Ухвала суду № 67326239, 20.06.2017, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2017 року м. Черкаси

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

за участю:

представника позивача ОСОБА_7

представників відповідачів ОСОБА_8, ОСОБА_9

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційні скарги представника ОСОБА_10 – ОСОБА_8 та ОСОБА_11 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_12 до ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи: Уманська міська рада Черкаської області, державний нотаріус Уманської міської державної нотаріальної контори ОСОБА_13, про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_1, є об’єктом спільної власності, визнання договору купівлі-продажу даної квартири недійсним, переведення прав та обов’язків покупця, скасування реєстрації, -

в с т а н о в и л а :

7 листопада 2013 року ОСОБА_12 звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 13 травня 1973 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_10

На підставі рішення виконавчого комітету Уманської міської ради народних депутатів № 350 від 11 листопада 1988 року, ОСОБА_10, як члену житлово-будівельного кооперативу, було видано ордер на заселення її та членів її сім’ї, в складі чотирьох осіб, до квартири АДРЕСА_2. Вартість вказаної кооперативної квартири було повністю виплачено за рахунок їх сімейного бюджету до 10 січня 1992 року .

Позивач ОСОБА_12 зазначає, що на протязі всього спільного подружнього життя йому регулярно доводилось виїжджати за кордон на заробітки. ОСОБА_12 стверджує, що відповідач ОСОБА_10, скориставшись його відсутністю, не повідомивши позивача, розірвала з ним шлюб 20 листопада 1996 року. Згодом ОСОБА_10 виїхала за кордон на заробітки, повідомивши його, що квартиру здала в оренду, а отримані від оренди кошти зобов’язувалась віддавати їхнім дітям, на що він не заперечував.

В кінці 2012 року ОСОБА_12 звернувся до відповідача ОСОБА_10 з проханням виселити квартирантів, так як після погіршення стану здоров‘я він залишив роботу в м. Києві та повернувся до м. Умань.

Оскільки позивач не отримав відповіді від ОСОБА_10, то деякий час чекав, сподіваючись на вирішення питання з проживанням в квартирі. Однак, 14 квітня 2013 року позивач дізнався від ОСОБА_10 про те, що вона продала спірну квартиру відповідачу ОСОБА_11

Враховуючи наведене, ОСОБА_12 просив суд: встановити факт, що з 10 січня 1992 року ОСОБА_10 та йому, ОСОБА_12, належить по 1/2 частці в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_3; визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 26 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, посвідчений державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори ОСОБА_13, в частині продажу ОСОБА_10 належної йому 1/2 частки у праві спільної власності на вказану квартиру; зобов’язати ОСОБА_10 сплатити на користь ОСОБА_11 1/2 частку коштів, отриманих нею згідно спірного договору купівлі-продажу квартири від 26 жовтня 2007 року в розмірі 29084 грн.; визнати спірний договір в частині продажу продавцем ОСОБА_10 належної їй 1/2 частки у праві спільної власності на спірну квартиру недійсним в частині покупця; перевести на нього права та обов’язки покупця по спірному договору стосовно належної ОСОБА_10 1/2 частки у праві спільної власності на квартиру; виплатити ОСОБА_11 1/2 частину ціни спірного договору в розмірі 29084 грн., внесені ним на депозитний рахунок суду; скасувати реєстрацію права власності за ОСОБА_11 на спірну квартиру та визнати за ним право власності на всю квартиру.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року позов ОСОБА_12 задоволено частково.

Встановлено факт, що з 15 січня 1992 року ОСОБА_12 належить 1/2 частка в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_4.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 від 26 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, посвідчений 26 жовтня 2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори ОСОБА_13, в частині продажу продавцем ОСОБА_10 покупцю ОСОБА_11, належної ОСОБА_12 1/2 частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_3 недійсним.

Переведено на ОСОБА_12 права та обов’язки покупця по договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 від 26 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, посвідченого 26 жовтня 2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори ОСОБА_13 стосовно належної ОСОБА_10 1/2 частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_3.

Зобов’язано виплатити ОСОБА_11 1/2 частину вартості квартири АДРЕСА_5, згідно договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2007 року, укладеному між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, посвідченому 26 жовтня 2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори ОСОБА_13 в розмірі 29084 грн., внесених ОСОБА_12 на депозитний рахунок Уманського міськрайонного суду згідно квитанції № 2869.403.2 від 12 листопада 2013 року Черкаського ГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк» м. Черкаси.

Визнано за ОСОБА_12 право власності на квартиру АДРЕСА_3.

В частині задоволення інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник відповідачки ОСОБА_10 – ОСОБА_8 та відповідач ОСОБА_11 оскаржили рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі представник відповідачки ОСОБА_10 – ОСОБА_8 посилається на те, що рішення незаконне, необґрунтоване, судом неповно встановлено обставини, які мають значення для справи, судом неправильно досліджено і оцінено подані сторонами докази, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Апелянт також посилався, що ОСОБА_12 вибув із спірної квартири на інше постійне місце проживання, а тому втратив право на квартиру. На момент отримання свідоцтва про право власності на кооперативну квартиру ОСОБА_10 була розлучена та в шлюбі не перебувала. Позивачем ОСОБА_12 рішення міськвиконкому про передачу у власність квартири та свідоцтво про право власності не оспорювались. Апелянт вважає, що позивачем обрано не належний спосіб захисту свого права. Просить рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_12 відмовити повністю, в тому числі і внаслідок пропуску позивачем строків позовної давності. Судові витрати покласти на позивача.

В апеляційній скарзі апелянт ОСОБА_11 посилається на те, що судом неповно встановлено обставини, які мають значення для справи, неправильно досліджено і оцінено надані сторонами докази, висновки суду не відповідають обставинам справи та судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Апелянт вважає, що позивач не набував права власності на спірну квартиру, оскільки після розірвання шлюбу 20 листопада 1996 року втратив статус члена сім’ї пайовика ЖБК та добровільно виселився із спірної квартири, знявшись із реєстрації в 2001 році, та мав інше постійне місце проживання. ОСОБА_11 також посилається в апеляції, що позивач не є стороною договору купівлі – продажу квартири, у заявлених ним позовних вимогах не просив витребувати майно у неї як добросовісного набувача. Судом не враховано, що спірну квартиру нею фактично було придбано за 45 000 доларів США. Просить рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року скасувати, ухвалити нове рішення у справі, яким повністю відмовити ОСОБА_12 у задоволенні його позову та стягнути з позивача судові витрати по справі.

В апеляційному та касаційному порядку справа розглядалась неодноразово.

Так, рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Черкаської області від 04 грудня 2014 року апеляційну скаргу представника відповідачки ОСОБА_10 – ОСОБА_8 та скаргу відповідачки ОСОБА_11 задоволено. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року у даній справі скасовано та відмовлено у задоволенні позову позивача.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року касаційну скаргу представника ОСОБА_12 – ОСОБА_14 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Черкаської області від 04 грудня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції .

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Черкаської області від 30 липня 2015 року апеляційні скарги представника ОСОБА_10 – ОСОБА_8 та скаргу ОСОБА_11 задоволено частково. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_12 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_12 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_6. Витребувано у ОСОБА_11, 1/2 частину квартири АДРЕСА_6. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_10, подану представником ОСОБА_8, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Черкаської області від 30 липня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Черкаської області від 15 квітня 2016 року рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року у даній справі скасовано та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_12

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року скасовано рішення Апеляційного суду Черкаської області від 15 квітня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_11 та представників позивача, відповідачів, які з’явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційні скарги представника відповідачки ОСОБА_10 – ОСОБА_8 та відповідачки ОСОБА_11 до задоволення не підлягають, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону відповідає.

Задовольняючи частково позовні вимоги, та встановлюючи факт, що з 15 січня 1992 року позивачу належить 1/2 частка в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_7, суд першої інстанції виходив з доведеності позовних вимог, дійшов висновку, що спірна кооперативна квартира за період перебування сторін в шлюбі повністю виплачена, тому є спільним майном подружжя, якою відповідач розпорядилась, продавши квартиру в жовтні 2007 року, без згоди позивача, співвласника квартири. Суд першої інстанції вважав за необхідне визнати недійсним договір купівлі – продажу квартири в частині продажу продавцем покупцю належної позивачу 1/ 2 частки у праві власності на квартиру, посилаючись на порушення вимог ст. 369 ЦК України, ч.3 ст. 65 СК України, відсутності письмової згоди позивача на розпорядження спільною власністю подружжя - кооперативною квартирою та доручення на розпорядження належною позивачу 1/ 2 часткою квартири, яке не було отримано. Суд дійшов висновку, що укладений договір купівлі – продажу квартири суперечить закону, тому з підстав, передбачених ст.ст.203, 215, ч. 4 ст. 369 ЦК України, підлягає визнанню судом недійсним.

Задовольняючи вимоги позивача щодо переведення на позивача прав та обов’язків покупця, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для їх задоволення, посилаючись, що в порушення ч. 2 ст. 362 ЦК України - письмового повідомлення про намір та умови продажу іншого співвласника спільної квартири не було, договір купівлі – продажу був виконаний, а позивачем на підтвердження внесення на депозитний рахунок суду надано докази про внесення 1/2 частини суми коштів, за яку покупець придбала квартиру у продавця в жовтні 2007 року. Як наслідок задоволення вищевказаних вимог, суд визнав недійсним договір купівлі – продажу щодо 1/ 2 частини квартири, факт належності якої ОСОБА_12 встановлено судом, тому перевівши на ОСОБА_12 права та обов’язки покупця на 1/ 2 частину, яка належала до укладення договору купівлі – продажу квартири ОСОБА_10, судом задоволено і вимогу про визнання права власності на всю спірну квартиру за позивачем.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Наведені вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз.2 п.10 ч.2 ст.16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

ЦК України та іншими законами можуть встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений ст.16 ЦК України, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Одночасно можуть застосовуватися положення ст.16 ЦК і положення спеціальної норми.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст.16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Відповідно до ст.15 ЗУ «Про власність» (що діяв на момент виникнення правовідносин), член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Згідно ст.16. ЗУ «Про власність», майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про власність», айно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Згідно ч.ч.2, 3 ст.13 КпШС України, права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.

Відповідно до ст.22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Статтею 22 КпШС України встановлено, що носієм права (суб'єктом) спільної сумісної власності могло бути до 01 січня 2004 року зареєстроване подружжя, оскільки інше було встановлено законом (ч.1ст. 68 СК України) лише з набранням 01 січня 2004 року чинності СК України, норми якого, враховуючи розділ VII СК України, не мають зворотної дії у часі.

24 жовтня 1996 року шлюб між ОСОБА_12 і ОСОБА_10 за позовом останньої було розірвано за рішенням суду, а тому до правовідносин не підлягають до застосування норми Сімейного кодексу України, який набрав чинності з січня 2004 року.

Відповідно до ст.44 КпШС України, шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачка ОСОБА_10 зареєструвала розірвання шлюбу в органах РАЦС, про що 20 листопада 1996 року отримала свідоцтво.

Таким чином, ОСОБА_12 та ОСОБА_10 перестали бути подружжям з 20 листопада 1996 року, а тому з цього моменту регулювання особистих немайнових та майнових відносин (цивільних відносин) між співвласниками, які не є подружжям, здійснюється цивільним законодавством.

Відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності, що є, при певних обставинах, наданням положенням цивільного кодексу зворотної дії у часі.

Частиною 4 ст.355 ЦК України встановлено, що будь-яка спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно, тобто визначена презумпція часткової власності стосовно будь-якої спільної власності.

Судом першої інстанції встановлено та нічим не спростовано, що про порушення своїх прав позивач дізнався не раніше березня 2013 року, тобто коли вже не існувало подружжя та майна у його спільній власності, оскільки це майно було відчужено без згоди та участі позивача.

Тому колегія суддів відхиляє доводи апелянта ОСОБА_8 стосовно того, що вимоги про визнання права на частку у спільному майні подружжя розглядаються лише в процесі його поділу на підставі ст.69 СК України, оскільки інше встановлено законами, які діяли на момент реєстрації ОСОБА_10 розірвання шлюбу в органах РАЦС, а ст.ст.68, 69 СК України, на які посилається апелянт, не можуть бути застосовані у часі зворотно.

Колегія суддів відхиляє посилання відповідачів на правову позицію Верховного Суду України, викладену у справі №6-1912цс15, оскільки в цьому висновку йдеться про розпорядженням майном одним із зареєстрованого (існуючого) подружжя, а в рішеннях судів йдеться про майно, яке було особистою власністю одного із колишнього подружжя, було обміняно власником на інше майно, яке згодом власник передав в іпотеку, що розповсюджує на ці правовідносини інші норми цивільного права, з урахуванням вимог Закону України «Про іпотеку», який є спеціальним.

Колегія суддів приходить до висновку, що задовольняючи частково позов ОСОБА_12, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що право спільної власності на квартиру АДРЕСА_8, у відповідності до ст.ст.15-17 ЗУ «Про власність» та ст.ст.22, 28, 29 КпШС України, виникло в рівних частках у ОСОБА_12 та ОСОБА_10 з моменту повного внесення пайового внеску за квартиру, тобто з 15 січня 1992 року, та не припинилося внаслідок розірвання шлюбу між ними.

Враховуючи наведене та наявні у матеріалах справи докази, законним є висновок місцевого суду, що з моменту припинення подружжя та на момент продажу квартира була об'єктом спільної часткової власності її співвласників ОСОБА_12 та ОСОБА_10 з заздалегідь визначеними законом рівними частками, оскільки ні письмовою угодою між ними, ні законами, які діяли на час розірвання шлюбу і після його розірвання, не було встановлено інше.

Відповідно до ч.1 ст.20 ЦК України та ст.ст.3,4 ЦПК України, право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Заявлена позивачем вимога про встановлення фактів у позовному провадженні відповідає вимогам закону, оскільки наявний спір про право, вирішити який, без встановлення фактів, що мають юридичне значення - є неможливим. Заявлена позивачем вимога про визнання права власності могла бути задоволена судом тільки вразі встановлення судом фактів (обставин), що мають значення для вирішення спору, зокрема і тієї обставини, що квартира з моменту повної виплати пайових внесків стала спільною власністю зареєстрованого подружжя, а з моменту реєстрації розірвання шлюбу - об'єктом спільної часткової власності, оскільки інше не було встановлено на той час ні законом, ні договором між ОСОБА_12 та ОСОБА_10

Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що позивач, скориставшись гарантованим йому законом правом, правильно обрав один із кількох не заборонених законом способів захисту свого порушеного права, оскільки вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири в частині недійсним, переведення прав і обов'язків покупця в його іншій частині, визнання права - прямо передбачені законом, а вимога про встановлення факту безпосередньо пов'язана з цим.

При цьому, встановлення факту наявності прав позивача на квартиру при вирішенні спору є обов'язком суду, а задоволення чи не задоволення інших позовних вимог безпосередньо залежить від встановлення цього факту.

Позивач ОСОБА_12, звертаючись до суду, просив суд встановити факт, що йому належить 1/2 частка в праві на майно, а також визнати договір купівлі-продажу квартири в частині продажу продавцем цієї належної йому 1/2 частки у праві спільної власності на квартиру недійсним на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України, оскільки продавець за договором відповідачка ОСОБА_10 не мала права та повноважень відчужувати належну ОСОБА_12 частку у праві на квартиру.

Встановлено, що в матеріалах нотаріальної справи відсутня письмова згода співвласника ОСОБА_12 на відчуження належної ОСОБА_10 на користь третьої особи, як і відсутнє доручення, яким ОСОБА_12 уповноважив ОСОБА_15 чи ОСОБА_10 на розпорядження належною йому 1/2 часткою у праві на квартиру.

В незалежності від того, чи усвідомлювала ОСОБА_10 та/або її представник ОСОБА_15, що квартира з 20 листопада 1996 року є об'єктом спільної часткової власності, чи не усвідомлювали, продаж квартири було здійснено без згоди співвласника ОСОБА_12, тобто з порушенням закону.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Колегія суддів приходить до переконання, що висновки суду першої інстанції про задоволення вимоги позивача ОСОБА_12 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири стосовно продажу продавцем ОСОБА_10 покупцю ОСОБА_11, належної позивачу ОСОБА_12 1/2 частки у праві спільної власності на квартиру, є вірними, оскільки його часткою у праві на квартиру розпорядилася особа, яка не мала на це повноважень, а тому договір купівлі-продажу квартири у цій частині суперечить закону та підлягає визнанню судом недійсним на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України.

Щодо іншої 1/2 частки у праві на квартиру, яка належала ОСОБА_10 та була відчужена нею у 2007 році з порушенням переважного права позивача, останній вніс готівкою на депозитний рахунок суду суму коштів, яку за договором купівлі-продажу квартири сплатила покупець ОСОБА_11, та просив перевести на нього права та обов'язки покупця по договору на підставі ст.362 ЦК України, яка є спеціальною по відношенню до ст. 16 ЦК України стосовно визначення способу захисту.

Таким чином встановлено, що договір купівлі-продажу квартири було виконано, зокрема і в частині розпорядження 1/2 часткою у праві спільної власності, яка належала відповідачу ОСОБА_10, без передбаченого ч.2 ст.362 ЦК України письмового повідомлення про намір та умови продажу іншого співвласника - позивача ОСОБА_12

Відповідно до ч.4 ст.362 ЦК України, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

Аналіз вищенаведених норм закону дає підстави вважати, що одночасно з поданням позову про переведення прав покупця за договором, закон зобов'язує співвласників внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. Словосполучення «суму, яку за договором повинен сплатити покупець» слід розуміти як зобов'язання позивача внести на депозит суму, за якою частка була відчужена іншій особі згідно договору купівлі-продажу, а якщо частка була продана за ціною, вищою, ніж була запропонована іншим учасникам спільної часткової власності у повідомленні, - за ціною, вказаною у повідомленні. При цьому, у випадку, коли позивач не знає, за якою ціною був здійснений продаж частки, а відтак реально позбавлений можливості виконати обов'язок по внесенню коштів на депозитний рахунок суду, місцевий суд зобов'язаний прийняти позов до розгляду, в процесі якого зробити запит до нотаріальної контори (нотаріуса) про видачу копії укладеного договору з метою з'ясування розміру сплаченої покупцем ціни, а після цього вимагати від позивача внесення конкретної грошової суми на депозит суду.

В матеріалах справи відсутні докази про те, що сторони договору ОСОБА_10 та ОСОБА_11 внесли зміни у договір купівлі-продажу квартири чи зверталися до суду з вимогами про визнання договору недійсним у частині його ціни (вартості квартири), яка добровільно визначена сторонами договору (пункт 2.1. договору) та підтверджується витягом Уманського відділку ЧООБТІ з реєстру прав власності на нерухоме майно №16375558 від 23.10.2007 року та складає 58168,00 грн. (пункт 2.3. договору).

У разі задоволення судом позову про переведення прав покупця на позивача усі інші умови договору, який вчинений з порушенням переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, залишаються чинними, оскільки статтею 362 ЦК України суду дозволено тільки переведення прав покупця з однієї особи на особу, переважне право купівлі частки якої порушено, але ст. 362 ЦК України, яка є спеціальною нормою закону, не дає суду права змінювати будь-які інші умови договору.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянтів щодо безпідставності, неправильного застосування судом першої інстанції ст.362 ЦК України, оскільки закон не дозволяє суду брати до уваги будь-які інші домовленості сторін договору, зокрема щодо ціни, якщо ці домовленості не відображені у договорі, тобто знаходяться за його межами, оскільки у ч.4 ст.362 ЦК України йдеться лише про грошову суму, яка визначена договором, а не про будь-які інші домовленості та дії сторін, про які не йдеться у договорі.

Встановлено, що 26 жовтня 2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори ОСОБА_13 було посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_9, укладений між продавцем ОСОБА_10, від імені якої за дорученням діяла ОСОБА_15, та покупцем ОСОБА_11

Згідно пункту 2.1. даного договору, продаж вказаної квартири, за домовленістю сторін, було вчинено за 58168 грн., які покупець сплатив продавцю.

У пункті 2.3. договору зазначено, що загальна вартість квартири, на момент вчинення договору, підтверджується витягом Уманського відділку ЧООБТІ з реєстру прав власності на нерухоме майно №16375558 від 23 жовтня 2007 року та складає 58168 грн.

Відповідно до пункту 4.1. договору сторонам роз'ясненні їх права та обов'язки, а в пункті 4.2. договору сторони підтвердили, що договір не є фіктивним чи удаваним.

Встановлено, що при нотаріальному посвідченні цього договору, від імені ОСОБА_10 діяла ОСОБА_15, яка подала до нотаріальної контори заяву, де зазначила, що її мати ОСОБА_10, на момент придбання та відчуження квартири у шлюбі не перебувала та не перебуває, що прав на квартиру у третіх осіб не існує.

Суд першої інстанції прийшов до правильних висновків, що сам факт подачі цієї заяви та її зміст свідчать, що ОСОБА_10 та ОСОБА_15, яка діяла у її інтересах, приховали від нотаріуса, що ОСОБА_12 є носієм права на частку у квартирі, чим додатково підтверджується необізнаність ОСОБА_12 про продаж квартири та спростовуються свідчення ОСОБА_15, які остання дала у суді.

Враховуючи те, що право на частку позивача ОСОБА_12 не визнається відповідачем ОСОБА_10 та оспорюється відповідачем ОСОБА_11, що, зокрема, підтверджується змістом поданої нотаріусу заяви, заперечень на позов та апеляційних скарг, а також враховуючи те, що позивач ОСОБА_12 не є стороною оспорюваного-договору та не має документів в підтвердження того, що він є власником квартири, то позивач правомірно просив суд визнати за ним право власності на майно на підставі п.1 ч.1 ст.16 та ст.392 ЦК України.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянтів, що позивач має право звернутися до суду за захистом лише на підставі ст.ст.387,388 ЦК України ще й з тієї підстави, що з позовом про витребування майна закон дає право звернутися тільки власнику квартири, а те, що позивач має статус власника квартири заперечується відповідачами, умовами оспорюваного договору, а також діями відповідача ОСОБА_10, в результаті яких в правовстановлюючих документах на квартиру на момент її продажу власником зазначена лише ОСОБА_10

Згідно ст.55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і законних інтересів юридичних осіб.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Конституційний Суд України в мотивувальній частині рішення від 25.12.1997 року зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Згідно до ст.2 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів», суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зазначені норми Конституції та законів України знайшли своє відображення у ст.8 ЦПК України, якою судам, зокрема, приписано виходити з аналогії права та забороняється відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Судом першої інстанції взяті до уваги зазначені положення закону, а також те, що положення ст.ст.387,388 ЦК України не дозволяють позивачу захистити своє право витребуванням майна шляхом віндикації, проте, з врахуванням обставин справи, це не є перешкодою для реалізації позивачем свого права вимагати визнання договору у одній частині недійсним на підставі ст.ст.16,203,215 ЦК України, а в іншій його частині - вимагати переведення на позивача прав та обов'язків покупця на підставі ст.362 ЦК України, та вимагати визнання за позивачем права власності на квартиру у цілому на підставі п.1 ч.1 ст. 16 та ст.392 ЦК України.

Вимога про визнання права власності на квартиру у цілому прямо передбачена п.1 ч.1 ст. 16 та ст.392 ЦК України, з урахуванням конкретних обставин справи (позивач не пов'язаний з відповідачами договорами, права позивача на квартиру оспорюються та не визнаються відповідачами, у позивача відсутній правовстановлюючий документ на квартиру на його ім'я), заявлена позивачем, як додаткова до інших вимог – вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу в одній частині та про переведення прав покупця в його іншій частині. Суд першої інстанції встановивши, що у позивача відсутні зобов'язальні правовідносини з відповідачами, які заперечують його права на квартиру, а також те, що за відповідачем не зареєстровано право власності на цю квартиру чи її частину, обґрунтовано визнав за позивачем право власності на квартиру, оскільки це пов'язано з іншими вимогами позивача, заявленими на підставі ст.ст.203, 215, 362 ЦК України, а також тому, що застосування іншого способу захисту порушеного права позивача, зокрема, шляхом реституції, віндикації або пред'явленням негаторного позову, є неможливим.

Правильність обраного позивачем способу захисту підтверджується також п.10 Постанови Пленуму №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», де, зокрема, судам роз'яснено, у яких випадках можливе задоволення вимоги про повернення майна за правилами реституції або віндикації, а в яких випадках позивачу доцільно обирати спосіб захисту на підставі інших норм закону, зокрема, ст.ст.16, 203, 215, 362, 392 ЦК України.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази, якими могло бути спростовано встановлені судом першої інстанції обставини коли саме позивач дізнався про порушення свого права. При вирішенні цього питання судом було виконано закон та п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №16 від 12.06.1998 року «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», де зазначено, що: передбачений ч.З cm.29 КпШС України трирічний строк позовної давності для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу, і обчислюється починаючи з дня, коли котрийсь із розведеного подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу. Вищенаведена Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12.06.1998 року діяла до прийняття Пленумом Верховного Суду України Постанови №11 від 21.12.2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у п. 15 якої також зазначено, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС чи з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один із співвласників дізнався про порушення свого права власності.

Крім того, позовна давність про визнання правочину недійсним для особи, яка не була стороною цього правочину, обчислюється не з дати укладення правочину, а з дати коли особа дізналася про існування цього правочину.

Таким чином суд першої інстанції, на підставі безпосередньо досліджених доказів, вірно встановив, що ОСОБА_12 звернувся за захистом до суду у термін не більше 1 року з моменту, коли він дізнався про порушення своїх прав. Докази цього, які досліджував місцевий суд, ніким та нічим не спростовані.

Інші доводи викладені в апеляційних скаргах про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками, викладеними в рішенні суду першої інстанції.

Висновки колегії суддів узгоджується з позиціями ВССУ, які викладено в ухвалі від 13 травня 2015 року, 02 грудня 20015 року та 25 січня 2017 року по даній справі.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів апеляційну скаргу представника ОСОБА_10 – ОСОБА_8 та скаруг ОСОБА_11 відхиляє, а рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року у даній справі залишє без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати, -

у х в а л и л а :

Апеляційні скарги представника ОСОБА_10 – ОСОБА_8 та ОСОБА_11 – відхилити.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_12 до ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи: Уманська міська рада Черкаської області, державний нотаріус Уманської міської державної нотаріальної контори ОСОБА_13, про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_1, є об’єктом спільної власності, визнання договору купівлі-продажу даної квартири недійсним, переведення прав та обов’язків покупця, скасування реєстрації – залишити без змін.

Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді :