Рішення № 6777121, 28.10.2009, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 50/218 28.10.09 За позовом заступника військового прокурора Київського гарнізону в інтересах

держави в особі Міністерства оборони України

до 1) Центру медичної реабілітації та санаторного лікування "Пуща Водиця"

2) товариства з обмеженою відповідальністю "Хартіс"

про визнання недійсним договору

Суддя Головатюк Л.Д.

Представники:

Від позивача           Ковальчук І.І. (дов. № 220/941/д від 20.11.2008)

Від відповідача-1           Волощенко О.М.(дов. № 226 від 12.05.2009)

Від відповідача-2 Путятін В.І. (дов. від 03.07.2009)

Від прокуратури          Лесько Г.Є. (дов. № 3165 від 31.07.2009)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Прокурор звернувся до суду з позовною заявою в інтересах держави в особі позивача до відповідачів про визнання недійсним з моменту укладення договору про спільну діяльність по будівництву „Бази відпочинку „Пуща-Водиця”, з пляжем та аеросолярієм (без об’єднання вкладів учасників) № 11/07 від 29.11.2007, який укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2.

Заявлений позов прокурор обґрунтовує тим, що відповідачем-1 не може бути надана як внесок у спільну власність земельна ділянка, оскільки останній не є її власником, а суб”єктом права власності на цю землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. Відповідач-1 відповідно до вимог законодавства є тільки постійним землекористувачем, який зобов’язаний забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та не порушувати земельне законодавство при укладенні угод. Прокурор зазначає, що відповідач-1 також не є власником нерухомого майна, яке на вказаній земельній ділянці розміщено.

Землі оборони мають використовуватись для розміщення і постійної діяльності військових частин та перебувати у державній або у певних випадках комунальній власності, але ніяким чином не у приватній.

Державний акт на право користування даною земельною ділянкою відповідно до ч.1 ст.125 Земельного кодексу України у відповідача-1та відповідача-2 відсутній, але ця земельна ділянка, що є предметом спірного договору, знаходиться на території військового санаторію та належить до земель оборони. Чинним законодавством надання земель оборони в якості пайового внеску позивачами у житлову забудову не передбачено.

Спірним договором сторони фактично змінюють цільове призначення земельної ділянки –з земель оборони на землі житлової та громадської забудови, що суперечить вимогам ч.2 ст.20 Земельного кодексу України, якою встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання цих земель у користування. Будь-якого рішення щодо вказаної вище земельної ділянки компетентними органами не приймалось. Наслідками порушення порядку зміни цільового призначення земель, відповідно до п.б ст.21 Земельного кодексу України, є визнання недійсними угод щодо земельних ділянок. Безпідставна зміна цільового призначення зазначеної земельної ділянки також порушує ст.6 Закону України “Про Збройні Сили України”.

          Крім того, у спірному договорі Відповідач повинен отримати після закінчення будівництва житлову площу в розмірі 75%, що є порушенням п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей.

Позивач підтримав заявлені прокурором позовні вимоги, оскільки щодо військового майна, яке є придатним для подальшого використання, але не застосовується у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, рішення про його відчуження приймає Позивач. Вважає, що зазначена угода укладена з порушенням вимог чинного законодавства та є незаконною.

Відносно відчуження будівель військового санаторію Позивач ніякого рішення не приймав.

          Відповідач-1 проти задоволення позову заперечив з огляду на наступне. У відповідності до п.3.2.1. договору Відповідач-1 вносить пай у вигляді права користування земельною ділянкою, тобто вкладом у спільну діяльність виступає не майно, а саме право користування майном. Умовами договору визначено, що здійснення будь-яких дій по будівництву буде розпочинатися тільки після оформлення всієї документації у відповідності до вимог чинного законодавства. Будь-яких обмежень чи заборон, щодо передачі права користування земельною ділянкою положення Цивільного кодексу України, як і акти цивільного законодавства –не містять. Згідно умов договору дана земельна ділянка передається тільки як фронт робіт, передача будівельного майданчику. Сторонами за договором не змінено цільове призначення земельної ділянки, є тільки домовленість, що відповідач-1 здійснить збір дозвільної документації на розробку проекту будівництва житла, а відповідач-2 їх профінансує.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 23.03.2009 порушено провадження у справі №50/218 та призначено до розгляду на 08.04.2009.

В судове засідання 08.04.2009 прибули представники прокуратури, позивача та відповідача-1, дали пояснення по справі і подали спільне клопотання про продовження строку розгляду справи на термін більший, ніж передбачений ч. 1 ст. 69 ГПК України. Суд задовольнив дане клопотання.

Представник відповідача-2 в судове засідання 08.04.2009 не з’явився, витребувані судом докази не подав, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Дослідивши матеріали справи та вислухавши думку представників сторін, суд прийшов до висновку про необхідність витребування додаткових доказів по справі. Розгляд справи був відкладений на 13.05.2009.

В судове засідання 13.05.2009 прибули представники позивача та відповідача-1 і дали додаткові пояснення по справі. Представник позивача подав письмові пояснення, в яких позов прокуратури підтримав та просив його задовольнити в повному обсязі.

Представники прокуратури та відповідача-2 в судове засідання 13.05.2009 не з’явилися, витребувані судом докази не подали, представник прокуратури причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Від представника відповідача-2 через канцелярію суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв"язку з неможливістю уповноваженого представника відповідача-2 прибути в судове засідання. Суд задовольнив дане клопотання.

Розгляд справи був відкладений на 05.06.2009.

В судове засідання 05.06.2009 прибули представники прокуратури та відповідача-1 і дали додаткові пояснення по справі. Відповідач-1 не подав суду доказів щодо свого перейменування.

Представники позивача та відповідача-2 в судове засідання 05.06.2009 не з’явилися, витребувані судом докази не подали, причин неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Розгляд справи був відкладений на 03.07.2009.

В судове засідання 03.07.2009 прибули представники прокуратури та відповідача-1 і дали додаткові пояснення по справі. Відповідач-1 подав письмові пояснення, в яких проти позову прокуратури заперечував.

Представники позивача та відповідача-2 в судове засідання 03.07.2009 не з’явилися, витребувані судом докази не подали, представник відповідача-2 причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Від представника позивача через канцелярію суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв"язку з неможливістю уповноваженого представника позивача прибути в судове засідання. Суд задовольнив дане клопотання.

Розгляд справи був відкладений на 03.08.2009.

В судове засідання 03.08.2009 прибули представники прокуратури та відповідача-1 і дали додаткові пояснення по справі. Представник відповідача-1 заявив клопотання про відкладення розгляду справи. Суд задовольнив дане клопотання.

Представники позивача та відповідача-2 в судове засідання 03.08.2009 не з’явилися, витребувані судом докази не подали, представник відповідача-2 причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Від представника позивача через канцелярію суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв"язку з неможливістю уповноваженого представника позивача прибути в судове засідання. Суд задовольнив дане клопотання.

Розгляд справи був відкладений на 21.09.2009.

21.09.2009 розгляд справи не відбувся у зв"язку з хворобою судді, оголошено перерву на 05.10.2009.

В судове засідання 05.10.2009 прибув представник відповідача-1 та заявив клопотання про відкладення розгляду справи. Суд задовольнив дане клопотання.

Представники прокуратури, позивача та відповідача-2 в судове засідання 05.10.2009 не з’явилися, витребувані судом докази не подали, причин неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Розгляд справи був відкладений на 28.10.2009.

28.10.2009 у судове засідання з'явились усі представники сторін, судом заслухані пояснення учасників судового процесу, досліджені надані докази та матеріали.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення прокурора, позивачів та відповідача, господарський суд м. Києва -

ВСТАНОВИВ:

29.11.2007 між Центральним військовим санаторієм „Пуща-Водиця” (далі –відповідач-1) та товариством з обмеженою відповідальністю „Хартіс” (далі –відповідач-2) був укладений договір про спільну діяльність по будівництву „Бази відпочинку „Пуща-Водиця”, з пляжем та аеросолярієм (без об’єднання вкладів учасників) № 11/07 на земельній ділянці площею 1,52 га, що розташована за адресою м. Київ, СМТ Пуща Водиця, вул. Гамарника 60-62.

За умовами договору кожна із сторін прийняла на себе відповідні господарські зобов’язання щодо виконання окремих функцій для досягнення спільної мети, а саме –створення об'єкту нерухомості.

Відповідно до п.3.2.1. –3.2.2. зазначеного договору з метою реалізації будівництва малоповерхових будинків, з пляжем та аеросолярієм сторони прийняли на себе наступні зобов’язання: відповідач-2 виконує фінансування будівництва малоповерхових будинків (далі –Об’єкт) з пляжем та аеросолярієм, та дизайнерсько-ландшафтне оформлення території, а відповідач-1 передає відповідачеві-2 права користування земельною ділянкою під забудову, в порядку, передбаченому договором.

Пунктами 5.1., 5.1.1., 5.1.2. спірного договору передбачено, що після введення „Об’єкту” в експлуатацію відповідач-1 отримує у власність пляж, що становить 25% від загальної площі об’єкту, а відповідач-2 - малоповерхові будинки „Бази відпочинку „Пуща-Водиця” розташовані приблизно на 75% території об’єкту.

Відповідно до п.п. „ї” п.6.1. спірного Договору, відповідач-1 після затвердженя акту державної комісії про прийом „Об’єкту” в цілому, або відповідної його складової частини передає відповідачу-2 в 10-денний термін, передбачені чинним законодавством України документи, які необхідні для оформлення останньою та/або залученими нею особами права власності на її (їх) частку.

На час укладення спірного договору та на даний час земельна ділянка за адресою: м. Київ, СМТ Пуща-Водиця, вул. Гамарника 60-62, яку відповідач-1 за спірним договором зобов’язався надати для будівництва, знаходиться в межах військового санаторію та належить до земель оборони, що підтверджується поданими сторонами документами та поясненнями учасників судового процесу.

На час вирішення даного спору рішення про зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки повноважним органом не приймалось. На підтвердження іншого учасниками судового процесу не подано суду жодного доказу.

Спір по справі виник з причин того, що прокурор вважає спірний договір укладеним з порушенням законодавства України та у зв’язку з чим порушуються інтереси держави, а відповідачі проти цього заперечують.

Оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд м. Києва вважає, що позов заступника військового прокурора Київського гарнізону підлягає задоволенню.

Згідно зі ст.190 Цивільного кодексу України майном, як особливим об'єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Відповідно до ст.14 Закону України “Про Збройні Сили України” Збройні Сили України та інші військові формування можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про Збройні Сили України” Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Згідно з ст.77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Згідно з ст.1 Закону України “Про використання земель оборони” землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

          Відповідно до ст.4 Закону України “Про використання земель оборони” військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Відповідно до ст.84 Земельного кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі оборони.

Згідно з ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

Відповідно до ст.95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Згідно з ст.96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Відповідно до ст.122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

Згідно з ст.125, 126 Земельного кодексу України право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

З наведених правових норм вбачається, що до майна відносяться речі та майнові права і обов’язки, право користування земельною ділянкою є майновим правом. Майно, закріплене за військовими частинами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління. Землі оборони можуть перебувати виключно у державній власності, у певних випадках в комунальній власності, у приватній власності землі оборони перебувати не можуть. У постійне користування землі оборони в залежності від їх власності можуть надаватись виключно міськими радами або міськими державними адміністраціями лише підприємствам, установам, організаціям державної, комунальної власності та громадських організацій інвалідів України. Постійні користувачі земель оборони отримують право постійного користування після одержання державного акту, та повинні використовувати надані їм землі самостійно виключно за цільовим призначенням. Вони не мають права передавати отримані у постійне користування землі оборони у будь-який спосіб іншим особам, крім дозволення вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу і заготовляти сіно, та лише за попереднім погодженням на це органів місцевого самоврядування або місцевих органів виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Дослідивши зміст спірного договору суд дійшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить в собі елементи договору про сумісну діяльність та інвестиційного договору, які регулюються главою 77 Цивільного кодексу України, законом України „Про інвестиційну діяльність”.

Відповідно до ч.1 ст.1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Згідно з ст.1132 Цивільного кодексу України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Відповідно до ч.1 ст.1133 Цивільного кодексу України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.

Згідно з абз.2 ч.1 ст.1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Вказаними нормами передбачено, що за договором про спільну діяльність його учасники об’єднують свої вклади. Вкладом учасника може бути майно, в тому числі земельні ділянки, право користування цими ділянками, яке в цьому разі набуває статусу спільного майна (а не майна виключно державної чи комунальної власності) та вже використовуються в інтересах усіх учасників, що об’єднали свої вклади для досягнення спільної мети.

Як встановлено судом відповідач-2 не належить до підприємств державної та комунальної власності або громадських організацій інвалідів України.

29.11.2007 між відповідачем-1 та відповідачем-2 був укладений вищенаведений договір №11/07 договір про спільну діяльність по будівництву, який передбачає передачу у власність товариству всіх збудованих за його кошти малоповерхових будинків.

Як встановлено судом вкладом відповідача-1 у спільне зведення сторонами спірного об’єкта будівництва є право користування земельною ділянкою в м. Києві, СМТ Пуща Водиця, вул. Гамарника 60-62, а відповідача-2 –грошові кошти на фінансування малоповерхових будинків, пляжу та аеросолярію.

Як вбачається з матеріалів справи рішення міської ради або міської державної адміністрації про надання у користування відповідачу-2 вказаної земельної ділянки не приймалось.

За встановлених обставин, враховуючи наведені правові норми, господарський суд м. Києва вважає, що відповідач-1 не мав права домовлятись про передачу військового майна у вигляді права користування земельною ділянкою будь-яким іншим особам, в тому числі у спільне користування. Більш того, відповідач-1 не мав права передавати право користування земельною ділянкою, в тому числі у спільне користування, особам приватного права, з іншою метою, ніж цільове призначення цієї земельної ділянки, та використовувати цю земельну ділянку в інтересах осіб приватного права, в тому числі у спільних інтересах, оскільки така земельна ділянка має використовуватись виключно для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, які дислокуються на території держави відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Згідно з ч.1 ст.236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Враховуючи все вищевикладене, господарський суд м. Києва вважає, що спірний договір суперечить вищенаведеним ст.3, 6, 14 Закону України “Про Збройні Сили України”, ст.1, 4 Закону України “Про використання земель оборони”, ст.77, 84, 92, 95, 96, 122, 125, 126 Земельного кодексу України та ст.190, 1130, 1132, 1134 Цивільного кодексу України, а тому підлягає визнанню судом недійсним, а позов заступника військового прокурора Київського гарнізону задоволенню.

Окрім цього, згідно із ч.2 ст.20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

          Відповідно до п. б) ст.21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Як встановлено судом у спірному договорі відповідач-1 зобов’язався внести у спільну діяльність вклад у вигляді передачі під будівництво права користування земельною ділянкою, яка відноситься до земель оборони та надана виключно для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, які дислокуються на території держави відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.

Отже, на думку суду, спірним договором відповідачі змінили цільове призначення вказаних земель, які відносяться до земель оборони, та не відводились уповноваженими органами для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з соціальною інфраструктурою.

За встановлених обставин, господарський суд м. Києва вважає, що спірний договір також суперечить ст.20 Земельного кодексу України, а тому підлягає визнанню судом недійсним з цієї підстави.

Також суд зазначає, що відповідно до ст.1 Закону України „ Про інвестиційну діяльність” інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме та нерухоме майно (будинки. споруди, устаткування та інші матеріальні цінності), а також права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.

Спірний договір, у відповідності з яким відповідач-2 здійснює фінансування всього комплексу заходів, необхідних для проектування та здійснення будівництва будинку, відноситься також до договорів інвестиційної діяльності. За таких умов відповідачі, відповідно до вимог ст. 5 Закону України „Про інвестиційну діяльність”, є суб’єктами інвестиційної діяльності.

Між тим, Указом Президента України „Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей” від 01.07.1993 №240/93 введено в дію відповідне Положення, яким запроваджено спеціальний механізм здійснення такого будівництва.

Згідно з п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у п.1 цього Положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла.

Порядок погашення інвестицій іншим інвесторам обумовлюється угодою (контрактом). Замовникам будівництва дозволено –Міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, які мають військові формування, в окремих випадках збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора, до 50 відсотків.

Отже, даною нормою Указу Президента України встановлена гранична частка житла, яка може бути передана інвестору в рахунок погашення інвестицій –до 50 відсотків.

Водночас, як встановлено судом, у спірному інвестиційному договорі відповідачі узгодили свої частки та порядок розподілу загальної площі об’єкту будівництва наступним чином: відповідачу-2100% малоповерхових будинків, що становить 75% загальної площі завершеного будівництвом об’єкту; відповідачу-1 лише 25% площі завершеного будівництвом об’єкту.

За цих обставин, господарський суд м. Києва вважає, що положення спірного договору суперечать п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 01.07.93р. №240/93, що є також підставою для визнання вказаного правочину недійсним.

Вказані вище висновки суду щодо невідповідності спірного договору чинному законодавству України підтверджуються також численними судовими рішеннями, зокрема господарського суду м. Києва у справі №8/58 від 31.07.2006 і постановою Верховного Суду України від 20.02.2007 у цій справі, господарського суду Київської області у справі №336/10-05 і постановою Верховного Суду України від 26.06.2007 у цій справі., рішенням місцевого суду та постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2007 у справі №8/22, залишеними без змін Вищим господарським та Верховним судами України, рішеннями господарського суду м. Києва від 15.11.2005 у справі №38/422, 38/423, які є чинними та набрали законної сили, постановами Верховного суду України від 20.03.2007 і від 22.04.2008 у справі господарського суду м. Києва № 2/445-17/132, тощо.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, солідарно з відповідачів на користь державного бюджету України стягуються витрати по сплаті держмита та інформаційно-технічного забезпечення судового процесу, від сплати яких позивач звільнений у встановленому законом порядку.

Виходячи з вищенаведеного та керуючись ст.4, 33, 49, 82, 84 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд м. Києва,-

ВИРІШИВ:

          1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір про спільну діяльність по будівництву „Бази відпочинку „Пуща-Водиця”, з пляжем та аеросолярієм (без об’єднання вкладів учасників) № 11/07 від 29.11.2007, укладений між Центральним військовим санаторієм „Пуща-Водиця”, правонаступником якого є Центр медичної реабілітації та санаторного лікування „Пуща-Водиця”, та товариством з обмеженою відповідальністю „Хартіс”.

3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “ Хартіс” (01103, м. Київ, Печерський район, вул. Кіквідзе, буд. 13; ідентифікаційний код 33401857) до Державного бюджету України 42 (сорок дві) грн. 50 коп. державного мита та 59 (п’ятдесят дев’ять)грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

4. Стягнути з Центру медичної реабілітації та санаторного лікування "Пуща Водиця"(вул. Гамарника, 60, м. Київ, 04075, р/р 35222004000500 в УДК у м. Києві, МФО 820019, код ЄДРПОУ 07770190) до Державного бюджету України 42 (сорок дві) грн. 50 коп. державного мита та 59 (п’ятдесят дев’ять)грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

5. Дане рішення господарського суду м. Києва набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення і підписання та може бути оскаржено в апеляційному або касаційному порядку.

6. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

7. Копії рішень розіслати сторонам і прокурору.

Суддя                                                                       Л.Д. Головатюк

Дата підписання рішення 17.11.2009