Постанова № 67780246, 18.07.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/5648/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд колегією в складі:

головуючого судді - Кравченка М.М.;

суддів - Бжассо Н.В., Левчук О.А.;

за участі:

секретаря судового засідання - Свириди Х.С.;

представника позивача - ОСОБА_2;

представника відповідача та третьої особи - Ніколенка О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення від 26.09.2016 року № 485-16, зобов'язання вчинити певні дії, -

СУТЬ СПОРУ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив суд: визнати протиправним та скасувати рішення від 26.09.2016 року № 485-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив наступне.

У 2016 році ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Рішенням Державної міграційної служби України від 26.09.2016 року № 485-16 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21.10.2016 року ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 404 від 11.10.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач не погоджується з рішенням відповідача від 26.09.2016 року № 485-16, вважає його протиправним та таким, що належить до скасування.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні позов не визнав та заперечував проти його задоволення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що в задоволенні адміністративного позову слід відмовити. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживав в м. Стамбул, Туреччина, є громадянином Туреччини, за національністю турок, за віросповіданням іслам, мусульманин-суніт.

Країну постійного проживання позивач залишив в 2011 році на власному автомобілі легально, виїхав з Туреччини спочатку до Болгарії, а звідти до Румунії. В Болгарії знаходився певний час, відкрив текстильну компанію. Перед тим, як переїхати на постійне місце проживання до Румунії позивач декілька разів виїжджав до Болгарії та Румунії. Також, після виїзду з Туреччини позивач виїжджав до Молдови, Росії, Азербайджану, Італії, Словаччини, Польщі, Угорщини, це були поїздки пов'язані з бізнесом. В Румунії позивач отримав посвідку на проживання по народженню дитини. Проживав у м. Бухарест. За наданням притулку або статусу біженця позивач в інших країнах не звертався, оскільки не було такої потреби.

До України позивач виїхав 19.12.2015 року легально власним автомобілем, кордон перетинав у м. Чернівці. В'їзд в Україну був пов'язаний з відкриттям компанії та інвестуванням. 24.12.2015 року під час повернення до Румунії позивача було затримано українськими прикордонниками. В Україні позивач перебуває під домашнім арештом по екстрадиції до Туреччини.

Відповідно до листа від 25.04.2017 року № 30473-0-61-17/12.1/5 Міністерством юстиції України на підставі Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року та Кримінального процесуального кодексу України розглядається запит Республіканської генеральної прокуратури м. Денізлі про видачу громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 для виконання вироків турецьких судів, якими він засуджений до покарання у вигляді 7 років 31 місяця позбавлення волі.

29.04.2016 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування поданої заяви позивач зазначив, що в Туреччині він був членом організації ОСОБА_6, в останні часи після приходу до влади партії під керівництвом Ердогана в Туреччині розпочались невмотивовані утиски та арешти членів цієї організації, навіть лідер ОСОБА_6 був змушений виїхати до США. Всі члени групи, з якими він зустрічався 2 рази на тиждень, були вимушені виїхати до різних країн - Грузія, Америка. Влада звинуватила організацію в підготовці державного перевороту, проти лідера було порушено декілька кримінальних справ і його було визнано терористом, влада Туреччини звернулась до влади США із запитом щодо його видачі. Звичайні члени організації також переслідуються, тому він офіційно розучився із дружиною, покинув свою дружину, залишив роботу і виїхав до Румунії щоб забезпечити собі свободу та безпеку власному життю. Також, позивач зазначає, що не знав про те, що об'явлений у розшук в Інтерполі, не знав про слухання справи, тому не приховувався та подорожував по країнам ЄС. Вже після арешту в Україні він зрозумів, що це політично сфабриковане та немотивоване переслідування, його позбавили права захист у суді. Крім того, відповідно до анкети позивач вважає, що порушені проти нього справи та рішення, об'явлення в розшук в Інтерполі - це передумова видачі до Туреччини, де він не знає що може статися з ним. В зв'язку з зазначеним позивач звернувся до компетентних органів України з проханням надати статус біженця через побоювання за життя у разі екстрадиції в Туреччину. Також, позивач вказує, що має бажання інвестувати в економіку України та бути корисним в цій державі.

За результатами розгляду документів щодо надання позивачеві статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проведених співбесід Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняло висновок від 19.08.2016 року по справі № 2016OD0072, яким ОСОБА_1 відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмова мотивована тим, що аналізом матеріалів особової справи вбачається, що під час перебування на Батьківщині та перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, за результатами проведеного аналізу встановлено, що кримінальне переслідування заявника у Туреччині не має ніякого відношення до його особистих поглядів та не може бути пов'язане з тим, що він є послідовником руху Ф. Гюлена, а пов'язане лише з його бізнесом на Батьківщині; матеріали проведених співбесід надають обґрунтовані підстави вважати, що шукач захисту виїхав з Туреччини у 2011 році саме з метою уникнення покарання за здійснені кримінальні правопорушення, що зокрема підтверджується виявленими розбіжностями у матеріалах співбесід; звернення за міжнародним захистом на території нашої країни після затримання співробітниками правоохоронних структур України в порядку видачі до країни громадянської належності у зв'язку з перебуванням у міжнародному розшуку по лінії Інтерполу також вказує на спробу особи уникнути покарання на Батьківщині, використавши процедуру звернення за міжнародним захистом.

Таким чином, відповідно до зазначеного висновку аналізом матеріалів особової справи ОСОБА_1 було встановлено, що повідомлені заявником факти стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до умов, що передбачені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Державна міграційна служба України своїм рішенням від 26.09.2016 року № 485-16 підтримала висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та відмовила ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю умов, що передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

21.10.2016 року ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 404 від 11.10.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Перевіривши законність дій та рішень відповідача, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 26.09.2016 року № 485-16, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем обґрунтовано, на підставі Конституції та Законів України, в зв'язку з чим заявлені позовні вимоги не належать до задоволення.

Свій висновок суд вмотивовує наступним чином.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

В свою чергу, відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, суд зазначає, що ст.6 вказаного вище Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Так, аналізом матеріалів особової справи позивача було встановлено відсутність будь-яких елементів дискримінації або переслідування його через те, що він вважає себе послідовником руху Ф. Гюлена. Зокрема, на це вказують наступні факти: позивач був власником текстильної компанії з 1997 по 2011 роки (період проживання у Туреччині), елементи будь-якого тиску на нього з боку турецької влади не спостерігаються за матеріалами особової справи; він особисто не зазнав жодних переслідувань або дискримінації під час проживання у Туреччині, пов'язаних із його симпатіями до Ф. Гюлена. Також, в протоколі співбесіди від 13.05.2016 року позивач повідомив, що безперешкодний виїзд з Туреччини до Румунії відбувся з метою розвитку бізнесу у вказаній країні за порадою релігійного наставника іноземця.

Відповідно до Керівництва з процедур та критеріїв статусу біженця УВКБ ООН (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, маючи відношення до статусу біженця) наявність у шукача захисту відмінних від державної влади країни політичних поглядів не вважається саме по собі підставою для клопотання щодо набуття міжнародного захисту, шукач захисту повинен довести наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за власні погляди. Також, передбачається, що він критикував (критикує) політику та методи, його погляди/переконання дійшли до відома влади або приписуються владою: Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не підтримує діючу владу Туреччини насамперед через те, що є прихильником руху Ф. Гюлена, якого турецька влада вважає винним у антидержавній діяльності. В той же час, в матеріалах особової справи відсутні посилання на будь-які прояви критики діючої влади з боку позивача, також не встановлено жодних елементів дискримінації його з боку турецької влади у вигляді будь-яких заборон або обмежень у звичайному житті.

Так, позивач сповідував традиційний іслам на Батьківщині, який сповідує більшість населення країни, він також не був обмежений у спілкуванні з однодумцями, вільно виїжджав за кордон та займався бізнесом, турецьку владу не критикував ані відкритим шляхом, ані будь-яким іншим, що могло б призвести до ситуації, коли певні погляди або переконання позивача дійшли до влади та викликали певну реакцію.

Крім того, позивач вважає, що його кримінальне переслідування на території Туреччини є політично вмотивованим та пов'язане з його діяльністю в організації Ф. Гюлена.

Однак, з матеріалів особової справи не вбачається, що особисті погляди на життя позивача суперечать загальноприйнятим нормам поведінки та існування суспільства, в тому числі й на території Туреччини, відсутні будь-які елементи особистої дискримінації, переслідування або порушення основоположних прав і свобод позивача з боку турецької влади, в тому числі пов'язаних із його симпатіями до організації Ф. Гюлена.

Також, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив, що при спробі повернення до Румунії був заарештований співробітниками правоохоронних органів України та дізнався, що перебуває у міжнародному розшуку по лінії Інтерполу. При цьому, під час подальшого опитування, зіставлення пояснень та наданих матеріалів відповідачем було встановлено істотні розбіжності у наданій інформації та елементи спотворення важливих фактів з боку позивача: під час анкетування від 29.04.2016 року позивач розповів, що судові рішення щодо нього на території Туреччини були винесені заочно і він не мав ніякої можливості захищати свої права; під час співбесіди позивач надав вже інші пояснення та зазначив, що кримінальні справи проти нього на території Туреччини були відкриті ще під час проживання на Батьківщині у 2008 році, на слуханнях по його справі був присутній його адвокат (протокол співбесіди від 13.05.2016 року); під час проведення інтерв'ю з протоколу співбесіди від 13.05.2016 року позивач повідомив, що інформацію про порушення кримінальних справ він отримав у 2013-2014 роках під час проживання у Румунії, однак відповідно до матеріалів запиту щодо видачі позивач приймав особисту участь у судових дебатах, був особисто присутній на судових засіданнях від 04.01.2010 року та 21.04.2011 року та надавав пояснення до прокуратури, 27.04.2010 року видав довіреність на адвокатів для представлення своїх інтересів у будь-яких справах, які були присутні в наступних судових засіданнях.

Тобто, на думку суду, звернення за міжнародним захистом на території нашої країни не має під собою будь-якого політичного підґрунтя або ситуації цілком обґрунтованих переслідувань, а свідчить лише про бажання ухилитись від процедури екстрадиції до Туреччини, на що також вказують наступні факти: після виїзду з Туреччини у 2011 році позивач не виявляв бажання звертатись за міжнародним захистом, зазначивши, що він не мав такої потреби; у період з 2011 по 2015 роки позивач спокійно перебував за кордоном та не турбувався про хід кримінальних справ у Туреччині, що вказує на відсутність у нього обґрунтованих побоювань щодо політичних переслідувань в Туреччині; звернення позивача за міжнародним захистом в Україні 29.04.2016 року відбулося за порадою адвоката через значний час після застосування арешту від 24.12.2015 року.

Згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Також, позивач вказував, що розміщення його у міжнародний розшук каналами Інтерполу та судові рішення Туреччини є незаконними та політично вмотивованими. Однак, відповідно до ст.3 статуту Інтерполу організації категорично забороняється здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного чи расового характеру. Матеріали щодо видачі та пояснення позивача під час інтерв'ю вказують, що обвинувачення у шахрайстві та підробленні документів не мають ніякого відношення до симпатій до руху Ф. Гюлена. Після виїзду з Туреччини будь-якого офіційного або неофіційного тиску на членів його родини з боку правоохоронних структур Туреччини не застосовувалось.

З урахуванням зазначеного, матеріали особової справи позивача дають підстави вважати, що позивач виїхав з Туреччини у 2011 році з метою уникнення покарання за здійснені кримінальні правопорушення. Звернення за міжнародним захистом на території нашої країни після затримання співробітниками правоохоронних структур України в порядку видачі до країни громадянської належності у зв'язку з перебуванням у міжнародному розшуку по лінії Інтерполу також вказує на спробу особи уникнути покарання на Батьківщині, використавши процедуру звернення за міжнародним захистом.

Крім того, факт симпатії до руху Ф. Гюлена не розглядається у якості підстав для певних «особливих» поглядів або переконань, так само як і віднесення позивача до певної соціальної групи. Елемент кримінального переслідування в Туреччині не містить ознак дискримінації в сфері порушення основоположних прав і свобод людини.

Також, до моменту потрапляння в Україну позивач перебував у Болгарії та Румунії, виїжджав до інших країн Молдови, Росії, Азербайджану, Італії, Словаччини, Польщі, Угорщини, які мають відповідне законодавство з питань притулку та підпадають під визначення третіх безпечних країни відповідно до п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та мав усі можливості офіційного звернення за міжнародним захистом у вказаних країнах. Разом з цим, він легалізувався на території Румунії шляхом оформлення відповідної посвідки на проживання по народженню дитини від громадянки Румунії.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Суд зазначає, що запит про видачу позивача турецькою владою відповідає Європейській Конвенції про видачу правопорушників та 2-му додатковому протоколу до вказаної Конвенції. Згідно з матеріалами запиту турецької сторони вчинений позивачем злочин не є політичним або військовим правопорушенням, шукач захисту має право переглянути остаточне рішення турецького суду в Європейському суді з прав людини.

Відповідно до Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) особа, яка намагається себе врятувати від переслідування або покарання за скоєний злочин відповідно законодавства згідно зі звичайним правом не визнається у якості біженця.

Тобто, суд прийшов до висновку, що виїзд позивача на територію України був обумовлений бажанням відкриття бізнесу, а звернення за міжнародним захистом в Україні відбулося з метою уникнення екстрадиції до Туреччини для відбування покарання за скоєні кримінальні правопорушення.

Таким чином, суд встановив, що під час перебування на Батьківщині та перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, суд вважає, що аналіз наданих матеріалів особової справи разом із наявною інформацією по країні громадянської належності позивача підтверджує відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження, а також не встановлення жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину та відсутністю в регіоні будь-яких збройних конфліктів.

Тобто, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 26.09.2016 року № 485-16 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та законним.

Згідно з ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач та третя особа довели суду належними та допустимими в спірних правовідносинах доказами з посиланнями на відповідні положення законодавства про необґрунтованість позовних вимог позивача.

Доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження впродовж розгляду справи та спростовуються наведеними в рішенні суду обставинами. Адже, відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно з ч.1 ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відповідно до вимог ст.94 КАС України судові витрати не стягуються.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст.2, 7, 8, 9, 11, 27, 69-71, 86, 94, 122, 159-163 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст.185, 186 КАС України.

Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.254 КАС України.

Повний текст постанови складений 18 липня 2017 року.

Головуючий суддя М.М. Кравченко

Судді Н.В. Бжассо

О.А. Левчук