Постанова № 67305480, 21.06.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2473/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії: головуючий суддя Бутенко А.В., судді Катаєва Е.В., Потоцька Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом громадянина ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу № 350 від 27.12.2016 року та зобовязання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов громадянина ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу № 350 від 27.12.2016 року та зобовязання здійснити обмін посвідки на постійне проживання у звязку із досягненням 45-річного віку.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі, посилаючись на обставини зазначені у позовній заяві (а.с. 5-9). В обґрунтування позову представник позивача зазначила, що дії Відповідача порушують гарантовані Конституцією України права Позивача, а тому є незаконними. Також, заявила клопотання про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідачів проти задоволення позову заперечувала з підстав зазначених у письмових запереченнях на позов (а.с. 34-37). Щодо клопотання представника позивача про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження, залишила на розсуд суду.

Згідно із ч. 6 ст. 128 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта, тому суд дійшов до висновку про можливість розгляду заяви в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що у 1988 році позивач прибув в Україну до м. Одеси та працював на Одеській взуттєвій фабриці відповідно до Урядової Угоди між ОСОБА_1 Республікою ОСОБА_2 (далі СРВ) та СРСР від 02.04.1981 року Про направлення та прийняття вєтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємствах і в організаціях СРСР, починаючи з 06.09.1988 року працював в Житомирському ВАТ «Льонотекс», та з того часу постійно проживає в Україні.

17.04.2002 року ОСОБА_4 ОСОБА_3 звернувся до ВПР та МР УМВС в Одеській області із заявою про залишення в Україні на постійне проживання та видачу йому посвідки на постійне проживання в Україні. Як підставу для цього та отримання посвідки на постійне проживання, позивач вказав, що він прибув до України в м. Житомир у 1988 році з метою працевлаштування та з 1989 по 1994 рік працював на текстильному заводі м. Житомира.

У якості підстав, для документування посвідкою на постійне проживання, до заяви залучені наступні документи: копія національного паспортного документу серії № РТ БТ № 0061866 з перекладом на українську мову, засвідчену нотаріально, довідка про відсутність судимості на території ОСОБА_2; довідка про відсутність заперечень з боку ОСОБА_5 ОСОБА_2 в Україні; довідка № 126 Одеської обласної державної адміністрації про те, що він зареєстрований в Управлінні у справах національностей і імміграції Одеської обладміністрації та довідка № 198 від 25.12.2002 року з Державного комітету по легкій і текстильній промисловості України про те, що він працював з 06.09.1988 по 01.06.1993 рік на підприємстві.

11.06.2002 року відділом ВПР та МР УМВС в Одеській області громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 було документовано посвідкою на постійне проживання серії ОД № 1605/02.

Також, судом встановлено, що жовтні 2016 року громадянин СРВ ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Малиновського районного відділу м. Одеси ГУ ДМС України в Одеській області (за місцем реєстрації) з пакетом документів для обміну посвідки на постійне проживання серії ОД №1605/02.

21.02.2017 року, Позивач отримав з ГУ ДМС України в Одеській області висновок про розгляд матеріалів особової справи щодо документування посвідкою на постійне проживання в Україні, датований 12.02.2017 року (а.с. 17-19) та пізніше отримав копію наказу Державної міграційної служби України №350 від 27.12.2016 року (а.с. 11-16).

Згідно з Висновком, ОСОБА_4 ОСОБА_3 визнаний таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, тобто скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та вирішено в паспортному документі анулювати штамп «Дозволено постійне проживання в Україні», визнати недійсною та вилучити посвідку на Постійне проживання, серія ОД № 1605/02 від 11.06.2002 року та вчинити інші дії.

Вважаючи рішення Відповідача противоправним, незаконним і необгрунтованим та таким, що порушує права, свободи і законні інтереси іноземця та його право на постійне проживання в Україні на законних підставах, Позивач звернувся з даним позовом до суду.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог з наступних підстав.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України: з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.

Відповідно до п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, зокрема, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Обов'язковою умовою набуття дозволу на імміграцію до України за вищенаведеною нормою є необхідність звернення з відповідною заявою протягом шести місяців з дня набрання чинності вищенаведеним Законом.

11.06.2002 року відділом ВПР та МР УМВС в Одеській області громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 було документовано посвідкою на постійне проживання серії ОД № 1605/02.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про імміграцію, імміграція це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Таким чином, Закон України Про імміграцію визначає поняття імміграції та, відповідно, іммігрантів, а ст.ст. 4, 9, 11 цього Закону визначають для них підстави, порядок надання дозволу на імміграцію та видачі посвідки на постійне проживання.

Статтями 12, 13 Закону України Про імміграцію визначені підстави для скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання.

Так, згідно з вимогами зазначених статей цього Закону, дозвіл на імміграцію може бути скасований, а видана на підставі такого дозволу посвідка на постійне проживання в Україні вилучена, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення (висновку), воно не містить жодних посилань на пункт Закону України Про імміграцію, на підставі якого визнається недійсним дозвіл на імміграцію та посвідка на постійне проживання.

Також, згідно з рішенням, єдиною підставою для визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання було те, що порушений термін звернення із заявою про оформлення посвідки на постійне місце проживання (а.с. 17-19).

Таким чином, відповідачем до суду не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених ст. 12 Закону України Про імміграцію та були б підставою для скасування наданої позивачу посвідки, та наявність Закону України, який би передбачав такі наслідки за таких обставин.

З матеріалів справи вбачається, що подані позивачем із заявою про залишення в Україні на постійне проживання документи не містять недостовірних відомостей та не є підробленими.

Також, відповідачем не надано доказів існування інших підстав для скасування наданої позивачу посвідки, які передбачені ст. 12 Закону України Про імміграцію, а саме: відповідачем не надано вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Крім того, відповідно до останньої частини Прикінцевих положень ЗУ Про імміграцію, посвідка на постійне проживання видавалась без оформлення дозволу на імміграцію, а тому не можливо скасувати те, що надано за Законом.

При цьому суд враховує, що з моменту отримання позивачем посвідки на постійне проживання минуло 14 років, у позивача сформувався певний уклад життя, виникли звязки з оточенням.

Отже, з боку позивача порушення законодавства про імміграцію відсутні, а фактично порушення допущені державним органом, який прийняв рішення за спливом встановленого Законом строку.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд також вважає за необхідне застосувати положення ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на справедливий суд, яке гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) розуміється у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип правової визначеності є різновидом загальних принципів права. Він знаходить своє відображення у джерелах права ЄС і застосовується у практиці ЄСПЛ, є спільним для правопорядків держав членів ЄС і набуває поширення у праві України. Порівняльний аналіз змісту принципу правової визначеності в європейському і національному праві сприятиме кращому розумінню його сутності й призначення у правовому регулюванні, а зясування вимог, які випливають з цього принципу, пошуку більш ефективних способів адаптації законодавства України до принципів права.

Як свідчить позиція ЄСПЛ у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

Крім того, суд наголошує, що відповідачем по справі не доведено Легітимної мети, а саме: Обмеження повинно бути необхідним у демократичному суспільстві: не є достатнім, щоб втручання, яке розглядається, належало до винятків, перелічених у пункті 2 статті 10, так само не є достатнім, щоб таке втручання виправдовувалося тим, що його предмет належить до якоїсь визначеної категорії або підпадає під дію правової норми, викладеної у формі загальних і безумовних понять: Суд має переконатися у тому, що втручання з огляду на факти і обставини конкретної справи, яку він розглядає, справді було необхідним. (Рішення у справі Санді Таймс проти Сполученого Королівства від 26 березня 1979 р., п. 65.).

При визначенні питання необхідності в демократичному суспільстві держави користуються свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до свободи вираження поглядів, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти. Будь-яке непропорційне втручання не буде вважатись необхідним у демократичному суспільстві.

Суд повинен перевірити, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, та, зокрема, чи було воно пропорційним, і чи були причини, надані національними органами влади на його виправдання, важливими та достатніми.

Таким чином, важливим є визначити, чи належним чином національні органи влади використали свою свободу повноважень... (Рішення у справі Ляшко проти України (Lyashko v. Ukraine) від 10 серпня 2006 р., Заява № 21040/02, п. 47).

Відповідач при прийнятті рішення діяв у межах повноважень, але не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, та не пропорційно, тобто необхідний баланс між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення не був дотриманий.

Судом встановлено, що Позивач має власну нерухомість, що підтверджується договором купівлі-продажу від 10.09.2004 року (а.с. 20-21).

З урахуванням європейських принципів суд приходить до висновку, що суб'єктом владних повноважень не доведено легітимної мети прийнятого рішення. При цьому, застосоване обмеження не було необхідним у демократичному суспільстві з огляду на обставини справи, які встановлені при розгляді справи.

Враховуючи вказані обставини, рішення про визнання громадянина СР ОСОБА_2 таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну та необґрунтовано документований посвідкою на постійне місце проживання в Україні, не може бути визнане таким, що прийняте на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому є противоправним, а позов в цій частині, а саме про скасування наказу Державної міграційної служби України №350 від 27.12.2016 року підлягає задоволенню.

Щодо вимоги Позивача про зобовязання ГУ ДМС України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне місце проживання в Україні, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Порядок оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання» від 28.03.2012р. № 251 - Заяви для оформлення посвідок подаються іноземцями та особами без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання.

Тому заява на обмін (поновлення) Посвідки на постійне місце проживання подається до структурних органів ГУ ДМС України в Одеській області і саме цей орган повинен обміняти (поновити) Посвідку на постійне місце проживання в Україні, поновити реєстрацію (прописку) за місцем проживання, що була скасована відповідно до принятого рішення.

Судом встановлено та не заперечується Відповідачем у Висновку від 15.11.2016 року, що 22.10.2016 року громадянин СРВ ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Малиновського районного відділу м. Одеси ГУ ДМС України в Одеській області (за місцем реєстрації) з пакетом документів для обміну посвідки на постійне проживання серії ОД №1605/02.

Таким чином, суд вважає, що в цій частині позовних вимог, теж підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Частиною 2 ст. 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладаються на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

З урахуванням встановлених обставин у справі суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Згідно зі ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно зясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, 86, 159-164 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В :

Адміністративний позов громадянина ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу № 350 від 27.12.2016 року та зобовязання вчинити певні дії задовольнити у повному обсязі.

Скасувати Наказ Державної міграційної служби України № 350 від 27.12.2016 року в частині п. 12, відповідно до якого, скасовано повністю рішення відділу ГПІС УМВС України в Одеській області від 11.06.2002 року про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_4 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню посвідка на постійне проживання в Україні серії ОД №1605/02 від 11.06.2002 року.

Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити ОСОБА_4 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, обмін посвідки на постійне проживання серії ОД №1605/02 від 11.06.2002 року у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку.

Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470) на користь громадянина ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 (ІНН НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384) на користь громадянина ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 (ІНН НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Головуючий суддя Бутенко А.В.

Суддя Катаєва Е.В.

Суддя Потоцька Н.В.