Постанова № 67746520, 10.07.2017, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2017 р. Справа № 643/15812/16-аКолегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Любчич Л.В.

Суддів: Спаскіна О.А. , Сіренко О.І.

за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м.Харкова на постанову Московського районного суду м. Харкова від 30.03.2017 по справі № 643/15812/16-а

за позовом ОСОБА_1

до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м.Харкова

про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м.Харкова (далі - відповідач, УПФУ в Московському р-ні м. Харкова), в якому просив визнати дії УПФУ в Московському р-ні м. Харкова щодо відмови в призначенні йому пенсії за віком протиправними. Скасувати рішення УПФУ в Московському р-ні м. Харкова від 09.11.2016 про відмову в призначенні і виплаті пенсії у зв'язку з ненаданням паспорта громадянина України. Зобов'язати УПФУ в Московському р-ні м. Харкова призначити і виплачувати пенсію за віком з 16 вересня 2015 року. Перераховувати пенсію на поточний рахунок НОМЕР_1 у відділенні №124 Харківського ГРУ Регіонального управління ПриватБанку, рахунок уповноваженого банку НОМЕР_2 в ПриватБанку, МФО 351533, код 14360570.

Постановою Московського районного суду м. Харкова від 30.03.2017 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 551,20 грн.

Відповідач, не погодившись з даним судовим рішенням, подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства, просив скасувати постанову Московського районного суду м. Харкова від 30.03.2017та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначив, що позивачем не було додержано встановлений чинним законодавством порядок звернення за призначенням пенсії, а саме не надано документу, що засвідчує місце проживання (реєстрації) позивача.

Сторони в судове засідання не з'явилися, про дату час та місце розгляду були повідомлені належним чином, що підтверджується поштовими повідомленнями.

На адресу суду надійшло клопотання від представників сторін про розгляд справи без їх участі.

Відповідно до положень ч. 4 ст.196 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) справа була розглянута без участі сторін та їх представників.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, дослідивши письмові докази по справі, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості заявлених вимог.

Колегія суддів погоджується з даними висновками суду першої інстанції та зазначає.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Харкові, є громадянином України.

В період з 1967 року по 2002 рік ОСОБА_1 працював на підприємствах м. Харкова: Харківському велозаводі, Харківському заводі транспортного устаткування, Харківському обласному проектному інституті «Харківоблколгосппроект», Харківському моторобудівному заводі «Серп і Молот», Харківському театрі музичної комедії. З 2002 року і по теперішній час - на посаді директора КП «Харківспецпром», при цьому досяг пенсійного віку (а.с. 21-26).

В 1999 році позивач, що не заперечується відповідачем, виїхав на постійне проживання до Німеччини, проте в тому ж році, що свідчить з запису № 34 у трудовій книжці, повернувся в Україну. На час виїзду за кордон на постійне проживання позивач не досяг пенсійного віку, за призначенням пенсії до державних органів України не звертався і пенсія йому не призначалась.

ОСОБА_1 через свого представника звернувся до Управління з заявою від 16.09.2015 про призначення пенсії за віком, до якої додав копії трудової книжки, паспорту, ідентифікаційного номеру, листа обліку кадрів, довідку з місця роботи, довіреність та копію паспорту довіреної особи.

На заяву від 16.09.2015 ОСОБА_1 було направлено лист-роз'яснення про відсутність підстав для призначення пенсії за віком.

Вищезазначені дії відповідача позивач оскаржив до суду та постановою Московського районного суду м. Харкова від 22.04.2016 суд зобов'язав Управління розглянути заяву позивача про призначення пенсії. Дану постанову позивач подав до Управління разом з заявою від 14.06.2016, в якій просив повернутись до розгляду попередньої заяви від 16.09.2015.

Заява від 14.06.2016, в якій позивач просив повторно розглянути заяву від 16.09.2015 про призначення йому пенсії, двічі була предметом розгляду Управління 21.06.2016 та 09.11.2016, за результатом якого ОСОБА_1 було відмовлено у призначенні пенсії за віком з підстав відсутності у останнього документу, передбаченого пенсійним законодавством - паспорта (внутрішнього) громадянина України.

Судовим розглядом встановлено, що первісна заява ОСОБА_1 від 16.09.2015 про призначення пенсії за віком протягом 2015-2016 років була предметом розгляду Управління, а прийняті за результатами її розгляду рішення Управління - предметом судового розгляду.

Проте жодного разу суд не приймав рішення про визнання дій Управління законними, а навпаки, визнавав їх протиправними та зобов'язував Управління розглянути заяву про призначення пенсії позивачеві повторно у відповідності до вимог Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Порядок) затвердженого Постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1.

Перевіряючи правомірність доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто, право на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.

Частиною третьою статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з ч.2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Пунктом 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 (далі - Порядок ,у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Згідно п.2.9 Порядку особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку).

Відповідно до статті 5 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III "Про громадянство України" документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Як вбачається із протоколу УПФУ в Московському р-ні м. Харкова від 09.11.2016 фактичною підставою для відмови в призначенні пенсії за віком позивачу стало неподання ним до пенсійного органу документу, що посвідчує особу громадянина України, вік та місце його проживання (реєстрації).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, у рішенні Європейського Суду з прав людини ( далі - ЄСПЛ) у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, зазначено, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

З урахуванням вище зазначених правових норм та практики ЄСПЛ, а також положень ст. 22, 24, 46 Конституції України колегія суддів зауважує на тому, що право громадянина на призначення йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як місце його проживання, а тому погоджується з висновками суду першої інстанції щодо протиправності рішення відповідача про відмову в призначенні пенсії за віком.

Згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Як встановлено ч. 4 ст. 105 КАС України, адміністративний позов може містити вимоги про: 1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; 2) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; 5) виконання зупиненої чи не вчиненої дії; 6) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 7) примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

З огляду на вищезазначені норми права, судом за результатами розгляду справи може бути задоволено будь-яку з цих вимог, у тому числі й вимогу про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів прийшла до висновку, що відповідач у спірних правовідносинах вже реалізував свої дискреційні владні повноваження, прийнявши рішення про відмову у призначенні пенсії позивачу, а тому зобов'язання відповідача призначити та виплачувати пенсію позивачу є належним способом захисту прав позивача.

Посилання в апеляційній скарзі на наявність підстав для закриття провадження у справі, стосовно вимоги щодо зобов'язання відповідача призначити і виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 16.09.2015 (дня звернення за призначенням пенсії) вже була предметом судового розгляду і це питання уже вирішено по суті постановою Московського районного суду м. Харкова від 16.08.2016 у справі №643/8651/16-а, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки дані вимоги заявлені позивачем з інших підстав, а саме в розрізі оскарження протоколу УПФУ в Московському р-ні м. Харкова від 09.11.2016 про відмову в призначенні пенсії при повторному розгляді заяви позивача на виконання постанови Московського районного суду м. Харкова по справі №643/8651/16-а.

Проте колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо стягнення судових витрат на користь позивача з Державного бюджету України виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 94 КАСУ передбачено, що якщо судове рішення ухвалено на користь сторони, яка не є є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з матеріалів справи позивач при зверненні до суду з адміністративним позовом сплатив 551 грн 20 коп (а.с. 11).

Оскільки судове рішення ухвалено на користь позивача, то судові витрати підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова.

З урахуванням положень п.4 ч. 1 ст. 202 КАС України, колегія суддів прийшла до висновку, що постанова суду першої інстанції, в зв'язку з порушенням норм процесуального права, підлягає скасуванню в частині стягнення судового збору в сумі 551 грн 20 коп з Державного бюджету України на користь позивача, та ухваленням в цій частині нової, про присудження судових витрат на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 197, 198, 200, п.1 ч.4 205, 206, 209, 254 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова -залишити без задоволення.

Постанову Московського районного суду м. Харкова від 30 березня 2017 року по справі № 643/15812/16-а - скасувати в частині стягнення судового збору в сумі 551 грн 20 коп з Державного бюджету України на користь позивача.

Ухвалити нову, якою стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 551 (п'ятсот п'ятдесят одна ) грн 20 коп за рахунок бюджетних асигнувань управління Пенсійного фонду України в Московському районі міста Харкова.

В іншій частині постанову Московського районного суду м. Харкова віл 30 березня 2017 року по справі №643/15812/16-а - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Л.В.ЛюбчичСудді О.А.Спаскін О.І.СіренкоПовний текст постанови виготовлений 14.07.2017 р.