Рішення № 67830636, 19.07.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/372/2017(м)

264/273/17

Головуючий у 1 інстанції: Харитонова Г.Л.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

Категорія 55

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 липня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Попової С.А.,

суддів Пономарьової О.М., Ткаченко Т.Б.,

за участю секретаря Брежнєва Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_2 до Донецького державного університету управління про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсацією втрати частини доходів в звязку з порушенням строків їх виплати, індексації заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди за апеляційною скаргою Донецького державного університету управління на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 березня 2017 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із даним позовом до Донецького державного університету управління, з яким перебувала у трудових відносинах в період з 01.07.2014 року по 10.02.2015 року, працюючи на посаді інпектора відділу кадрів. В обгрунтування заявлених вимог посилалась на те, що при її звільненні з підприємства за власним бажанням 10.02.2015 року роботодавець не призвів з нею остаточний розрахунок - не виплачена заробітна плата за період з липня 2014 року по серпень 2014 року в розмірі 4005,03грн., яку просила стягнути з відповідача поряд із компенсацією втрати частини доходів в звязку з порушенням строків їх виплати в сумі 2078,61грн. та індексацією заробітної плати в сумі 641,87грн. В звязку з невиплатою заробітної плати позивачу також спричинена моральна шкода, вмотивована обсягом і тривалістю душевних страждань від порушення її права на оплату праці і необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя, розмір якої вона оцінила у 1000грн. і просила стягнути з відповідача. Крім того, в порядку відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок із нею просила стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 11.02.2015 року по день ухвалення рішення суду.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 березня 2017 року, з урахуванням ухвали суду про виправлення помилки від 30.06.2017р. (а.с. 72), позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з Донецького державного університету управління на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі за період з липня 2014 року по серпень 2014 року в сумі 2436грн., з утриманням Донецьким державним університетом з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати в сумі 2078,61грн., середній заробіток за час затримки у розрахунку при звільненні за період з 11.02.2015 року по 14.03.2017 року в сумі 27531,90грн., з утриманням Донецьким державним університетом з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, моральну шкоду в сумі 500грн. Стягнуто з Донецького державного університету управління в дохід держави судовий збір у розмірі 1102,40грн.

В апеляційній скарзі Донецький державний університет управління, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду скасувати, ухваливши нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення суду в частині відмови в задоволенні вимог про індексацію заробітної плати сторонами не оскаржується.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_3, яка підтримала доводи скарги, заперечення проти скарги позивача ОСОБА_2, дослідивши письмові матеріали справи і перевіривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, за таких підстав.

Як встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_4 (після укладення шлюбу і нині «Снимщикова») згідно наказу № 51-к від 01.07.2014 року працювала з 1 липня 2014 року на посаді інспектора відділу кадрів Донецького державного університету управління з посадовим окладом 1218грн. (а.с.10). Відповідно до наказу № 04-к від 10.02.2015 року позивача звільнено за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України (а.с. 10-12).

Згідно із довідкою Донецького державного університету управління № 418 від 10.11.2014 року заборгованість роботодавця по заробітній платі перед позивачем за період липень-сеерпень 2014 року становить 2436грн. (а.с.13). Середньоденний заробіток складає 56,65 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач у порушення вимог ст.ст. 47, 116 КЗпП України своєчасно не провів розрахунок при звільненні позивача, не виплативши заборгованість по заробітній платі за період липень-серпень 2014р. в розмірі 2436грн., і на день ухвалення рішення. Тому, керуючись ст.ст. 117, 237-1 КЗпП України і Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості у вказаній сумі, компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строку її виплати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також відшкодування в частково заявленому розмірі моральної шкоди, спричиненої душевними стражданнями від порушеного права на оплату праці і змушену зміну звичного укладу життя позивача, що потребувало від тієї додаткових зусиль для відновлення своїх прав. Суд визначив до присудження суми по вказаних позиціях з виплати заборгованості по заробітній платі, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку із вказівкою на утримання Донецьким державним університетом з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.

З висновками суду першої інстанції в повній мірі не можна погодитись з огляду на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплати всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після предявлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати провадиться підприємством згідно зі ст. 34 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР, Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІП та Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати», у разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток. Компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податку й обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін у відсотках для визначення компенсації.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької і Луганської областей, а також платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014р. № 595, у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контороль органів державної влади.

Як пояснила представник відповідача в суді апеляційної інстанції, Донецький державний університет управління з квітня 2014 року по 18 листопада 2014 року знаходився на непідконтрольній державі території, а відновив свою діяльність з 01.12.2014р. Доручення до казначейської служби на виплату заборгованої заробітної плати позивачеві не подавали, оскільки документація закладу залишилась на непідконтрольній території.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в достатньому обсязі встановив обставини справи за позовними вимогами ОСОБА_2 в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації втрати частини доходів у зв'язку із затримкою їх виплати, відшкодування моральної шкоди; відповідні їм правовідносини, поясненням сторін та наданим доказам в наведеній частині дав належну оцінку.

Суд правильно застосував матеріальний закон, вимоги ст.ст. 212-214 ЦПК України, ухваливши на підставі зібраних доказів обґрунтоване рішення про стягнення заборгованості по заробітній платі в розмірі 2436грн., яка утворилась в період фактичної роботи позивача у липні-серпні 2014 року. Вірність і справедливість рішення підтверджується виявленою в суді апеляційної інстанції обставиною не направлення роботодавцем доручення на казначейську службу щодо виплати заборгованої заробітної плати позивачеві, навіть з відновленням роботи університету на території України в місті Маріуполі, що контролюється державою, з грудня 2014р. і аж по день ухвалення судового рішення.

Розглядаючи апеляційну скаргу Донецького державного університету управління, доречно буде навести положення першого Протоколу (Париж, 20.03.1952р.) до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950), практику Європейського суду з прав людини у справах щодо захисту права власності, що є джерелом права в Україні та має застосовуватись органами державної влади, в тому числі і судами, яка в розгляді багатьох заяв ілюструє поняття право власності, захист майнового інтересу.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейським судом з прав людини (далі Суд, ЄСПЛ) у рішенні по справі «Сук проти України» («Suk v. Ukraine» заява 10972/05 від 10.03.2011р.), констатовано порушення статті Першого протоколу до Конвенції. Суд зауважив, що вимога заявника ґрунтувалась на чіткому положенні чинного на той час національного законодавства, відтак заявник міг вважатися таким, що мав обгрунтовані сподівання, якщо не право, отримати відповідну виплату. Однак, національні суди аргументували свої рішення тим, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» не передбачав видатків для виплат, передбачених Указом Президента України, і, відповідно, постановили, що заявник не мав права на такі виплати протягом відповідного періоду згідно із Законом України «Про бюджетну систему України». Відповідно до усталеної практики Суду державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобовязань, тому остаточна відмова національних органів у праві заявника на цю доплату за період, що розглядається, є свавільною і такою, що не грнутується на законі.

Аналогічні висновки містяться в рішенні ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява № 63134/00 від 08.11.2005р.) щодо порушення майнових прав заявника, які полягають у невиплаті надбавки до заробітної плати за виконання службових обов'язків.

У справі «Новоселецький проти України» (заява 47148/99 від 22.02.2005р.) ЄСПЛ наголошує, що у кожній справі, в якій йде мова про порушення вищезгаданого права, Суд повинен перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між загальною суспільною потребою та потребами збереження фундаментальних прав особи…

Якщо враховувати висновки ЄСПЛ у вищезгаданих справах, а також той факт, що з моменту відновлення роботи з грудня 2014 року до казначейської служби не спрямовувалось доручення на виплату заборгованості ОСОБА_2, то можна вважати непереконливими доводи апеляційної скарги відповідача, в тій частині, що усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду і посилання на незатвердження Верховною Радою, Урядом порядку виплати бюджетними організаціями боргів по заробітній платі за минулий час, а також посилання на відповіді Міністерства соцполітики щодо відсутності підстав для виплати позивачеві заборгованості по заробітній платі з мотивів початку збройного конфлікту на території м. Донецьк. Такі доводи, як впевнена колегія суддів, не можуть бути підставою для відмови позивачеві в задоволенні її фундаментальних прав щодо оплати праці (лексикою ЄСПЛ: право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу N 1 (Broniowski v. Poland, N 31443/96), задекларованих в статті 1 Першого протоколу до Конвенції і гарантованих Конституцією України прав в ст. 22 (Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані), ст. 43 (Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом).

Оскільки відповідач порушив законодавство про оплату праці та не виплатив позивачеві своєчасно належну їй заробітну плату за липень-серпень 2014р., то позивач відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» має право на компенсацію втрати частини заробітної плати, незалежно від її нарахування роботодавцем, в розмірі 2078,61грн., який за обсягом не спростований відповідачем. Колегія суддів схвалює висновки суду в частині наявності підстав для виплати позивачу вказаної суми.

Колегія суддів не погоджується із посиланням відповідача на пропущення позивачем, яка звільнилась з підприємства у лютому 2015 року, тримісячного строку звернення до суду із вимогами про стягнення компенсації втрати частини доходів у звязку з порушенням строків їх виплати, а також з вимогою про відшкодування моральної шкоди, зважаючи на наступне.

Компенсація втрати частини доходів у звязку з порушенням строків їх виплати, про що просив позивач, є частиною заробітної плати додаткової заробітної плати, яка включає компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством (п. 2.2. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої Наказом Держкомстату України від 13.01.2004р. N 5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004р. за N 114/8713). Тому на ці вимоги не поширюються строки, відзначені у ч. 1 ст. 233 КЗпП України, на що посилається у змісті апеляційної скарги відповідач. В даному випадку згідно із ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 1-18/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України визнано, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Рішенням Конституційного Суду України від 22.02.2012р. у справі № 4-рп/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 Кодексу законів про працю у взаємозвязку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вирішено розтлумачити: в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозвязку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Враховуючи той факт, що станом на день ухвалення оскаржуваного рішення заборгованість по заробітній платі фактично позивачу не виплачена, то перебіг тримісячного строку на звернення до суду ОСОБА_2 із вимогами про відшкодування немайнової шкоди не розпочався.

Відтак, твердження про сплив строку звернення позивача із зазначеними вимогами є неслушними з правової точки зору.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд врахував конкретні обставини справи, зокрема: характер порушення прав позивача, період виниклої заборгованості по заробітній платі, розмір заборгованості, що утворилася, істотність вимушених змін у її житті через тривалу невиплату заробітної плати та зусиль, вжитих для відновлення трудових прав, та прийшов до висновку, що достатньою і справедливою буде компенсація моральної шкоди в розмірі 500 грн.

У зменшеному розмірі присудженої немайнової шкоди апеляційний суд вбачає дотримання судом першої інстанції принципу справедливості, розумності та співмірності. Підстав для скасування рішення в даній частині немає.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності висновків лікаря-психолога з визначенням факту отримання позивачем моральних страждань або акту відповідної експертизи не є слушними з огляду на безумовну триваючу змушену зміну звичного укладу життя позивача, яка не отримувала заробітної плати впродовж двох місяців поспіль і її вимоги не були задоволені роботодавцем в позасудовому порядку 2 роки.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у вищенаведеній частині.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитись із рішенням суду, побудованим на положеннях ст. 117 КЗпП України, в частині стягнення позивачеві за рахунок відповідача середнього заробітку за весь час затримки у розрахунку при звільненні по день ухвалення рішення, у зв'язку з невиплатою ОСОБА_2 заборгованості по заробітній платі з вини роботодавця.

Суд орієнтувався на роз'яснення у п. 20 постанови Пленуму Верховного суду України №13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», що сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Суд не віднайшов підстав для зменшення нарахованого сукупного розміру середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні.

Як з'ясовано з матеріалів справи, Донецький державний університет управління з початком озброєного конфлікту на території держави України в період з липня 2014 по 18 листопада 2014р. знаходився на тимчасово непідконтрольній України території.

За положеннями ст. 117 КЗпП України обовязковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.

Відповідно до статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Згідно листа Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 5 лютого 2015 року з 14 квітня 2014 року суб'єктами боротьби з тероризмом вживаються активні заходи з проведення АТО на території Донецької та Луганської областей. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» наказом Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» територія Донецької та Луганської областей з 7 квітня 2014 року визначена районом проведення АТО. Проведення АТО триває, рішення про її припинення до теперішнього часу не прийнято.

Відповідно до представленого суду апеляційної інстанції сертифіката Донецької торгово-промислової палати від 18 серпня 2016 року за № 6695 (а.с. 80) засвідчено настання для Донецького державного університету управління, місцезнаходження якого м. Донецьк, форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), зокрема: акти тероризму на території Донецької області, які унеможливили сплату податків і зборів у періоді з 01 липня 2014 року по 19 грудня 2014 року.

На момент видачі сертифіката і до моменту вирішення справи судом на територорії міста Маріуполя, де відновив свою работу університет, і юридичного місцезнаходження відповідача м. Донецьк, триває антитерористична операція.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції доходить до висновку, що затримка виплати належних позивачу сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, відбулася не з вини відповідача, бо належному виконанню роботодавцем своїх обовязків у липні-серпні 2014 року перед звільненим працівником перешкоджали обставини непереборної сили, повязані з проведенням антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, настання яких для відповідача доведено у встановленому законом порядку. Тому підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку відсутні.

Зазначена правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України № 6-2159цс15 від 11.11.2015р., яка є обов'язковою для всіх судів, а також в постановах аналогічного змісті у справі № 6-364цс16 від 23.03.2016р., № 6-383цс16 від 11.05.2016р.

У звязку з цим рішення суду в порядку ст. 309 ЦПК України в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.02.2015р. по 14.03.2017р. включно в сумі 27531,90грн. підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в даній частині про відмову в задоволенні вимог ОСОБА_2 по заявленій позиції вимог.

В решті рішення в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу Донецького державного університету управління задовольнити частково.

Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 березня 2017 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.02.2015р. по 14.03.2017р. в сумі 27531,90грн. - скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до Донецького державного університету управління про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 11.02.2015р. по день ухвалення рішення відмовити.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий С.А.Попова

Судді О.М.Пономарьова

ОСОБА_7