Ухвала суду № 67751356, 12.07.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"12" липня 2017 р. м. Київ К/800/24878/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Швеця В.В.,

Іваненко Я.Л.,

Мойсюка М.І.,

провівши у порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи

за позовною заявою ОСОБА_4 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_5 - представника ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2016 року, -

в с т а н о в и л а:

У грудні 2015 року ОСОБА_4 пред'явив в суд позов, в якому з урахуванням уточнень, просив:

- визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві №1027 о/с від 6 листопада 2015 року;

- зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України поновити його в органах Міністерства внутрішніх справ України на посаді рівнозначній посаді заступника начальника управління - начальника відділу боротьби з організованою злочинністю управління карного розшуку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, з якої його було звільнено;

- стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 6 листопада 2015 року і до моменту фактичного поновлення на роботі.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 березня 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги представник позивача посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування ухвалених ними рішень та прийняття нового рішення про задоволення позову.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами встановлено, що позивач з 1999 року проходив службу в органах внутрішніх справ. Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м.і Києві №597 від 14 липня 2015 року позивача призначено на посаду заступника начальника управління - начальника відділу боротьби з організованою злочинністю управління карного розшуку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві.

Згідно Наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві №1027 о/с від 6 листопада 2015 року підполковника міліції ОСОБА_4 звільнено з посади заступника начальника управління карного розшуку - начальника відділу боротьби з організованою злочинністю у відповідності з пунктами 10 та 11 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ на підставі п.п. «г» (через скорочення штатів) пункту 64 у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік).

Не погоджуючись з наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідач видав спірний наказ в межах своїх повноважень, у спосіб та відповідно до діючого законодавства, що свідчить про його правомірність і відсутність підстав для його скасування.

7 листопада 2015 року втратив чинність Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року №565-ХІІ (який діяв на час звільнення позивача 06 листопада 2015 року) та набрав чинності Закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року №580-VIІI (далі - Закон №580-VIІI), який опубліковано 6 серпня 2015 року в газеті «Голос України».

За змістом пункту 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Згідно з пунктом 9 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів (пункт 10 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію»).

При цьому, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114 (яке не втратило сили та є спеціальним законодавством, що регулює спірні правовідносини; далі - Положення), визначено, зокрема, підстави звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) й підпунктом «г» пункту 64 передбачено звільнення через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, пунктом 48 Положення та підпунктом 1.4 Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 березня 2005 року №181, з метою встановлення можливості подальшого використання на службі передбачено, що звільненню працівника зі служби має передувати проведення його атестації.

Проте, питання дотримання процедури звільнення, встановленої Положенням, залишилось поза увагою судів, які не надали їм правової оцінки та, як наслідок, не дослідили питання проведення перед звільненням позивача його атестації як такої.

Крім того, відповідно до статті 1 Закону України «Про міліцію» міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Згідно ж із статтею 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Отже, зі змісту наведених норм можна зробити висновок про тотожність основних завдань та функцій держави, які покладались на міліцію, а наразі виконуються поліцією, а також про здійснення в зв'язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» реорганізації юридичних осіб публічного права.

Верховний Суд України в постановах від 4 березня 2014 року (справа №21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа №21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Вирішуючи спір, суди не з'ясували, чи дійсно у відповідачів мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штатів, та чи додержано ними норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про зміни в організації виробництва і праці, а також про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу, або що не було можливості перевести позивача до органів поліції.

До того ж, зазначаючи про відсутність в матеріалах справи документальних доказів того, що позивач виявив бажання скористатися своїм правом переходу на службу до поліції, суди залишили поза увагою приписи частин 4 та 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, за змістом яких суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, й повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає, а також частини 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої обставини встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Як передбачено статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За правилами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Зважаючи на те, що допущені судами порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, якому слід дослідити усі обставини і прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 - представника ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає.

Судді В.В. Швець

Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк