Ухвала суду № 67464052, 14.06.2017, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/14484/16-к

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2017 р. слідчий суддя Дніпровського районного суду м. Києва Бірса О.В., секретар судових засідань Ярмак І.В., за участю слідчого Сміяна П.О., розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні в м. Києві клопотання прокурора Київської місцевої прокуратури № 4 Лубіна О.О. про арешт майна у рамках кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 32016100040000053 від 15.09.2016, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 212 КК України,

в с т а н о в и в :

До слідчого судді даного місцевого суду надійшло зазначене клопотання прокурора Київської місцевої прокуратури № 4 Лубіна О.О. обґрунтовано тим, що у провадженні СВ ФР ДПІ у Дніпровському районі ГУ ДФС у м.Києві перебувають матеріали досудового розслідування, зареєстрованого в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за № 32016100040000053 від 15.09.2016, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 212 КК України.

Слідчий в судовому засідання клопотання підтримав, просив задовольнити, зазначивши, що відповідно до ст. 1172 ЦК України, у випадку вчинення податкового злочину особами підприємства, установи чи організації, зазначені юридичні особи зобов'язані відшкодувати шкоду, з вини даних службових осіб під час виконання трудових обов'язків.

У судове засідання інші учасники процесу визначені ч. 1 ст. 172 КПК України, не з'явилися, однак слідчий суддя, враховуючи положення ч. 1 ст. 172 та ст.ст. 22, 26 КПК України, та заслухавши думку слічдого, вважає за можливе розглянути дане клопотання у відсутність останніх.

Слідчий суддя, перевіривши клопотання заявника на дотримання вимог Кримінального процесуального Кодексу України (далі - КПК), приходить до наступного.

Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України (ст. 1 КПК України).

Згідно ст.ст. 22, 26 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Згідно п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України арешт на майно накладається з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Відповідно до п. 1 ч. 6 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.

Згідно із ч. 2. ст. 172 КПК України у клопотанні слідчого, прокурора про арешт майна повинно бути зазначено:1) підстави і мету відповідно до положень статті 170 цього Кодексу та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна; 2) перелік і види майна, що належить арештувати; 3) документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном; 4) розмір шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до частини шостої статті 170 цього Кодексу.

Однак, у даному випадку, клопотання прокурора не відповідає вимогам п. п. 3 та 4 ч. 2 ст. 172 КПК України, оскільки стороною обвинувачення не надано слідчому судді належних та допустимих доказів щодо права власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном. Крім того останнє не містить розміру шкоди або ж неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, рахунки якої прокурор просить арештувати.

Також згідно матеріалів клопотання підозрюваний в даному кримінальному провадженні у вчиненні злочинів за ч. 3 ст. 212 КПК України, відсутній.

Крім того, попри вимогу п. 5 ч. 2 ст. 171 КПК України що до клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання, однак заявник долучені до клопотання матеріали жодним чином не завірив. Тим самим, не надав слідчому судді належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у провадженні обставин регламентованих ст. 170 - 171 КПК України.

Що до доводів заявника викладених у клопотанні про арешт майна з метою забезпечення відшкодування шкоди, слідчий суддя ставиться критично, оскільки підозрюваний у провадженні у вчиненні злочинів за ч. 3 ст. 212 КПК України, відсутній, тож враховуючи норми ст. 171 КПК України, арешт майна з цих підстав накладений бути не може, адже ТОВ не несе в силу закону цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями не ідентифікованого підозрюваного, тобто арешт майна з цих підстав був би порушенням вимог діючого законодавства, загальних принципів міжнародного права, бо не було б дотримано принципу «законності» і він не був свавільним, саме втручання не було б пропорційним, адже не відповідало б тяжкості правопорушення і становило особистий і надмірний тягар для ТОВ, у зв'язку з чим відсутнє обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти з дотриманням відповідних положень національного законодавства та принципів верховенства права.

У відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

Зокрема, як у справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі «Фрізен проти Росії» (рішення від 24 березня 2005 р.), ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.

Так, і у справі «Ізмайлов проти Росії» (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи.

Тобто, у судовому засіданні слідчим суддею встановлено, що клопотання суперечить вищезазначеним вимогам КПК України, тобто не містить законних правових підстав для арешту майна, вказівки на розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, не є пропорційним, тобто не відповідає тяжкості правопорушення і становить особистий і надмірний тягар для володільця майна, адже однозначно порушує "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, зокрема юридичної.

При цьому, слідчий суддя враховує, що у розі, якщо в ході досудового розслідування буде встановлено підозрювану особу, або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, слідчий не позбавлений змоги звернутися до слідчого судді з клопотанням про арешт майна.

За таких обставин, слідчий суддя враховувати казану у клопотанні правову підставу для арешту майна; наслідки арешту майна для інших осіб; розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження приходить до висновку, що клопотання не підлягає задоволенню, оскільки відсутні підстави вважати, що майна на яке необхідно накласти арешт відповідає критеріям, зазначеним у частині другій статті 167 цього Кодексу, тобто відсутнє обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти з дотриманням відповідних положень національного законодавства та принципів верховенства права.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1-29, 131-132, 170-173, 309, 369-372, 376 КПК України, слідчий суддя,

п о с т а н о в и в :

У задоволенні клопотання прокурора Київської місцевої прокуратури № 4 Лубіна О.О. про арешт майна у рамках кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 32016100040000053 від 15.09.2016, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 212 КК України, - відмовити.

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва протягом п'яти днів з дня її оголошення.

Слідчий суддя: О.В. Бірса