 095 000,00 грн грн, згідно з платіжним дорученням № 309 від 23.12.2016. За доводами позивача, відповідач частково поставив товар у кількості 20 тон, на загальну суму 146 000,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 1007 від 01.03.2017. В іншій частині свої зобов'язання щодо поставки товару відповідач не виконав, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з вимогами про розірвання договору поставки та стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 1 099 666,27 грн, з яких 949 000,00 грн - основна сум заборгованості, 94 016,00 грн - пеня, 46 354,27 грн - інфляційні втрати та 10 296,00 грн - 3 % річних.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 02.06.2017 порушено провадження у справі № 910/8777/17 за вказаною позовною заявою та призначено розгляд справи в судовому засіданні 19.07.2017.

У судове засідання, призначене на 19.07.2017, з'явився представник позивача, який надав документи на виконання вимог ухвали суду, позовні вимоги підтримав, надав пояснення по суті спору.

Відповідач не забезпечив явку уповноваженого представника у судове засідання, вимоги ухвали суду не виконав, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0101120489470.

Відповідно до п. 3.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення" розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010р., "Смірнова проти України" від 08.11.2005р., "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006р., "Літоселітіс Проти Греції" від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Таким чином, незважаючи на те, що відповідач не з'явився у судове засідання справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка даного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

У відповідності до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з врахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

За змістом приписів статей 205 та 206 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом, однак, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Як вбачається з матеріалів справи, 11.08.2016 між Товариством з додатковою відповідальністю «АГРОНИВА» (надалі - покупець/позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКА АГРОПРОМИСЛОВА ГРУПА» (надалі - постачальник/відповідач) було укладено договір поставки товару № 2787 (надалі - договір), за умовами якого постачальник зобов'язався поставити у власність покупця товар, визначений специфікацією, а покупець зобов'язався прийняти товар та опалити.

Згідно із Специфікацією № 5, затвердженої та підписаної сторонами 22.12.2016, відповідач зобов'язався поставити позивачу аміачну селітру у кількості 150,000 тон в термін 20 днів з дня отримання попередньої оплати.

Відповідно до п. 2.1. договору покупець здійснює повну (100 %) попередню оплату шляхом перерахування на поточний рахунок постачальника від суми вартості товару на підставі виставленого постачальником рахунку-фактури, у термін, який вказаний в рахунку-фактурі.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем виставлено позивачу рахунок на оплату по замовленню № 4982 від 22.12.2016 на суму 1 095 000,00 грн.

За доводами позивача, що підтверджується матеріалами справи, останнім оплачено, виставлений відповідачем, рахунок у повному обсязі, згідно з платіжним дорученням від 23.12.2016 № 309 на суму 1 095 000,00 грн.

Відповідачем в свою чергу було поставлено лише частину товару у кількості 20 тон, на загальну суму 146 000,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 1007 від 01.03.2017. В іншій частині свої зобов'язання щодо поставки товару відповідач у строки визначені договором не виконав.

З метою досудового врегулювання спору, позивачем 22.02.2017 направлявся на адресу відповідача претензія № 9 з пропозицією розірвати договір та повернути кошти за не поставлений товар в розмірі 1095 000,00 грн. Проте вказана вимога залишена без реагування, кошти не повернуті.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

У відповідності до ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України, в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Дослідивши надані позивачем документи, господарський суд вважає, що вони свідчать про вчинення позивачем та відповідачем правочину, який за своєю правовою природою є договором поставки.

У відповідності до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 ст. 265 ГК України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.1 ст. 266 ГК України предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

Згідно ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 662 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судом встановлено, що на підставі виставленого відповідачем рахунку № 4982 від 22.12.2016, позивач здійснив попередню оплату товару на загальну суму 1 095 000,00 грн, що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням від 23.12.2016 № 309.

За доводами позивача, що також підтверджується матеріалами справи, відповідачем поставлено товар лише на суму 146 000,00 грн, товар на суму 949 000,00 грн відповідачем так і не був поставлений.

Позивач звернувся до відповідача з претензією від 22.02.2017 № 9 з пропозицією розірвати договір та повернути грошові кошти. Вказана претензія, отримана відповідачем 28.02.2017, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0101120114540, однак залишена без реагування з боку останнього.

Згідно ст. 663 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень ст. 530 ЦК України.

На підставі ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 670 Цивільного кодексу України, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Враховуючи той факт, що відповідач здійснив лише часткову поставку товару і отриману від позивача попередню оплату в сумі 949 000,00 грн не повернув, суд вважає, що позовна вимога позивача про стягнення з відповідача грошової суми у розмірі 949 000,00 грн є обґрунтованою, документально підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню.

Частиною 1 ст. 665 ЦК України передбачено, що у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору.

Стаття 611 ЦК України визначає можливі наслідки порушення зобов'язання, метою яких є захист інтересів постраждалої сторони. До них, зокрема належать: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від нього (ст. 615 ЦК України) або розірвання договору (ст. 651 ЦК України), зміна умов зобов'язань (ст. 651 ЦК України), сплата неустойки (ст. 624 ЦК України), відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 623 ЦК України).

Відповідно до ст. 615 ЦК України у разі порушення зобов'язань однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом.

За загальним правилом сторона, яка відмовляється від зобов'язання, повинна сповістити про це другу сторону.

З умов договору поставки товару № 2787 від 11.08.2016 не вбачається одностороння відмова від зобов'язання (ст. 615 ЦК України).

Відповідно до п. 9.1. даний договір набуває чинності з моменту здійснення покупцем попередньої оплати і діє протягом 2016 року до повного виконання сторонами взяти на себе зобов'язань.

Частиною 1 ст. 206 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 Кодексу - сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором, і у разі, якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Передбачене статтею 188 Господарського кодексу України надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує та може звернутися за захистом свого порушеного права шляхом подання позову до відповідача про розірвання договору (аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 19.09.2011 N 22/110).

Матеріалами справи підтверджується факт направлення на адресу відповідача пропозиції щодо розірвання договору поставки товару від 11.08.2016 № 2787, а відтак вимога позивача про розірвання договору поставки є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Крім іншого, позивач просить суд стягнути з відповідача 94 016,00 грн - пені, 46 354,27 грн - інфляційних втрат та 10 296,00 грн - 3 % річних за не поставку товару.

Стосовно вимог позивача про стягнення пені суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

З огляду на викладене, судом встановлено, що статтею 547 Цивільного кодексу України імперативно визначено умову, згідно якої забезпечення виконання зобов'язання має відбуватися у письмовій формі, тобто встановлення штрафних санкції за порушення виконання зобов'язання має бути вчинене у письмові формі, як того вимагає зазначена норма закону.

Оскільки, сторонами не було визначено у договорі про встановлення штрафних санкції у вигляді пені за порушення виконання зобов'язання щодо поставки товару, позовна вимога про стягнення з відповідача пені у розмірі 94 016,00 грн задоволенню не підлягає.

Щодо вимог позивача про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У п. 5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зазначено, що обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає, зокрема у випадках повернення сум авансу та завдатку, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

В даному спорі є вимога позивача про стягнення 3% річних та інфляційних втрат нарахованих на передплату, а обов'язок щодо повернення коштів, отриманих як попередня оплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 ЦК України.

Відтак, з урахуванням позиції Пленуму Вищого господарського суду України, викладеної у постанові № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» вимоги про стягнення 3% річних у сумі 10 296,00 грн та інфляційних втрат у розмірі 46 354,27 грн є необґрунтованою а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Таким чином, обов'язок доказування законодавчо покладено на сторони.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Це стосується відповідача, який мав довести суду, що він зобов'язання за договором поставки виконав своєчасно та в повному обсязі. Проте, відповідач не надав суду доказів виконання зобов'язань та доказів на спростування обставин, повідомлених позивачем.

За таких обставин, позовні вимоги позивача є правомірними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 33, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Розірвати договір поставки товару № 2787 від 11.08.2016 року, укладеного між Товариством з додатковою відповідальністю «АГРОНИВА» (70220, Запорізька область Гуляйпільський район, с. Воздвижівка, вул.. Центральна, буд. 34; ідентифікаційний код 03749276) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКА АГРОПРОМИСЛОВА ГРУПА» (01133, м. Київ, бульвар Лесі України, буд. 19; ідентифікаційний код 35429229).

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКА АГРОПРОМИСЛОВА ГРУПА» (01133, м. Київ, бульвар Лесі України, буд. 19; ідентифікаційний код 35429229) на користь Товариства з додатковою відповідальністю «АГРОНИВА» (70220, Запорізька область Гуляйпільський район, с. Воздвижівка, вул.. Центральна, буд. 34; ідентифікаційний код 03749276) грошові кошти у розмірі 949 000 (дев'ятсот сорок дев'ять тисяч) грн 00 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 15 835 (п'ятнадцять тисяч вісімсот тридцять п'ять) грн 00 коп.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 21.07.2017.

Суддя Пукшин Л.Г.