Постанова № 67305887, 20.06.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра, 8, корпус 1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20 червня 2017 року 09:00 № 826/4639/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про скасування постанови,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), надійшов позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд", (далі - позивач, ТОВ "Український лізинговий фонд"), до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, (далі - відповідач), про скасування постанови №3/16/4-ЛК від 25 лютого 2016 року про накладення штрафу за правопорушення, вчиненні на ринках фінансових послуг, (далі - оскаржувана постанова).

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржувана постанова є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки прийнята відповідачем на підставі висновків, які не відповідають фактичним обставинам. Представник позивач, зокрема, звертав увагу суду на те, що в межах спірних правовідносин ТОВ "Український лізинговий фонд" діяло не як фінансова установа, а тому відповідно не допущено порушень вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року №2664-III, (далі - Закон №2664-III).

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржувана постанова прийнята ним на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, відповідно до ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

02 лютого 2016 року відповідачем складено акт №3/16-4АП про правопорушення, вчинені ТОВ "Український лізинговий фонд" на ринку фінансових послуг, (далі - акт про правопорушення), згідно якого встановлено, що позивачем надано ОСОБА_1 процентну позику, при цьому, статусу фінансової установи ТОВ "Український лізинговий фонд" не набуло, чим порушено п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону №2664-III, п. 1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 року №21, п. 8 розділу 1 Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 року №41.

На підставі вище вказаного акту про правопорушення, 25 лютого 2016 року, відповідачем складено оскаржувану постанову№3/16/4-ЛК від 25 лютого 2016 року, якою до позивача застосовано штрафну санкцію у розмірі 17000,00 грн.

В контексті викладеного суд зазначає наступне.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлені Законом №2664-III.

Відповідно до ст.ст. 20, 21, п.п. 2, 3, 9, 10 ч. 1 ст. 28, ст. 39, п. 3 ч. 1 ст. 40, п. 1 ч. 1 ст. 41 Закону №2664-III, державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом: 1) ведення державних реєстрів фінансових установ і реєстрів осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ; 3) нагляду за діяльністю учасників ринків фінансових послуг (крім споживачів фінансових послуг); 4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу; 5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється: щодо ринку банківських послуг та діяльності з переказу коштів - Національним банком України; щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів (деривативів) - Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку; щодо інших ринків фінансових послуг - національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється відповідно до цього Закону та інших законів України.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції: здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр фінансових установ, а у визначених нею випадках - реєстри осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, забезпечує ведення загальнодоступної інформаційної бази даних про фінансові установи та визначає перелік і вимоги до документів, що подаються для внесення інформації до зазначених реєстрів та бази даних; видає фінансовим установам відповідно до законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг відповідні дозволи, а також ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг та затверджує умови провадження діяльності з надання фінансових послуг, здійснення яких потребує відповідної ліцензії чи дозволу, та порядок контролю за їх додержанням; проводить самостійно чи разом з іншими державними органами перевірку діяльності учасників ринків фінансових послуг (крім споживачів фінансових послуг), а також інших юридичних осіб та фізичних осіб, які здійснюють діяльність з надання фінансових послуг, для якої законом встановлені вимоги щодо одержання ліцензії та/або реєстрації, без відповідної ліцензії та/або реєстрації; у разі порушення законодавства про фінансові послуги, нормативно-правових актів національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, застосовує заходи впливу та накладає адміністративні стягнення;

У разі порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, застосовує заходи впливу відповідно до закону.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, обирає та застосовує заходи впливу на основі аналізу даних та інформації стосовно порушення, враховуючи наслідки порушення та наслідки застосування таких заходів.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, може застосовувати такі заходи впливу, зокрема, накладати штрафи в розмірах, передбачених статтями 41 і 43 цього Закону.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, застосовує до учасників ринків фінансових послуг (крім споживачів фінансових послуг) штрафні санкції за провадження діяльності на ринках фінансових послуг, для якої законом встановлені вимоги щодо одержання ліцензії та/або реєстрації, без відповідної ліцензії та/або реєстрації - у розмірі від 1000 до 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У ході судового розгляду справи судом встановлено, що оскаржувана постанова прийнята відповідачем у зв'язку із тим, що ТОВ "Український лізинговий фонд", не набувши статус фінансової установи, надало фінансову послугу, а саме, 17 липня 2014 року між позивачем, як позикодавцем, та ОСОБА_1, як позичальником, укладено Договір відсоткової позики №7, за умовами якого позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти у розмірі 30000,00 дол. США, а позичальник зобов'язувався повернути їх та сплатити відсотки у розмірі 8% річних.

При цьому, аналіз Закону №2664-III дає підстави для висновку, що він належить до нормативно-правових актів спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

У п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону №2664-III визначено, що учасники ринку фінансових послуг - особи, які відповідно до закону мають право надавати фінансові послуги на території України; особи, які провадять діяльність з надання посередницьких послуг на ринках фінансових послуг; об'єднання фінансових установ, включені до реєстру саморегулівних організацій, що ведеться органами, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг; споживачі фінансових послуг. Законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг можуть визначатися інші учасники ринків фінансових послуг.

Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону №2664-III, можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Водночас, визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону №2664-III як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься в ст. 4 Закону №2664-III, до яких, зокрема, належить надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону №2664-III за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Разом з тим, згідно із п. 8 розділу 1 Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 року №41, фінансова установа має право надавати фінансові послуги після внесення її до Державного реєстру фінансових установ та отримання свідоцтва про реєстрацію фінансової установи. Якщо відповідно до нормативно-правових актів для надання певної фінансової послуги необхідно мати ліцензію та/або дозвіл, фінансова установа має право на надання такої послуги лише після отримання відповідної ліцензії та/або дозволу.

Судом встановлено, що позивачем отримано довідку від 11.03.2014 р. про взяття на облік юридичної особи - ТОВ "Український лізинговий фонд", як такої, що має право надавати послуги фінансового лізингу. Водночас, належних доказів того, що позивачем отримано відповідне свідоцтво та/або дозвіл на надання іншої(их) фінансової послуги, відповідачем суду не надано.

Отже, в межах спірних правовідносин ТОВ "Український лізинговий фонд" за своїм правовим статусом не відноситься до юридичних осіб, які відповідно до Закону №2664-III мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг (надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту) на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону №2664-III, ст. 1046 Цивільного кодексу України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг, а й юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами.

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Отже, слід дійти висновку, що Закон №2664-III є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст.ст. 1046 - 1048 ЦК України.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року №6-85цс11 та від 18 липня 2012 року №6-79цс12.

Враховуючи вищезазначене у сукупності, суд приходить до висновку, що відповідачем безпідставно застосовано до спірних правовідносин положення Закону №2664-III, оскільки, уклавши вказаний вище Договір відсоткової позики №7 від 17 липня 2014 року, позивач діяв не як фінансова установа, а тому оскаржувана постанова відповідачем прийнята безпідставно, є протиправною та підлягає скасуванню.

Згідно з ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про скасування постанови є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Скасувати постанову Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг №3/16/4-ЛК від 25 лютого 2016 року про накладення штрафу за правопорушення, вчиненні на ринках фінансових послуг.

3. Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" (код ЄДРПОУ 37859096) сплачений ним судовий збір у розмірі 1378,00 грн. (одна тисяча триста сімдесят вісім гривень нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (код ЄДРПОУ 38062828).

Відповідно до ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.

Згідно зі ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя Ю.Т. Шрамко