Рішення № 67513737, 22.06.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/36590/15-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/2393/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Білич І.М. Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:

Головуючого судді: Білич І.М.

Суддів: Болотова Є.В., Поліщук Н.В.

при секретарі: Горбачовій І.В.

за участю: позивачів ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним, договору поруки припиненим.

в с т а н о в и л а:

Позивачі звертаючись в грудні 2015 року до суду з урахуванням уточнених позовних вимог обґрунтовували свої вимоги тим, що 28.12.2006 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено договір кредиту, згідно якого позичальник отримав грошові кошти у розмірі 160 000 доларів США строком до 28.12.2026 року та взяв на себе зобов'язання повернути кошти, сплатити проценти у розмірі 11,95% річних. В забезпечення виконання зобов'язань 28.12.2006 року між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, за умовами якого позивач передав відповідачу нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Також з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки № 02-038/1272. До кредитного договору в 2007 році сторонами вносились зміни щодо схеми та порядку погашення кредиту. Проте, банком не було виконано положення ст. 11 Закону України « Про захист прав споживачів», не надано споживачу всю необхідну для укладання кредитного договору інформацію, тобто використано нечесну підприємницьку практику, що заборонено ст. 19 цього Закону. Крім того, до договору було включено третейське застереження.

Із урахуванням зміни позовних вимог позивачі просили суд визнати недійсним кредитний договір № 08- 038/649к від 28.12.2006 року та визнати поруку за договором поруки № 02-038/1272 від 28.12.2006 року припиненою в повному обсязі.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року позов було задоволено частково.

Визнано припиненою поруку за договором поруки № 02-038/1272 п. від 28.12.2006 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погоджуючись із рішенням суду позивач ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу. Де ставив питання про його скасування, що стосується відмови в задоволенні інших позовних вимог, та прийняття нового рішення у цій частині. Вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Позивачі у судовому засіданні підтримали подану апеляційну скаргу, просили суд її задовольнити.

Представник ПАТ «Укрсоцбанк» будучи належним чином повідомленим про день і час розгляду справи у судові засідання призначені на 02.03.2017 року, 23.03.2017 року, 11.05.2017 року, 15.06.2017 року, 22.06.2017 року не з'явився, поважність причин своєї неявки суду не повідомив, заперечень щодо поданої апеляційної скарги не подав (а.с. 159,165,166,173,174,192,197,198,199 т. 2).

Колегія суддів, вважає за можливе розглянути справу у відсутність відповідача силу вимог ст. 305 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, що з'явилися у судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Враховуючи, що подана апеляційна скарга не містить доводів, щодо невідповідності висновків суду в частині задоволення вимог про визнання поруки припиненою, тому відповідно до вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК України судом апеляційної інстанції рішення суду в цій частині не перевіряється.

Щодо вимог позивачів про визнання кредитного договору недійсним, то суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні цих вимог виходив з пропуску строку позивачем позовної давності при зверненні з позовом до суду за наявності поданої відповідачем заяви про застосування такого строку. Зазначаючи при цьому, що договір було укладено між сторонами 28.12.2006 року в той час як з позовом позивач звернувся лише в грудні 2015 року.

Проте, погодитися з такими висновками суду не можна виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення яким, суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до положень ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила, відповідно до ст. 261 ЦК України.

Як зазначали позивачі вони дізналися про порушення своїх прав внаслідок звернення відповідача у жовтні 2015 року до Третейського суду при асоціації українських банків з позовом до них про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором № 08 -038/649 к від 28.12.2006 року у розмірі 2 557 268, 70 гривень станом на 21.10.2015 року.

Відтак в процесі консультації з юристами, які займалися кредитними договорами, з'ясувалося, що їх договір оформлений з порушенням вимог законодавства України, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів», а також мають місце протиправні дії з боку банку в процесі його виконання, чим був обумовлений обсяг позовних вимог.

За таких обставин, на думку колегії суддів, задоволення судом першої інстанції заяви відповідача про застосування строків позовної давності не ґрунтується на нормах діючого законодавства та матеріалах справи, так як звернення позивачів з позовом про визнання договору недійсним, не є підставою для протилежної сторони спору вимагати застосування строків позовної давності з моменту укладення оспорюваного договору.

Звертаючись з позовом до суду позичальник просив визнати укладений кредитний договір недійсним з підстав визначених положеннями ст. ст. 203, 205, 215, 230 ЦК у зв'язку із тим, що під час його укладання не було дотримано вимог Закону України «Про захист прав споживачів». Зазначаючи, що відповідач ( банк) навмисне ввів його в оману щодо обставин, які мають істотне значення. А саме намір кредитора полягав у намірі без використання валютних коштів, отримати гарантовані валютні зобов'язання.

Колегія суддів при цьому зазначає, що позивачами ( апелянтом) при цьому не береться до уваги те, що зазначені вище норми права є самостійними підставами для визнання договору недійсним.

У той же час, як вбачається із матеріалів справи 28.12.2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є відповідач, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № № 08-038/649-к, за умовами якого позивач отримав грошові кошти у розмірі 160 000 доларів США строком до 28.12.2026 року та взяв на себе зобов'язання повернути кошти та сплатити проценти у розмірі 11,95% річних.

Згідно, положень ч. 1. ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Частинами 1, 3, ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

При розгляді справи було встановлено, що договір кредиту було укладено у письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору (а.с. 19-26 т. 1).

Згідно положень ст. 230 ЦК України правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Як під час розгляду справи у суді першої інстанції так і в апеляційній скарзі позивачем ОСОБА_3 не надано доказів щодо наявності ознак обману у діях відповідача на час укладення кредитного договору. Враховуючи те, що договір містив у собі визначення всіх необхідних домовленостей сторін визначених ними при підписанні кредитного договору (щодо розміру коштів, строки їх повернення, розмір щомісячного платежу, можливість застосування штрафних санкцій в разі неналежного виконання умов договору та їх розмір та інші положення відображені в розділах договору «предмет договору», «забезпечення повернення кредиту», «порядок надання кредиту та сплату заборгованості», «права та обов'язки сторін», «відповідальність сторін», «звільнення від відповідальності», «врегулювання спорів», «заключні положення»).

Отже, обставини на які посилається позивач не свідчать про укладення договору внаслідок обманних дій відповідача в розумінні положень ст. 230 ЦК України.

Крім того, як вбачається із матеріалів справи за умовами договору кредиту, кошти в розмірі 160 000 доларів США надавалися позичальнику на придбання нерухомого майна - трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 - п.1.1. та 1.2 ( а. с. 19 т. 1). Еквівалент долара за курсом НБУ до гривні на час укладення договору становив - 505,00 гривень за 100 доларів США.

Згідно договору купівлі - продажу від 28.12.2006 року укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, останнім була придбана квартира АДРЕСА_1. За п. 2 цього договору вбачається, що продаж зазначеної квартири вчинено за домовленістю сторін за 1212000 гривень з яких : 808 000 гривень покупець сплатив за кредитні кошти та 404 000 гривень сплатив за власні кошти.

Відтак, матеріали справи вказують, що кошти визначені умовами кредитного договору були використані позивачем за призначенням.

Будь - яких належних та допустимих доказів щодо спростування зазначених обставин позичальником ( позивачем) надано до суду не було. Хоча у відповідності до вимог ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Також доводами як позову так і апеляційної скарги є посилання на не надання банком позивачу ( як споживачу) повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовної сукупної вартості кредиту, що за правилами п. 2. ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є порушенням вимог чинного законодавства. Крім цього, позивач зазначав, що у відповідності до положень ч. 6 ст. 19 Закону угоди, вчинені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Позивач ( апелянт) вважав, що суд на свій розсуд обмежив позовні вимоги позивачів. При цьому в матеріалах справи наявні факти, що підтверджують систематичні порушення банку при виконанні договору, а саме: неправомірна комісія за дострокове погашення в доларах США. Концепція стягнення валюти при оплаті платежів, не пов'язаних з погашенням кредиту і виплатою відсотків, зокрема: комісія за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку в розмірі 1,00% (один) відсоток від суми кредиту; оформлення касових первинних документів на розсуд банку, утримання початкового внеску. Нерівноправне використання терміна «Грошовий еквівалент» на розсуд банку; підвищення процентної ставки змінювати процентну ставку за кредитом у бік підвищення з 27 жовтня 2008 року з 11,95 на 14% без передбаченого умовами договорів письмового узгодження з позичальником і поручителем. Вчинення банком незаконних дій сприяли відстрочці виконання позичальником кредитних зобов'язань, починаючи з липня 2010 року, що призводило до збільшення періоду, за який нараховуються відсотки за користування чужими грошовими коштами.

Колегія суддів вважає, що позивачем при визначені вимог за положеннями Закону України «Про захист прав споживачів» не було взято до уваги те, що даний закон застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише у тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживчої інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Перед укладенням кредитного договору, за вимогами ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла на момент укладення договору, кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Як вбачається із матеріалів справи спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови на протязі майже п'яти років.

Доказів, які спростовували зазначені вище обставини матеріали справи не містять.

Положеннями ст. ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено підстави для визнання договору недійсним: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Відповідно до ч.2. ст. 18 умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 цієї статті.

У той же час зазначені вище норми права застосовуються лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, про типові відсоткові ставки, валютні знижки, які передують укладенню договору.

Після укладення договору між сторонами виникають зобов'язальні відносини, тому до спорів щодо виконання такого договору положення Закону України «Про захист прав споживачів» не застосовуються.

Колегія суддів вважає, що не знайшли свого підтвердження у ході апеляційного розгляду справи і доводи позивача в частині наявної у нього інформації щодо умов укладеного договору.

Так як відповідно до п. 7.8 договору кредиту від 28.12.2006 року укладеного між сторонами, договір був укладений у двох оригінальних примірниках, по одному для кожної сторони. Всі примірники мають однакову юридичну силу.

Крім того слід зазначити, що положеннями ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у відповідності до яких (договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві) не передбачено як наслідок їх недотримання - визнання договору недійсним.

Зазначене вище свідчить про недоведеність позивачем ОСОБА_3 заявлених позовних вимог, а відтак необхідності відмови в задоволенні позову, однак з інших правових підстав ніж зазначено судом першої інстанції.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду не можна визнати таким, що постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а відтак воно підлягає скасуванню з постановленням нового за правилами ст. 309 ЦПК України про відмову позивачу у задоволенні заявлених вимог щодо визнання договору кредиту недійсним та постановити в цій частині нове рішення, про відмову у задоволенні вказаних вимог з зазначених вище підстав.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 305, 307, 311, 312, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору кредиту недійсним та постановити в цій частині нове рішення за яким:

ОСОБА_3 відмовити у задоволенні заявлених вимог про визнання договору кредиту недійсним.

В решті рішення суду рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення. Може бути оскаржено в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: