Постанова № 67347276, 19.04.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2017 року Справа № 910/17755/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівДанилової М.В., Корсака В.А.розглянувши матеріали касаційної скаргиПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АСКО-Донбас Північний", м. Дружківка, Донецька обл.на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 рокуу справі господарського суду міста Києваза позовомПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АСКО-Донбас Північний", м. Дружківка, Донецька обл.доТовариства з додатковою відповідальністю "Страхове товариство "Домінанта", м. Київпростягнення 5 502, 98 грн.

за участю представників

позивача: Матушевська А.Є.,

відповідача: не з'явився

В С Т А Н О В И В:

Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "АСКО-Донбас Північний" (далі за текстом - ПрАТ "СК "АСКО-Донбас Північний") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з додатковою відповідальністю "Страхове товариство "Домінанта" (далі за текстом - ТДВ "СТ "Домінанта") про стягнення 5 502, 98 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.11.2016 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 року позов задоволено частково: присуджено до стягнення з ТДВ "СТ "Домінанта" на користь ПрАТ "СК "АСКО-Донбас Північний" 3 % річних у розмірі 245, 43 грн., інфляційні у розмірі 1 373, 36 грн. та судовий збір; в іншій частині позову - відмовлено.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, ПрАТ "СК "АСКО- Донбас Північний" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 09.11.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 року і прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Відповідачем відзиву на касаційну скаргу позивача подано не було.

В судовому засіданні представник позивача просив касаційну скаргу задовольнити, рішення господарського суду міста Києва від 09.11.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 року - скасувати і прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Відповідача згідно з приписами ст. 1114 ГПК України належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак він не скористався передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представника позивача, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі Договору страхування № 057340 від 17.03.2014 року, укладеним між ПрАТ "АСКО- Донбас Північний" (страховик) та ОСОБА_5 (страхувальник), у зв'язку з настанням страхового випадку - пошкодження транспортного засобу страхувальника у дорожньо-транспортній пригоді, відповідно до Страхового акту 1.17/15 від 27.01.2015 року та Страхового акту № 1.17/15/2 від 29.07.2015 року страховик на виконання розпорядження страхувальника здійснив виплату страхового відшкодування товариству з обмеженою відповідальністю "Тюнінг-Сервіс Клуб Маршал" у розмірі 45 939, 72 грн. та 7 082, 63 грн. відповідно, що підтверджується платіжними дорученнями № 19 від 29.01.2015 року та № 2190 від 29.07.2015 року із зазначенням призначення платежу: "страхове відшкодування "Кіа", державний реєстраційний номер НОМЕР_1".

Страховий випадок настав з вини водія транспортного засобу "Шевроле", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, цивільно-правова відповідальність якого застрахована у ТДВ "СТ "Домінанта" на підставі Полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/4225813 від 14.11.2014 року, у зв'язку з чим відповідальність за шкоду заподіяну діями такої особи несе ТДВ "СТ "Домінанта".

08.06.2015 року ПрАТ "СК "АСКО-Донбас Північний" звернулось до ТДВ "СТ "Домінанта" з заявою № 22, яка отримана останнім 15.06.2015 року, про виплату страхового відшкодування у розмірі 45 939, 72 грн.

Проте, не отримавши виплати страхового відшкодування у строки, встановлені п. 36.2 ст. 36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", а саме, не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви, ПрАТ "СК "АСКО-Донбас Північний" звернулось до суду з такими вимогами, що підтверджується рішенням господарського суду міста Києва від 23.09.2015 року у справі № 910/18247/15, яким стягнуто з ТДВ "СТ "Домінанта" на користь ПрАТ "СК "АСКО-Донбас Північний" страхове відшкодування в сумі 50 000 грн. (в межах ліміту договірної відповідальності ТДВ "СТ "Домінанта").

17.11.2015 року ТДВ "СТ "Домінанта" здійснило виплату страхового відшкодування на користь ПрАТ "СК "АСКО-Донбас Північний" у розмірі 50 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 4514 від 17.11.2015 року.

Позивач, звернувшись до суду з даним позовом, свої вимоги обґрунтував тим, що виплату страхового відшкодування ТДВ "СТ "Домінанта" здійснено з порушенням строків, визначених п. 36.2 ст. 36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", а тому просив стягнути з відповідача за період прострочення виплати страхового відшкодування пеню у розмірі 3 799, 64 грн. та відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України 3 % річних у розмірі 248, 77 грн. та інфляційні у розмірі 1 454, 57 грн.

Задовольняючи позовні вимоги частково, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що положення Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не регулюють спірні правовідносини між страховиками; при цьому, у правовідносинах суброгації розмір пені договором або актом цивільного законодавства не визначено, а тому відсутні правові підстави для стягнення пені, розрахованої відповідно до законодавства, яке регулює правовідносини між страховиком та страхувальником. Разом з тим, правовідношення з відшкодування шкоди в порядку суброгації є грошовим зобов'язанням, а тому встановивши прострочення виплати страхового відшкодування, строк якого з урахуванням ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України настав з 23.06.2015 року, судами присуджено до стягнення 3 % річних у сумі 245, 43 грн. та інфляційних у сумі 1 373, 36 грн., нарахованих на несвоєчасно сплачену суму страхового відшкодування у розмірі 45 939, 72 грн. за заявлений позивачем період прострочки з 13.09.2015 року по 16.11.2015 року. Водночас, судами відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 3 % річних у розмірі 3, 34 грн. та інфляційних у розмірі 81, 21 грн., нарахованих на несвоєчасно виплачене страхове відшкодування у розмірі 4 060, 28 грн. (в межах ліміту договірної відповідальності відповідача - 50 000 грн., після здійснення доплати страхового відшкодування у розмірі 7 082, 63 грн.), виходячи з того, що судам не надано доказів звернення до відповідача з вимогою про сплату даної суми в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, що свідчить про відсутність прострочення зі сторони відповідача, а, отже, і підстав для нарахування інфляційних та річних на прострочене грошове зобов'язання.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Предметом спору у даній справі є стягнення пені, інфляційних та 3 % річних, нарахованих на несвоєчасно виплачене страховику страхове відшкодування (суброгація), здійснене за договором майнового страхування, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Глави 67 Цивільного кодексу України та Закону України "Про страхування".

Відповідно до ст. 993 Цивільного кодексу України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Аналогічні положення наведено і в ст. 27 Закону України "Про страхування".

Згідно з ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

В ст. 611 Цивільного кодексу України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За приписами ст. ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою. Різновидом неустойки є пеня, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Положеннями п. 1 ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

З урахуванням вищенаведених законодавчих приписів, господарськими судами попередніх інстанцій правомірно відмовлено у стягненні пені, нарахованої відповідно до п. 36.5 ст. 36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика), оскільки положення зазначеного Закону регулюють відносини страховика і страхувальника за договором страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, а, отже, не поширюється на правовідносини суброгації, що виникають між страховиками на підставі положень ст. 993 Цивільного кодексу України, ст. 27 Закону України "Про страхування", якими не встановлено, що виконання зобов'язання за суброгацією відповідальної особи перед страховиком забезпечується неустойкою (пенею).

Таким чином, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правомірних висновків, що у сфері страхування для позадоговірних (при суброгації) зобов'язань чинне цивільне законодавство не передбачає забезпечення виконання таких зобов'язань неустойкою, оскільки договірні відносини між сторонами з цього приводу відсутні.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитору зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом ст. ст. 524, 533 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати грошових коштів.

Відповідно до ст. 979 Цивільного кодексу України у разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату).

З вищенаведених правових положень вбачається, що правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов'язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов'язанням, при цьому, правовідношення з відшкодування шкоди в порядку суброгації, які склалися між сторонами у даній справі, також є грошовим зобов'язанням.

Водночас, ст. 625 Цивільного кодексу України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 Цивільного кодексу України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають із підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ч. 3 ст. 11 Цивільного кодексу України).

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій дійшли правомірних висновків про те, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і факту завдання майнової шкоди іншій особі, а отже, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Відповідної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 01.06.2016 року у справі № 910/22034/15.

Згідно з ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Господарськими судами вірно встановлено, що правовідносини сторін виникли не з договору, а з підстав, передбачених цивільним законодавством, у яких не визначено строк виконання грошового зобов'язання, а тому до спірних правовідносин щодо строку виконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим суди дійшли правомірних висновків про те, що за направленою 08.06.2015 року вимогою про виплату страхового відшкодування у розмірі 45 939, 72 грн., яка отримана ТзДВ "СК "Домінанта" 15.06.2015 року, прострочення розпочалося з 23.06.2015 року, а за додатковою виплатою страхового відшкодування у розмірі 7 082, 63 грн., за якою вимога у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України відповідачу не направлялась, прострочення не настало.

При цьому, посилання позивача на те, що такою вимогою є ініціювання позову, не узгоджується з нормами матеріального права, оскільки подання кредитором позовної заяви, адресованої господарському суду (а не боржнику) і надсилання останньому як відповідачу копії такої заяви є складовими судової процедури, а не цивільних правовідносин, і відповідні дії не можуть розглядатися як вимога у розумінні зазначеної норми Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що господарські суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про необхідність часткового задоволення позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних, нарахованих на страхове відшкодування у розмірі 45 939, 72 грн. за період ініційований позивачем, оскільки суд позбавлений можливості виходити самостійно за межі заявлених позовних вимог, а в іншій частині цих вимог судами правомірно відмовлено.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також суд касаційної інстанції зазначає, що доводи ПрАТ "СК "АСКО-Донбас Північний", викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм та не спростовують законних і обґрунтованих висновків господарських судів попередніх інстанцій.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 року у справі № 910/17755/16 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіМ.В. Данилова В.А. Корсак