Рішення № 67310633, 15.06.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.06.2017Справа №910/6221/17

Господарський суд міста Києва в складі:

головуючого судді Привалова А.І.

при секретарі Роздобудько В.В.

розглянувши справу № 910/6221/17

за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Інгосстрах»;

до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна»;

про стягнення 11 956,47 грн.

за участю представників сторін:

від позивача: Горбан М.В., довіреність № 4152-К-О від 11.02.2017р;

від відповідача: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва з позовом звернулось приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Інгосстрах» (надалі - позивач) до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна» (надалі - відповідач) про стягнення 11 956,47 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі Договору страхування транспортного засобу № DNH0CPS-129Q4GG (CS00A-0000382702) від 26.10.2012р., внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди, позивачем виплачено відшкодування власнику пошкодженого застрахованого ним автомобіля марки «KIA», державний номер НОМЕР_1, а тому, відповідно до ст. 27 Закону України «Про страхування» та ст. 993, п. 1 ст. 1191 Цивільного кодексу України, позивач отримав право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду. Оскільки цивільна відповідальність власника транспортного засобу - автомобіля марки «ВАЗ 21154», державний номер НОМЕР_2, водій якого визнаний винним у скоєнні ДТП, застрахована відповідачем, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2017р. порушено провадження у справі №910/6221/17, розгляд справи призначено на 25.05.2017р. та витребувано у Моторного (транспортного) страхового бюро України інформацію відносно укладання полісу №АІ/5668643.

15.05.2017р. через загальний відділ господарського суду від Моторного (транспортного) страхового бюро України надійшла витребувана інформація, з якої вбачається, що на дату укладання 30.08.2015р. полісу ОСЦПВВНТЗ №АІ/5668643 ПрАТ «СК «Україна» було позбавлено права укладати договори страхування ОСЦПВВНТЗ з 01.07.2015р.

19.05.2017р. через загальний відділ господарського суду від представника позивача надійшла заява, в якій останній підтверджує розмір заборгованості в сумі 11 956,47 грн.; відсутність у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, справи зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав, а також рішення цих органів з такого спору станом на день розгляду справи та просить розглянути справу, у випадку нез'явлення представника позивача в судове засідання, за його відсутності.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.05.2017р. розгляд справи відкладений на 15.06.2017р., у зв'язку з неявкою в судове засідання представників сторін, неподання витребуваних доказів та необхідністю витребування нових доказів.

Представник позивача в судовому засіданні 15.06.2017р. підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, вимоги ухвали про порушення провадження у справі від 18.04.2017р. та ухвали від 25.05.2017р. не виконав, витребувані документи, в тому числі відзив на позов, суду не надіслав.

Відповідач належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке наявне у матеріалах справи.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК України. (п. 3.9.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Згідно ст. 64 Господарського процесуального кодексу України, ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала направляється за адресою місцезнаходження сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

У відповідності до ст. 87 Господарського процесуального кодексу України, ухвалу суду про порушення провадження у справі від 18.05.2017р. та ухвалу від 25.05.2017р. було надіслано відповідачу рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення на адресу, що зазначена в позовній заяві, та відповідає відомостям з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте поштове відправлення повернуто на адресу суду без вручення з відповідною відміткою поштової установи.

Оскільки про поважні причини неявки в судове засідання представника відповідача суд не повідомлений; клопотань про відкладення розгляду справи від відповідача не надходило, тому суд вважає, що у відповідності до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами, без участі представника відповідача, яких достатньо для винесення рішення по суті.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих позивачем, у нарадчій кімнаті.

Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, після закінчення розгляду справи у судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

З постанови Солом'янського районного суду міста Києва від 12.04.2016р. у справі №760/4174/16-п вбачається, що 26.02.2016р. о 20 год. 19 хв., ОСОБА_2., керуючи автомобілем марки «ВАЗ 21154», державний номер НОМЕР_2, в м. Києві на перехресті вул. Виборзька та вул. Вадима Гетьмана, не дотримався безпечної дистанції та здійснив зіткнення з автомобілем марки «KIA», державний номер НОМЕР_1, у зв'язку з чим автомобілі отримали механічні пошкодження.

Даною постановою суду ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та накладено адміністративне стягнення в розмірі 340,00 грн.

Внаслідок вказаної ДТП було пошкоджено автомобіль марки «KIA», державний номер НОМЕР_1.

Пошкоджений автомобіль застрахований у приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Інгосстрах» на підставі Договору страхування транспортного засобу № DNH0CPS-129Q4GG (CS00A-0000382702) від 26.10.2012р.

Згідно з ч. 1 статті 16 Закону України «Про страхування», договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Дана норма кореспондується із статтею 979 Цивільного кодексу України, якою визначено, що за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Згідно п. 3 ст. 20 Закону України «Про страхування», страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.

Статтею 9 Закону України «Про страхування» визначено, що страховою виплатою є грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. При цьому, розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Вказаною статтею також визначено, що страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.

Положеннями ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства.

Таким актом є Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі за текстом - Закон), який містить спеціальні норми щодо регулювання правовідносин з відшкодування шкоди, заподіяної з вини власника транспортного засобу, який застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

У відповідності до ст. 5 Закону об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.

Відповідно до ст. 22 Закону при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності відшкодовує оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті ДТП майну третьої особи.

Статтею 29 Закону передбачено, що у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством.

Внаслідок вказаної ДТП пошкоджено автомобіль марки «KIA», державний номер НОМЕР_1, та власнику автомобіля завдано шкоду.

Позивачем було складено страховий акт № Э.ENSTRAX/3-10311908 від 11.04.2016р., згідно якого подію визнано страховою та вирішено виплатити страхове відшкодування в розмірі 11 956,47 грн.

Кошти в розмірі 11 956,47 грн. були перераховані позивачем згідно платіжного доручення № 2456 від 11.04.2016р. на рахунок власника пошкодженого транспортного засобу.

Таким чином, до позивача перейшло в межах суми 11 956,47 грн. право зворотної вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Як зазначив позивач у позові, цивільна відповідальність власника транспортного засобу марки «ВАЗ 21154», державний номер НОМЕР_2, яким спричинено ДТП, що потягнуло нанесення шкоди автомобілю марки «KIA», державний номер НОМЕР_1, застрахована відповідачем, згідно полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/5668643. А тому, відповідно до положень Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», обов'язок щодо відшкодування збитку, завданого внаслідок ДТП вищевказаним водієм власнику автотранспортного засобу, покладається на відповідача, у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача суму страхового відшкодування у розмірі 11 956,47 грн.

Приписами статті 33 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З наявної в матеріалах справи відповіді Моторного (транспортного) страхового бюро України вбачається, що на дату укладання 30.08.2015р. полісу ОСЦПВВНТЗ №АІ/5668643 ПрАТ «СК «Україна» було позбавлено права укладати договори страхування ОСЦПВВНТЗ з 01.07.2015р.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про страхування», порядок реєстрації, ліцензування, здійснення нагляду за діяльністю, застосування заходів впливу та ліквідації філій страховиків-нерезидентів встановлюються цим Законом та нормативно-правовими актами Уповноваженого органу.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг - це Уповноважений орган в розумінні Закону України «Про страхування».

Згідно Положення «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», затвердженого Указом Президента України від 23.11.2011 року 1070/2011, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (надалі також - Нацкомфінпослуг) здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством. Зокрема, до її основних завдань належить захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування у межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання і припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг, для чого вона, зокрема, видає фінансовим установам відповідно до законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг відповідні дозволи, а також ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг та може видавати страховикам приписи про усунення виявлених порушень законодавства з питань страхової діяльності, а в разі невиконання таких приписів зупиняти чи обмежувати до усунення виявлених порушень дію ліцензій зазначених страховиків, приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення страховиків з Державного реєстру фінансових установ.

У відповідності до ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами страхової діяльності, а відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Згідно ст. 2 Закону України «Про страхування» страховиками, які мають право здійснювати страхову діяльність на території України є фінансові установи, які одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

У відповідності до п. 2 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 23 грудня 2004 № 3178, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 27.12.2004 за №1654/10253, підставою для провадження діяльності з обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є наявність ліцензії на право провадження вказаного виду страхування, виданої відповідно до цих Ліцензійних умов.

Згідно з інформацією, що міститься у вільному доступі на офіційному веб-сайті Нацкомфінпослуг за посиланням http://nfp.gov.ua/content/zupinennya-obmezh-diyalnosti-fu.html ліцензія на провадження страхової діяльності у формі обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна» АД №039930 (код за ЄДРПОУ 30636550; місцезнаходження: вул. Ревуцького, буд. 42-Г, м. Київ, 02140) розпорядженням Нацкомфінпослуг від 30 квітня 2015 року №905, що набрало чинності 08 травня 2015 року, була анульована, про що внесено відповідні дані до відкритого Державного реєстру фінансових установ, доступного за посилання: http://www.kis.nfp.gov.ua/Home/SrchViewLic/20000035356 у відповідності до положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003р. №41 (у редакції розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг 28.11.2013р. № 4368), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 вересня 2003р. за № 797/8118.

Таким чином, станом на день укладення Полісу № АІ/5668643 (30.08.2015 року) Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Україна» позбавлено ліцензії на здійснення обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та не було членом МТСБУ, що означає, що ПрАТ «СК «Україна» не було Страховиком в розумінні ЦК України, Закону «Про страхування» та не мало право здійснювати обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином для визнання правочину недійсним потрібна наявність підстав, передбачених ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно з п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших (п. 2.5. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Пунктом 2.5.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону

Відповідно до п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Згідно з ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Пунктом 2.5.2. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України, стаття 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України"), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).

Згідно з п. 3.6. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), за змістом частини першої статті 227 ЦК України є оспорюваним. Ліцензія є необхідною для здійснення деяких видів господарської діяльності, зазначених у статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", а також у випадках, визначених Законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" тощо. Правочин вважається вчиненим без ліцензії, якщо на час такого вчинення останню не отримано, або строк її дії закінчився, або ліцензію анульовано (відкликано), або її дію зупинено у передбачених законом випадках. При цьому не має значення, з яких причин була відсутня ліцензія, а також чи знала або повинна була знати про це інша сторона правочину. У разі коли на момент вчинення правочину юридична особа не мала ліцензії, а на час, коли правочин був виконаний або мав бути виконаний, вона ліцензію отримала, підстави для визнання правочину недійсним відсутні.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи (п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

З матеріалів справи вбачається, що відповідач при укладанні Полісу № АІ/5668643 (30.08.2015 року) не мав відповідної ліцензії, а отже не мав статусу Страховика за законодавством України, в зв'язку з чим не мав права укладати договори страхування, та не мав право здійснювати діяльність з обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, в зв'язку з чим Поліс № АІ/5668643 є недійсним у відповідності до норм ст. 215 та 203 ЦК України

Відповідно до п. 2 частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, з урахуванням встановленого факту недійсності Полісу № АІ/5668643, який за своєю правовою природою є правочином, та визнати такий правочин недійсним у судовому порядку.

Таким чином, суд дійшов висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки в силу положень частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а відтак суд визнає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на встановлені вище обставини.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Визнати недійсним Договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/5668643 укладений Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Україна» (02140, м. Київ, вул. Ревуцького, 42-Г; код ЄДРПОУ 30636550)

2. У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, оформленого відповідно до вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення підписано: 20.06.2017р.

Суддя А.І. Привалов