Рішення № 67625557, 04.07.2017, Апеляційний суд Херсонської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №766/9700/16-ц Головуючий в І інстанції Гаврилов Д.В.

Номер провадження №22-ц/791/810/2017 р. Доповідач Полікарпова О.М.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2017 року липня місяця 04 дня колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області в складі:

головуючогоПолікарпової О.М.суддівВейтас І.В. Ігнатенко П.Я. за участі секретаряПісоцької Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Херсоні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 28 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про стягнення коштів, поділ спільного сумісного майна подружжя,-

В С Т А Н О В И Л А:

В серпні 2016 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору позики від 23.12.2015 р. вона надала ОСОБА_6 грошові кошти в розмірі 28 000 доларів США строком до 23.08.2016 р., які останній зобов'язався повертати щомісячно до 23 числа, починаючи з 23.01.2016 р. частками в розмірі не менше ніж 3500 доларів США. Оскільки умови договору позики відповідач не виконує, позивачка просила стягнути з нього заборгованість в розмірі 1 743534,75 грн., з яких: основний борг - 709 218,02 грн., проценти за несвоєчасне повернення позики - 325 098,73 грн., штраф у розмірі 100 % від вартості неповернутої суми - 709 218, 02 грн.

ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_5, в якому зменшивши позовні вимоги, просив визнати недійсними укладені між ними договір купівлі-продажу від 22.12.2015 р., предметом якого є квартира АДРЕСА_1 та договір позики від 23.12.2015 р. на суму 28 000 дол. США, визнати за ним право власності на зазначену квартиру, стягнути з ОСОБА_5 на його користь частину грошових коштів, що складають спільну сумісну власність подружжя, в розмірі 3 754 212 грн., а також стягнути з відповідачки на його користь 8000 дол. США, що еквівалентно 207 360 грн., які не є спільною сумісною власністю подружжя і якими відповідачка розпорядилась без його згоди.

Ухвалою суду від 21.02.2016 р., на підставі поданої представником ОСОБА_6 ОСОБА_7 заяви, було залишено без розгляду вимоги зустрічного позову про визнання договорів купівлі-продажу та позики недійсними, а також про визнання права власності на квартиру.

Обґрунтовуючи зустрічний позов, ОСОБА_6 зазначає, що з 27.07.2007 р. по 11.02.2016 р. перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 Так як за професією він моряк, то більшість часу проводив в рейсах, за які отримував значну заробітну плату в іноземній валюті. В період шлюбу з ОСОБА_5, з 2010 р. по 2015 р., він перерахував їй загалом 182000 дол. США, які остання використала на власний розсуд, не в інтересах сім'ї. В порядку поділу майна просив залишити їй кошти, необхідні для її проживання, а саме 81948 грн., а решту перерахованих коштів стягнути з ОСОБА_5 на його користь як частину спільного сумісного майна в порядку поділу майна подружжя.

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 28 лютого 2017 року позов ОСОБА_5 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 заборгованість за договором позики від 23.12.2015 року в розмірі 757400 грн. та 20000 грн. неустойки, а всього 777400 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_6 про стягнення коштів та поділ спільного сумісного майна подружжя задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 3970612 грн.

Визначено порядок виконання рішення шляхом зарахування зустрічних однорідних грошових вимог ОСОБА_5 в розмірі 777400 грн. та ОСОБА_6 в розмірі 3970612 грн. в рахунок погашення частини грошових вимог ОСОБА_6

В порядку виконання рішення суду стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 різницю після зарахування однорідних грошових вимог в розмірі 3193212 грн.

Рішення суду оскаржили обидві сторони.

У своїй скарзі ОСОБА_5 посилалася на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким повністю задовольнити її позов, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовити. Зокрема, апелянт зазначає про те, що судом неправильно застосовано до спірних правовідносин норми права, які підлягають застосуванню лише до кредитних договорів та неправомірно зменшено розмір неустойки. Стягуючи з неї кошти в порядку поділу майна подружжя, суд не звернув уваги на те, що такого майна на час поділу не існувало.

ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду в частині стягнення з нього боргу за договором позики і звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що суд першої інстанції не дав оцінки укладеному між сторонами договору позики, як такому, що укладений внаслідок обману, а також не визначився із правовим статусом грошей, які були предметом договору позики.

Заслухавши доповідача, перевіривши відповідність оскаржуваного рішення вимогам закону, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_5 підлягає задоволенню частково, апеляційна скарга ОСОБА_6 задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 23.12.2015 року між сторонами у справі укладено договір позики у простій письмовій формі, за яким ОСОБА_5 позичила ОСОБА_6 28000 дол. США на умовах повернення до 23.08.2016 року щомісячними платежами в розмірі не менше 3500 дол. США щомісячно (а.с.5).

Факт передачі позикодавцем грошових коштів у позику та одержання їх позичальником підтверджується підписанням даного договору (п.п.1,9 договору).

В обумовлений строк ОСОБА_6 грошові кошти не повернув, що ним не заперечується.

Згідно із ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У відповідності до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання, не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Відповідно до ст. 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.

Згідно із ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заборгованість за договором позики позивачем визначено в розмірі 17435334,75 грн., з яких: основна сума боргу 28000 дол. США (яку позивачем визначено в гривневому еквіваленті в розмірі 709218,02 грн.), проценти за користування позикою -325098,73 грн., штраф за порушення умов договору - 709218,02 грн. (а.с.2-3).

Задовольняючи частково позовну заяву ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив із того, що вимога про стягнення відсотків за користування позикою в розмірі 325098,73 грн. не обгрунтована, так як при укладенні договору сторони домовились про те, що позика є безпроцентною (п.3 договору), тому у позивача не виникло право вимоги щодо стягнення відсотків за договором.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у даному випадку проценти передбачені п.6 договору є пенею, яка сплачується, як і штраф при простроченні повернення позики.

Так, пунктом 6 договору передбачено, що при простроченні повернення позики позичальник додатково до штрафу сплачує проценти в розмірі 50 відсотків річних, виходячи з неповернутої суми за весь час прострочення.

Згідно вимог ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Таким чином, штраф та пеня є видами неустойки.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за договором позики, суперечить положенням, закріпленим у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Вирішуючи питання про розмір неустойки, яка підлягає стягненню, суд першої інстанції вважав несправедливим її нарахування позивачкою у розмірі, що значно перевищує розмір збитків, а тому, пославшись на правову позицію Конституційного Суду України, викладену в рішенні від 11.07.2013 р. №7-рп/2013, зменшив розмір неустойки на підставі ч.3 ст.551 ЦК України до 20 000 грн.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів повністю погодитись не може.

За п.5 договору, при простроченні повернення позики позичальник сплачує штраф у розмірі 100% від неповернутої суми.

Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (частина третя статті 551 Кодексу).

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що відповідачем позика не поверталася взагалі, тобто збитки позикодавця складають 28 000 дол. США. Відповідач заперечує борг, а тому про зменшення неустойки суд не просив.

Колегія суддів не погоджується з оцінкою судом умови договору позики щодо штрафу як несправедливої, оскільки сума основного боргу за умовами договору збільшуватися не може, виходячи з того, що позика є безпроцентною, при цьому штраф є сталим показником, незалежно від того, яким би тривалим не був період неповернення боргу.

Крім того, статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, зважаючи на принцип свободи договору та з урахуванням того, що розмір штрафу не перевищує розмір збитків, колегія суддів приходить до висновку, що у міського суду не було підстав для зменшення розміру неустойки із застосуванням ч.3 ст.551 ЦК до 20 000 грн.

На цій підставі рішення суду в частині розміру стягнутої неустойки підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про стягнення штрафу в передбаченому договором розмірі.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_6, який зазначає про те, що договір позики не відповідає вимогам закону через відсутність у нього волевиявлення на укладення договору, а також через те, що гроші за цим договором не передавались.

Відповідно до ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були ним одержані від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Оскільки у даному випадку сума позики більш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, законом передбачена для нього письмова форма і твердження щодо неотримання грошей за цим договором не може ґрунтуватись на показах свідків.

Апелянт не надав суду допустимих доказів, які б підтверджували безгрошовість договору, що є його обов'язком у відповідності до ст. 60 ЦПК України.

Посилання апелянта на те, що цей договір укладено між подружжям і що предметом договору є гроші, які, в свою чергу, також отримані позикодавцем в борг, а тому вони є спільним майном подружжя висновок суду першої інстанції не спростовують.

Статтею 64 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їх особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже законом не заборонено передавати у позику позичені гроші, незалежно від того, отримувались вони одним із подружжя в інтересах сім'ї або у особистих інтересах.

Не підтверджено належними доказами і твердження ОСОБА_6 про відсутність у нього волевиявлення на укладення договору, оскільки саме по собі перебування особи під час укладення договору в нетверезому стані не свідчить про брак його волі на укладення угоди, а відповідно, і про її недійсність.

Крім того, на даний час оспорюваний договір недійсним не визнано.

Аналізуючи судове рішення в частині вирішення спору за зустрічним позовом ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, колегія суддів приходить до висновку про те, що воно не відповідає нормам матеріального права і не ґрунтується на доказах по справі.

Судом в ході розгляду справи встановлено наступне.

Сторони по справі перебували в зареєстрованому шлюбі з 27.07.2007 року по 11.02.2016 року (а.с.43-44).

За період шлюбу ОСОБА_6, працюючи моряком і перебуваючи в рейсах, перераховував на рахунок ОСОБА_5 значні суми коштів.

Виписками з місця роботи та з банківського рахунку документально підтверджено отримання ОСОБА_5 у період проживання у шлюбі грошових коштів в розмірі 148000 дол. США (а.с.60; 92).

Відповідно до ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 70 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути гроші та грошові суми, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

З матеріалів справи вбачається, що на час припинення спільного ведення господарства - кінець грудня 2015 року на рахунках ОСОБА_5 коштів не було (а.с.91, 92, 198). Доказів наявності у ОСОБА_5 грошей про які зазначає ОСОБА_6, у готівковій чи безготівковій формі, останній суду не надав.

Оскільки гроші, які були нажиті сторонами за час спільного проживання і які просить поділити відповідач на час його звернення до суду відсутні, доказів того, що позивачка розпорядилась ними всупереч його волі та не в інтересах сім'ї ним суду не надано, законних підстав для їх поділу у суду першої інстанції не було. Рішення суду в цій частині не відповідає нормам матеріального права.

Судом також встановлено, що після розірвання шлюбу, а саме 26.02.2016 року ОСОБА_5, на підставі доручення, яке раніше надавав на її ім'я ОСОБА_6 (а.с.45), зняла з карткового рахунку кошти в сумі 8000 дол. США і витратила їх на власний розсуд (а.с.46-47). Заперечуючи проти позову, позивачка стверджувала, що ці кошти вона за усним проханням ОСОБА_6 передала ОСОБА_8 Разом з тим, належних та допустимих доказів на підтвердження своєї позиції позивачка суду не надала, внаслідок чого суд зробив правильний висновок про безпідставне розпорядження майном з боку позивачки і стягнув з неї на користь ОСОБА_6 зазначену суму.

Апеляційна скарга в цій частині не містить посилання на нові обставини або на нові докази, які не були досліджені судом. Отже підстав для скасування судового рішення в цій частині колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 28 лютого 2017 року скасувати, ухвалити нове.

Позовні вимоги ОСОБА_5 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 за договором позики від 23.12.2015 року 1514800 грн.

Зустрічний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_5 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 216400 грн.

У позовних вимогах про поділ спільного сумісного майна подружжя шляхом стягнення грошових коштів відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього ж часу може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий підпис О.М.Полікарпова

Судді підпис І.В. Вейтас

підпис П.Я. Ігнатенко

З оригіналом згідно:

Копія рішення оформлена 10 липня 2017 року

Рішення набрало законної сили 04 липня 2017 року

Суддя О.М. Полікарпова

Секретар

судового засідання Т.І. Пісоцька