Постанова № 67812048, 17.07.2017, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

"17" липня 2017 р. Справа № 902/780/16

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Розізнана І.В. ,

суддя Маціщук А.В.

при секретарі судового засідання Клімук Л.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 районного споживчого товариства на рішення господарського суду Вінницької області від 26.04.2017 р. у справі №902/780/16

за позовом ОСОБА_1 районного споживчого товариства

до ОСОБА_2 сільської ради

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 сільського споживчого товариства

про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності

за участю представників:

позивача - ОСОБА_3, ОСОБА_4,

відповідача - не з'явився,

третьої особи - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Вінницької області від 26.04.2017 року у справі №902/780/16 (суддя Банасько О.О.) у задоволенні позову ОСОБА_1 районного споживчого товариства до ОСОБА_2 сільської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_2 сільського споживчого товариства про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії САЕ №216637 від 15.07.2011 року відмовлено.

В обґрунтування рішення суд зазначив, зокрема, що позивач згідно ст.33 ГПК України не довів належності йому відповідного суб'єктивного права власності на будівлю торгового комплексу, що розташований по вул. Благовіщенська, 2, с. Городківка, а також не довів наявності порушеного права і необхідності його захисту, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення відповідного позову. Посилання позивача на наявність рішення в адміністративній справі №0210/1010/2012 не доводить належності позивачу відповідного суб'єктивного права власності на будівлю торгового комплексу, що розташований по вул. Благовіщенська, 2, с. Городківка та наявності у нього доказів порушення такого права і необхідності його захисту, позаяк преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Крижопільське районне споживче товариство звернулось до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Вінницької області від 26.04.2017 року у справі №902/780/16 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов зодоволити.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що рішенням Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25.12.2014 року у справі №0210/21010/12 визнано протиправним та скасовано рішення ОСОБА_2 сільської ради №82 від 26.08.2010 року "Про надання дозволу на оформлення приватної власності на будівлю торгового комплексу в с. Городківка, вул. Леніна 2", що є підставою для визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії САЕ №216637 від 15.07.2011 року. Також зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про відмову в позові з підстав відсутності порушеного права позивача у даному спорі, оскільки відповідно до ст. 15 ЦК України в суді захищаються не лише права, а і законні інтереси, які не суперечать загальним засадам цивільного законодавства.

17.07.2017 року позивачем подано суду апеляційної інстанції копію постанови Вінницького окружного адміністративного суду від 01.12.2016 року у справі №802/1107/16-а, залишену в силі ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 07.03.2017 року, якою визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора КП Тульчинське МБТІ від 20.07.2011 року про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 сільським споживчим товариством на комплекс будівель та споруд по вул. Леніна (Благовіщенська), 2, с. Городківка Крижопільського району Вінницької області. Також подано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, з якого вбачається, що станом на 27.03.2017 року право власності на комплекс будівель та споруд за адресою Вінницька обл.., Крижопільський район, с. Городківка, вул.. Благовіщенська, 2, зареєстроване за ОСОБА_1 районним споживчим товариством.

Відповідач, Городківська сільська рада, надав суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а апеляційна скарга такою, що не підлягає задоволенню.

Від третьої особи ОСОБА_2 сільського споживчого товариства надійшли пояснення з приводу апеляційної скарги, в яких зазначено, зокрема, що ОСОБА_1 РСТ не було надано суду першої інстанції жодного доказу про порушення його прав, а тому місцевим господарським судом правомірно відмовлено в задоволенні позову.

Розглянувши апеляційну скаргу та відзив на неї, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, заслухавши пояснення представників апелянта, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Відповідно до п. 1, п. 2 постанови Пленуму ВГСУ №6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись, зокрема, на повному з'ясуванні правової кваліфікації відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та визначення правової норми, яка підлягає застосуванню для вирішення спору.

Судом першої інстанції при винесенні вказаного рішення указаних вимог повною мірою дотримано не було.

Апеляційним судом встановлено, що 26.08.2010 року виконавчим комітетом ОСОБА_2 сільської ради винесено рішення №82 "Про надання дозволу на оформлення права власності на будівлю торгового комплексу, розташованого в с. Городківка по вул. Леніна, 2", яким вирішено оформити право власності на будівлю торгового комплексу, що знаходиться за адресою вул. Леніна, 2, с. Городківка Крижопільського району за ОСОБА_2 сільським споживчим товариством.

На підставі вказаного рішення, 15.07.2011 року виконавчим комітетом ОСОБА_2 сільської ради видано ОСОБА_2 сільському споживчому товариству свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія САЕ №216637 на комплекс будівель та споруд, що знаходяться за адресою: Вінницька обл., Крижопільський район, с. Городківка, вул.. Леніна,2.

20.07.2011 року КП "Тульчинське МБТІ" за реєстраційним №34147645, номер запису 58 в книзі ЮН1, проведено державну реєстрацію права власності на комплекс будівель та споруд по вул. Леніна, 2, с. Городківка Крижопільського району Вінницької області за ОСОБА_2 сільським споживчим товариством.

Приписи ч.1 ст. 182 ЦК України, п.1 ч.1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлюють правило, згідно з яким право власності на нерухоме майно підлягає обов'язковій державній реєстрації і виникає таке право з моменту проведення реєстрації.

На час видачі спірного свідоцтва, положення ч.1 ст. 18, п.2 ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", п. 42 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 р. № 703 (в ред., що діяла на день видачі спірного свідоцтва) визначали обов'язковість видачі свідоцтва, як документа, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні реєстрації прав власності на нерухоме майно та є підставою для такої реєстрації

Таким чином, свідоцтво про право власності на нерухоме майно є правовстановлюючим документом, на підставі якого проводилася державна реєстрація права власності на нерухоме майно та документом, який посвідчує сам факт належності майна на праві власності певній особі.

Враховуючи те, що право держаної реєстрації права власності на комплекс будівель та споруд за адресою Вінницька обл., Крижопільський район, с. Городківка, вул. Благовіщенська, 2 (вул. Леніна, 2) здійснено за ОСОБА_1 РСТ, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності станом на 27.03.2017 року, тому позивач як власник такого майна у відповідності до ст. 391 ЦК України вправі вимагати усунення перешкод в здійсненні реалізації свого права шляхом скасування свідоцтва про право власності, як документа, який підтверджує виникнення права власності у іншої особи.

Такий спосіб захисту порушеного права не вимагає наявності додаткової позовної вимоги про визнання права власності за позивачем, оскільки, судом апеляційної інстанції встановлено, що право власності позивача вже було зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухому майно.

Визнання недійсним правовстановлюючого документа є законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку (висновки Верховного Суду України викладені у постанові від 30.09.2015 року у справі №3-553гс15).

При цьому, апеляційним судом встановлено, що в березні 2012 року Крижопільське районне споживче товариство звернулося до Крижопільського районного суду з адміністративним позовом про скасування рішення ОСОБА_2 сільської ради Крижопільського району Вінницької області №82 від 26.08.2010 року "Про надання дозволу на оформлення приватної власності на будівлю торгового комплексу, розташованого в с. Городківка вул. Леніна, 2".

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25.12.2014 року по справі №0210/1010/12, яка є чинною, визнано протиправним та скасовано рішення ОСОБА_2 сільської ради №82 від 26.08.2010 року "Про надання дозволу на оформлення приватної власності на будівлю торгового комплексу в с. Городківка, вул. Леніна 2".

Окрім того, постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 01.12.2016 року у справі №802/1107/16-а, яка залишена в силі ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 07.03.2017 року, визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора КП Тульчинське МБТІ від 20.07.2011 року про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 споживчим товариством на комплекс будівель та споруд по вул. Леніна (Благовіщенська), 2, с. Городківка, Крижопільського району Вінницької області.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, наданого позивачем суду апеляційної інстанції, станом на 27.03.2017 року право власності на комплекс будівель та споруд за адресою Вінницька обл., Крижопільський район, с. Городківка, вул. Благовіщенська, 2 (вул. Леніна, 2), зареєстроване за ОСОБА_1 районним споживчим товариством.

Оскільки, за приписами ч.1 ст. 182 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає з моменту такої реєстрації, а право власності на комплекс будівель та споруд за адресою Вінницька обл., Крижопільський район, с. Городківка, вул. Благовіщенська, буд. 2, 27.03.2017 року зареєстроване за ОСОБА_1 районним споживчим товариством (до прийняття рішення судом першої інстанції у даній справі), то наведене свідчить, що оскаржуване позивачем свідоцтво про право власності від 15.07.2011 року, видане ОСОБА_2 сільському споживчому товариству на теж саме нерухоме майно, порушує права та законні інтереси позивача, як власника майна, що не було досліджено та враховано судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення.

Таким чином, факт скасування рішення ОСОБА_2 сільської ради №82 від 26.08.2010 року "Про надання дозволу на оформлення приватної власності на будівлю торгового комплексу в с. Городківка, вул. Леніна 2", на підставі якого було видано оскаржуване свідоцтво, а також скасування рішення державного реєстратора КП Тульчинське МБТІ від 20.07.2011 року про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 споживчим товариством на комплекс будівель та споруд по вул. Леніна (Благовіщенська), 2, с. Городківка, Крижопільського району Вінницької області та реєстрація права власності на вказане нерухоме майно за позивачем є безспірними підставами для визнання недійсним та скасування оскаржуваного свідоцтва про право власності.

Оцінюючи висновки суду першої інстанції про відсутність порушеного права позивача у даному спорі, як підставу відмови в позові, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення.

Абзацом 1 частини 2 статті 16 ЦК України передбачено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абзац 2 частини 2 статті 16 ЦК України).

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у статті 16 ЦК України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить звернути увагу на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява N 38722/02)).

Суд апеляційної інстанції приймає до уваги, що "ефективний" засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Отже, "ефективність" засобу захисту оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в розумінні ст. 13 Конвенції з огляду на національні положення п. 4, п. 5 ч. 2 ст. 54 ГПК України полягає у самостійній реалізації позивачем обовязку визначення змісту позовних вимог та викладу обставин, на яких вони ґрунтуються.

Розглядаючи клопотання відповідача про застосування строку позовної давності у даному спорі, подане суду першої інстанції (а.с. 98-99), колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до ст. ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки, оскаржуване свідоцтво видане 15.07.2011 року та позивач не заперечує, що йому було відомо про видачу оскаржуваного свідоцтва з моменту його видачі, то початком відліку перебігу строку позовної давності слід вважати 15.07.2011 року (дата видачі оскаржуваного свідоцтва).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. У разі визнання судом поважними причин пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п'ята статті 267 ЦК України).

При цьому, закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.

До висновку про поважність причин пропущення строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим. Не може бути підставою для захисту права за позовом, заявленим з пропущенням строку позовної давності, непред'явлення заінтересованою особою позову навмисно або по необережності.

Якщо суд дійде висновку про те, що строк позовної давності пропущено з поважної причини, то у своєму рішенні приводить відповідні мотиви у підтвердження своїх висновків.

Отже, закон не наводить навіть приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв'язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач просив суд поновити термін для звернення до суду з позовною вимогою про визнання недійсним та скасування свідоцтва про права власності від 15.07.2011 року. В обґрунтування пропуску строку позовної давності позивач вказує, що оскільки в адміністративному суді досить тривалий час розглядалася справа про скасування рішення ОСОБА_2 сільської ради Крижопілького району Вінницької області №82 від 26.08.2010 року "Про надання дозволу на оформлення приватної власності на комплекс будівель та споруд в селі Городківка вул.. Благовіщенська, 2", на підставі якого було видане оскаржуване свідоцтво, а тому строк позовної давності було пропущено не з вини позивача.

Враховуючи, що оскаржуване свідоцтво про право власності було видане на підставі рішення ОСОБА_2 сільської ради Крижопілького району Вінницької області №82 від 26.08.2010 року "Про надання дозволу на оформлення приватної власності на комплекс будівель та споруд в селі Городківка вул. Благовіщенська, 2", суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що тривалий (з березня 2012 року - дата звернення позивача з адміністративним позовом до суду, по 25.12.2014 року - дата винесення постанови Вінницьким апеляційним адміністративним судом у справі №0210/1010/12) розгляд спору про скасування вказаного рішення в адміністративному суді, внаслідок чого існувала правова невизначеність у спірних правовідносинах сторін, дійсно перешкоджав зверненню позивача до господарського суду про визнання недійсним свідоцтва. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про визнання поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності відповідно до ч. 5 ст.267 ЦК України, у звязку з чим порушене право позивача підлягає захисту.

Судова колегія вважає, що висновки суду першої інстанції, викладені в оскарженому рішенні, не відповідають обставинам справи, внаслідок чого, таке рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову.

З огляду на підстави задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційної інстанції за приписами ст. 49 ГПК України здійснює перерозподіл судових витрат пропорційно до задоволених вимог.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України, Рівненський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 районного споживчого товариства задоволити.

2. Рішення господарського суду Вінницької області від 26.04.2017 р. у справі №902/780/16 скасувати та прийняти нове рішення.

3. Позов ОСОБА_1 районного споживчого товариства задоволити.

4. Визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 15.07.2011 року серія САЕ №216637 видане виконавчим комітетом ОСОБА_2 сільської ради ОСОБА_2 сільському споживчому товариству на комплекс будівель та споруд по вул. Леніна (Благовіщенська), 2, с. Городківка Крижопільського району Вінницької області.

5. Стягнути з ОСОБА_2 сільської ради (24615, Вінницька обл., Крижопільський район, с. Городківка, вул Благовіщенська, 51, код 04328789) на користь ОСОБА_1 районного споживчого товариства (24600, Вінницька обл., смт. Крижопіль, вул. В.Дажицького, 17-а, код 01740779) 1378 грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції, 1515, 80 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

6. Доручити господарському суду Вінницької області видачу судового наказу.

7. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

8. Справу №902/780/16 повернути до господарського суду Вінницької області.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Розізнана І.В.

Суддя Маціщук А.В.