Постанова № 67372203, 20.06.2017, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 червня 2017 року № 813/541/17

м.Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого-судді Сакалоша В.М.,

за участю секретаря судового засідання Магиревич Ю.Д.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідачів 1 та 2 ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, Державної судової адміністрації України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державну казначейську службу України про визнання неправомірною відмови, зобовязання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 (надалі по тексту ОСОБА_3, позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області (надалі по тексту ТУ ДСА України у Львівській області, відповідач 1), Державної судової адміністрації України (надалі по тексту ДСА України, відповідач 2), в якому згідно заяви про збільшення позовних вимог просить суд:

-визнати неправомірною відмову Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області про проведення нарахування та виплаті ОСОБА_3 вихідної допомоги при звільненні з посади судді у відставку;

-зобовязати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Львівській області провести нарахування та виплату суми вихідної допомоги при звільненні у відставку ОСОБА_3 у відповідності до положень ч.3 ст.43 Закону України №2862-XII від 15.12.1992 року з відповідними змінами від 24.02.1994 року, внесеними Законом №4015-12, у розмірі 36-ти заробітних плат за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді без стягнення податку із нарахованої та виплаченої суми вихідної допомоги.

Ухвалами суду від 10.02.2017 року відкрито провадження, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду. Хід розгляду справи відображений в ухвалах суду.

Зокрема, 16.03.2017 року протокольною ухвалою суду до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача було залучено Державну казначейську службу України (надалі по тексту ДКС України, третя особа).

Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що постановою Верховної Ради України №1515-VІІІ від 08.09.2016 року «Про звільнення суддів», ОСОБА_3 звільнено з посади судді у звязку з поданням заяви про відставку відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України. Так, наказом голови Мостиського районного суду Львівської області №59-к від 21.09.2016 року позивача відраховано зі штату Мостиського районного суду Львівської області. При звільнені позивачу нараховано та на початку жовтня 2016 року перераховано на картковий рахунок розрахункові кошти, що складають заробітну плату за вересень 2016 року та компенсацію за невикористану відпустку. Сума вихідної допомоги позивачу не була нарахована та відповідно не виплачена. 12.12.2016 року позивач звернувся із заявами на імя начальника ТУ ДСА України у Львівській області ОСОБА_4 та голови Державної судової адміністрації України ОСОБА_5 про виплату йому вихідної допомоги у розмірі, визначеному ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року №2862-ХІІ із наведенням відповідних мотивів такого звернення. 10.01.2017 року та 13.01.2017 року позивач отримав відповіді від ТУ ДСА України у Львівській області та ДСА України, в яких зазначалось про відсутність правових підстав для нарахування та виплаті ОСОБА_3 вихідної допомоги з огляду на ОСОБА_5 України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VІ від 07.07.2010 року, яким було передбачено (ч.1 ст.136), що судді, які вийшли у відставку виплачується вихідна допомога у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою, однак така була виключена із зазначеного закону Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» №1166-VІІ від 27.03.2014 року. Вважає, вищевказані відмови неправомірним з тих підстав, що у своїй заяві від 12.12.2016 року позивач ставив питання про нарахування і виплату йому, як судді у відставці, вихідної допомоги, розмір якої визначався не на підставі положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VІ від 07.07.2010 року, а згідно положень Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року №2862-ХІІ, що ним належним чином обґрунтовано.

Саме у часі дії Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року №2862-ХІІ у позивача станом з 23.05.2005 року виникло право на відставку. Тобто факт виникнення права на відставку, а отже і право на отримання вихідної допомоги мав місце під час дії саме цього закону.

Таким чином, як зазначає позивач не повинно поширюватись і в цій частині положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI від 07.07.2010 року в редакції, чинній на час його звільнення у відставку з посади судді, в частині обмежень у праві на отримання вихідної допомоги в силу положень Основного Закону України - Конституції України, як норм прямої дії. Такі положення визначають соціальні та майнові гарантії суддям, які призначені на посаду судді в часі дії саме цих законів і в праві розраховувати на забезпечення їм державою визначених цими законами гарантій.

Відтак, позивач стверджує, що має право на те, щоб йому провели нарахування і виплату вихідної допомоги у розмірі 36-ти заробітних плат за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді без стягнення податку із нарахованої та виплаченої суми вихідної допомоги.

Відповідачі Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Львівській області та Державна судова адміністрація України проти позову заперечили, подали заперечення на позовну заяву, відповідно до яких зазначають, що питання щодо звільнення позивача розглянуто Верховною Радою України та постановою №1515-VIII від 08.09.2016 року «Про звільнення суддів» звільнено з посади судді у звязку із поданням заяви про відставку відповідно до п.9 частини пятої статті 126 Конституції України. Станом на час прийняття рішення про звільнення судді Стецика Я.Є. діяв ОСОБА_5 України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VI, стаття 136 якого передбачала виплату вихідної допомоги. Однак, зазначена стаття виключена Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» і рішення щодо неконституційності зазначеного Закону конституційним судом України не приймалось. Таким чином, зазначають що положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VI, що діяв на момент звільнення позивача з посади судді не передбачалось, що суддям, які вийшли у відставку виплачується вихідна допомога.

Більше того, відповідачі стверджують, що своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю не порушували прав та законних інтересів позивача, а тому вважають позов безпідставним, необгрунтовним та таким який не підлягає задоволенню.

Третя особа Державна казначейська служба України жодних пояснень чи будь-яких інших клопотань на адресу суду не скеровувала.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав у повному обсязі із урахування заяви про збільшення позовних вимог та просив суд його задовольнити.

Представник відповідачів проти позову заперечила та просила суд відмовити у його задоволенні.

Третя особа явку уповноважених представник у судове засідання не забезпечила, хоча належним чином була повідомлена про дату, час та місце судового засідання.

Заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідачів, розглянувши і дослідивши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що 06 травня 1995 року згідно рішення №54 сесії 2-го демократичного скликання Львівської обласної ради ОСОБА_3 був обраний суддею Мостиського районного суду Львівської області. До виконання обовязків судді приступив 22 травня 1995 року.

Постановою Верховної Ради України №1779-111 від 01 червня 2000 року ОСОБА_3 обрано суддею Мостиського районного суду Львівської області безстроково.

Враховуючи рішення Конституційного суду України у справі №1-8/2016 від 08.06.2016 року, яким визнано неконстуційними ряд положень діючого до 30.09.2016 року Закону України №2453-VІ від 07.07.2010 року «Про судоустрій і статус суддів», позивач скористався своїм правом на відставку, оскільки мав відповідний стаж роботи на посаді судді.

Постановою Верховної Ради України №1515-VІІІ від 08.09.2016 року «Про звільнення суддів», ОСОБА_3 звільнено з посади судді у звязку з поданням заяви про відставку відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України.

Наказом голови Мостиського районного суду Львівської області №59-к від 21.09.2016 року позивача відраховано зі штату Мостиського районного суду Львівської області.

При звільнені позивачу було нараховано та на початку жовтня 2016 року перераховано на картковий рахунок розрахункові кошти, що складають заробітну плату за вересень 2016 року та компенсацію за невикористану відпустку.

Сума вихідної допомоги ОСОБА_3 не була нарахована та відповідно не виплачена.

12.12.2016 року позивач звернувся із заявами на імя начальника ТУ ДСА України у Львівській області ОСОБА_4 та голови Державної судової адміністрації України ОСОБА_5 про виплату йому вихідної допомоги у розмірі, визначеному ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року із наведенням відповідних мотивів такого звернення.

10.01.2017 року позивач отримав лист з ДСА України за №С1541-16-1703/16 від 29.12.2016 року, в якому зазначалось, що ДСА України не вбачає правових підстав для нарахування та виплати ОСОБА_3 вихідної допомоги з огляду на ОСОБА_5 України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ, яким було передбачено (ч.1 ст.136), що судді, який вийшов у відставку виплачується вихідна допомога у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою, однак така була виключена із зазначеного закону Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» №1166-VІІ від 27.03.2014 року.

13.01.2017 року позивач отримав лист з ТУ ДСА України в Львівській області №04-2762/16 від 27.12.2016 року, з якого вбачалося, що Територіальне управління відмовляє у нарахуванні і виплаті ОСОБА_3 вихідної допомоги, покликаючись на ОСОБА_5 України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ, який діяв на час прийняття рішення про звільнення позивача, та на ОСОБА_5 України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року №1166-VІІ, яким виключено статтю 136 із Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ, що передбачала виплату вихідної допомоги суддям у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою при їх звільненні у відставку, а рішення щодо неконституційності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року №1166-VІІ в частині виключення ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ Конституційним Судом України не приймалося. Покликались також на рішення Конституційного Суду України у справі №1-1/2013 від 19.11.2013 року за конституційним поданням Верховного суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII «Прикінцеві положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де у мотивувальній частині цього рішення зазначено, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обовязків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій, як незалежність суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, повязаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю. У звязку із цим Верховна Рада України повноважна встановлювати вихідну допомогу та визначити її розмір».

Вважаючи вищевказану відмову неправомірною, ОСОБА_3 звернувся з відповідним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року №2862-ХІІ зазначено, що кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку з закінченням строку повноважень. При цьому частиною 3 цієї ж статті встановлювалось, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Проте, вказаний ОСОБА_5 втратив чинність на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ, який зберіг за суддею, який пішов у відставку право на отримання вихідної допомоги, однак передбачав інші розміри такої допомоги.

Частиною 1 ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції до 01.04.2014 року) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Отже, законодавством дійсно було передбачено право судді на виплату вихідної допомоги в розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (в редакції Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ), а в подальшому в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою (в редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), однак необхідною передумовою для набуття даного права є вихід судді у відставку.

Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» від 27.03.2014 року №1166-VІІ, який набрав чинності з 01.04.2014 року, було внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та виключено з нього статтю 136, якою передбачалось, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Згідно з Прикінцевими положеннями Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» від 27.03.2014 року №1166-VII зміни, передбачені розділом II, набирають чинності з 1 квітня 2014 року.

Внесені Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» від 27.03.2014 року №1166-VII зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині скасування положень статті 136 цього Закону є чинними, неконституційними не визнавались.

Положеннями статті 145 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, а також у цілому за кожним видом та спеціалізацією щодо місцевих та апеляційних судів. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку.

Відповідно до частини першої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

Відповідно до статті 100 зазначеного Закону суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Відповідно до положень статті 126 Конституції України суддя у разі подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням звільняється з посади органом, що його обрав або призначив - в даному випадку Верховною Радою України.

Відповідно до частини третьої статті 122 Закону повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.

Як вбачається із матеріалів справи, питання щодо звільнення позивача розглянуто Верховною Радою та постановою №1515-VIII від 08.09.2016 року «Про звільнення суддів» звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до п.9 частини п'ятої статті 126 Конституції У країни.

Так, наказом голови Мостиського районного суду Львівської області №59-к від року позивач відрахований зі штату суду, у зв'язку з поданням заяви про відставку, відповідно до постанови Верховної Ради України.

Водночас, станом на час прийняття рішення про звільнення судді Стецика Я.Є. діяв ОСОБА_5 України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ, стаття 136 якого передбачала виплату вихідної допомоги. Однак, зазначена стаття виключена Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» і рішення щодо неконституційності зазначеного Закону Конституційним судом не приймалось.

Слід зазначити, що Територіальне управління державної судової адміністрації України є розпорядником коштів нижчого рівня та здійснює нарахування працівникам апарату суду та суддям виплат, передбачених чинними нормативними актами, в межах коштів, затверджених кошторисом видатків на відповідний рік. Видатки на утримання кожного суду виписані окремим рядком у додатку № 8 до Закону України Про державний бюджет України па відповідний фінансовий рік

Відповідно до частини першої статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ДСА України є органом у системі судової влади, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Відповідно до ст.ст.145, 148 вказаного Закону ДСА України здійснює організаційне забезпечення та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом, а також виконує функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, проте не наділена повноваженнями видавати накази щодо суддів та здійснювати нарахування та виплату їм будь-яких виплат.

Наведені положення дають підстави для висновку, що ДСА України не наділена правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості здійснювати виплату вихідної допомоги, так як згідно з пунктом 2 Положенням про Державну судову адміністрацію України, затвердженим рішенням Ради суддів України від 22.10.2010 року №12 ДСА України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно де

Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону України «Про судоустрій і статусу суддів», функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Таким чином, Територіальне управління державної судової адміністрації України в Львівській області не наділене правої самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості здійснювати виплат вихідної допомоги, так як згідно з пунктом 2 Положення про Територіальні управління державної судової адміністрації України в Львівській області, затвердженим Толової Державної судової адміністрації України від 25 вересня 2015 року ТУ ДСА України Львівській області у своїй діяльності керується Конституцією і законами Упраління указами Президента України та постановами Верховної Ради України, актами Кабінет Міністрів України, рішеннями з'їзду суддів України та Ради суддів України, Положення) про ДСА України, наказами ДСА України, рішеннями колегії ДСА України, іншим нормативно-правовими актами та цим Положенням.

Окрім цього, будь-які виплати, в тому числі і виплата вихідної допомоги, здійснюються відповідно до наказу голови суду.

Відповідно до п.3.2 рішення Конституційного Суду України №10-рп/2013 від 19.11.2013 року Конституційний Суд вважає, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Разом з тим, у рішенні Європейського Суду від 10.03.2011 року у справі «Сук проти України», суд зазначає, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Аналіз судових рішень у справах щодо нарахування та виплати суддям вихідної допомоги зводиться до того, що визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги був вихід у відставку.

Вищий адміністративний суд України неодноразово зазначав, що приймаючи рішення про зобов'язання вчинити певні дії. суди в порушення вимог етапі 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обгрунтованості судового рішення не встановили в чому полягає протиправність рішень, дії або бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати вихідної допомоги, з огляду на положення етапі 19 Конституції України, якою закріплено обов'язок органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією за законами України.

Крім того, суд звертає увагу на рішення Вищого адміністративного суду України від 01.03.2016 року у справі №806/2442/15 (К/800/51838/15), від 12.07.2016 року у справі №823/5238/15 (К/800/12620/16), від 09.08.2016 року у справі №820/1330/16 (К/800/15822/16), від 04.10.2016 року у справах №820/1498/16 (К/800/17188/16), №820/916/16 (К/800/17202/16), №820/2056/16 (К/800/17180/16), від 18.10.2016 року у справах №818/2712/15 (К/800/52210/15). №826/15732/15 (К/800/6281/16) встановлена судова практика, що полягає у відмові задоволенні позовних вимог щодо нарахування та виплати суддям вихідної допомоги.

У вищевказаних рішеннях, Вищий адміністративний суд України прийшов до висновків, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення суддів.

Що стосується посилань позивача на те, що з 23.05.2005 року у нього виникло право на відставку у часі дії Закону України «Про статус суддів від 15.12.1992 року №2863-XII, суд зазначає наступне.

Той факт, що позивач набув право на відставку з 23.05.2005 року, не впливає на право щодо отримання допомоги, адже сам факт звільнення мав місце у вересні 2016 року.

З огляду на вищенаведене, суд зазначає, що на час звільнення позивача виплата вихідної допомоги не передбачалась чинним законодавством України, оскільки в даному випадку до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (08 вересня 2016 року), а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог позивача.

Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом. Відмова від права на звернення до суду є недійсною.

Частиною 1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України, визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до ч.2 цієї ж статті, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися й позиції, висловленої у рішенні Європейського Суду з прав людини у п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом».

За наслідками розгляду справи суд дійшов висновку, що відповідачі як суб'єкти владних повноважень, представили суду достатні та допустимі докази на спростування вищенаведених у позові обставин, у зв'язку з чим суд відмовляє у задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідно до вимог ст.94 КАС України, судові витрати зі сторін не стягуються.

Керуючись ст.ст.2, 7-14, 18, 19, 69-72, 86, 87, 94, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі у відповідності до ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.

Суддя Сакалош В.М.

Повний текст постанови виготовлений та підписаний 26 червня 2017 року.