Рішення № 67296363, 16.06.2017, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/2484/17

Провадження № 2/344/1911/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2017 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої судді Польської М.В.

при секретарі c/з ОСОБА_1.

з участю представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» про визнання договору фінансового лізингу та стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 звернувся у лютому 2017р. до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» про визнання договору фінансового лізингу №2303 від 12.12.2016 року, укладений між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ», та стягнення коштів як суму сплаченої комісії за організацію угоди в розмірі 47500грн., стягнення витрат: судовий збір в сумі 640грн. та витрат на правову допомогу в сумі 4000грн.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав в повному обсязі та просив його задовольнити.

Представник відповідача в судові засідання двічі не зявився, повістка належним чином вручалася двічі представнику, заперечення щодо вимог не подав.

Заслухавши пояснення сторони позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку що позов підлягає до задоволення частково, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 12.12.2016 року був укладений між ОСОБА_3, як лізингоодержувачем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ» , як лізингодавцем, договір фінансового лізингу №2303 (а.с.9-25).

Предметом лізингу є ТЗ - трактор «Беларус 82.1» 2013р. стандарт.

Умовами договору сторонами визначено, що лізингодавець бере зобовязання придбати предмет лізингу у власність та передати його у користування лізингоодержувачу на строк та умовах визначених договором (п.1.3, 3.1.1), предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачу протягом 30 робочих днів з моменту сплати: комісії за організацію угоди, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу та різниці згідно п.9 (п.1.7 договору), з розміром комісії за організацію угоди в розмірі 10% - 1759.28 доларів США (п.9.1, додаток №1). Розміри всіх перерахованих платежів визначено додатком №1 до договору. Вартість предмета лізингу 17592.59 доларів США.

12.12.2016р. позивач сплатив відповідачу 47500грн., який позивач вважає сплатою авансового платежу (а.с.26). Однак, відповідач зазначив те, що даний платіж є комісією за організацію угоди в розмірі 10% - 1759.28 доларів США, за курсом доларів на час підписання договору, що зазначено в додатку №1, 27грн. за 1 долар, що складає саме суму сплачену позивачем.

Обґрунтовуючи позовні вимоги представник позивача зазначив, окрім непогодження з зарахованим ним платежем який він трактував як авансовий, і те, що сам договір містить несправедливі умови: обмеження його прав як споживача у разі неналежного виконання обовязків (р.4,12); відсутність обумовлення відповідальності лізингодавця щодо передачі предмету лізингу (п.6 договору); відсутність відомостей про продавця товару; відсутності остаточної вартості предметі лізингу (п.8.2, 8.3) та не погодження графіку лізингових платежів позивачем; відсутність додатку №3 на який посилається договір та можливість зміни вартості ТЗ на момент купівлі подорожчання (п.10.2); відсутність даних про предмет лізингу (технічні і індивідуальні характеристики, рік випуску, ціна у гривні) за додатком №2 договору; неповернення комісії за організацію угоди в сумі 47500грн. та накладення на лізингоодержувача санкцій (п.12.1 договору); передбачена комісія за організацію угоди не є лізинговим платежем тощо. Отже, договір містить умови які є несправедливими до споживача, всупереч принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав і обовязків на шкоду споживача (ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів»). Є наявним і обман у підприємницькій практиці відповідача, через завалювання призначення першого адміністративного платежу під виглядом платежу за організацію угоди, який не повертається (ст.19 цього ж закону). Договір з відповідачем як фізичною особою, не посвідчений нотаріально, а тому є нікчемним (ст.220, 779 ЦК). Відсутність ліцензії у відповідача на надання послуг з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (ст.4 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Такі доводи є частково обґрунтованими, враховуючи таке.

Позивач сплатив суму що по передбаченому додатку №1 відповідає розміру як комісія про організацію угоди (10%), а не розмір відповідний до авансового платежу (50%). Отже, судом встановлено, що ОСОБА_3 до отримання предмету лізингу не в повному обсязі виконано умови договору, узгодженого між сторонами, а тому відповідач у визначені строки договору і не передав предмет лізингу.

Однак, обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання договору фінансового лізингу нікчемним, представник позивача вказав на недотримання нотаріального посвідчення договору в порушення ст..799 ЦК України, а також на те, що в договорі не вказано визначень розміру щомісячних лізингових платежів, а також в кого саме придбається лізингодавцем ТЗ.

Щодо цього, суд зазначає, що в договорі та в додатку №1 вказано розмір щомісячних лізингових платежів та загальну суму такого розміру, а тому такі доводи позивача в цій частині обґрунтування є безпідставні. Що стосується, даних лізингодавця тобто в кого придбавається лізингодавцем ТЗ, то така інформація могла бути отримана позивачем безпосередньо як усно так і письмово від лізингдавця, і на думку суду, відсутність у позивача такої інформації, є недоведеною.

Також частково є обґрунтованими доводи щодо недотримання лізингодавцем вимог ст.18,19 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме що договір містить умови які є несправедливими до споживача, всупереч принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав і обовязків на шкоду споживача, є наявним і обман у підприємницькій практиці відповідача, через завалювання призначення першого адміністративного платежу під виглядом платежу за організацію угоди, який не повертається лізингоодержувачу, про що буде зазначено нижче.

Проте, зважаючи на вимоги закону щодо обовязкового нотаріального посвідчення договору, то в цій частині доводи позивача є підставними, а позов таким що підлягає до задоволення, враховуючи наступне.

ЦК України у ст.ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у ст.ст. 642 - 643 ЦК України.

Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). Даний договір є змішаним договором.

Розкриваючи зміст засади свободи договору у ст. ст. 6, 627 ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Закріпивши принцип свободи договору ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Спеціальним законом, що регулює лізингові відносини в Україні є Закон України «Про фінансовий лізинг», який визначає загальні правові та економічні засади фінансового лізингу, як виду цивільно-правових відносин.

За ст..1,2 цього Закону фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

За ст..6 цього закону, договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Поняття договору лізингу регулюється і нормами цивільного кодексу, а саме ст..806 ЦК України в якій вказується, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Отже, факт укладення такого правочину договору фінансового лізингу між сторонами є наявним.

Але, відповідно до статей 203, 204 ЦК підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте, положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням ст. 4 ЦК. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК, зміст правочину має відповідати: ЦК; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом. Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, прийнятих відповідно до Конституції.

Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

За вимогами ст.. 799 ЦК договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Отже, дана норма встановлює загальні правила щодо оформлення договору найму транспортного засобу. Так договір найму транспортного засобу незалежно від строку має бути укладений в письмовій формі. Якщо будь-якою стороною договору найму транспортного засобу є фізична особа, такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, договори про найм (оренду) або позичку транспортного засобу посвідчуються нотаріусами незалежно від місця їх реєстрації.

Відповідно до ст. 220 ЦК України, в разі недодержання сторонами вимоги про нотаріальне посвідчення договору, він вважається нікчемним та не породжує правових наслідків.

Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд. Що ж стосується оспорюваного правочину, то він може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК, як вказав в узагальненнях Верховний Суд України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього. Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред'явлення такого факту вона підлягає розгляду, власне кажучи, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому. Разом з тим, якщо позивач не заявляв окремо вимогу про встановлення нікчемності правочину, а посилається на її нікчемність при обґрунтуванні іншої пред'явленої вимоги, суди не вправі посилатися на відсутність рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинні дати оцінку таким доводам позивача в мотивувальній частині рішення або ухвалити додаткове рішення.

Правову позицію щодо недійсність правочинів за договорами фінансового лізингу висловлено ВСУ у постановах від 11 травня 2016 р. у справі № 6-3020цс15; від 8 червня 2016 р. у справі № 6-330цс16.

Відповідно до ч.1,2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відносини, що виникають у звязку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі Закон № 723/97-ВР).

Так Верховний Суд зазначає, що стаття 18 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі Закон № 1023-XII) містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобовязань, включаючи умови про взаємозалік, зобовязання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у звязку з розірванням або невиконанням ним договору (п.п. 24) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п. 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (п. 13).

У справі, яка переглядалася ВСУ (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 р. у справі № 6-65цс16), суди встановили, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими відносно споживача, оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, зокрема умови договору, якими встановлено, що: у разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі в продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію та оформлення договору до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію та оформлення договору поверненню не підлягає; у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни; розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу; у разі відмови лізингоодержувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем платежі не повертаються; дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений п. 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення.

В даному договорі також є деякі умови спірного договору, які зазначені у постанові ВСУ що стали підставою визнання правочину недійсним касаційним судом , а саме можливість зміни лізингових платежів, зміни вартості предметі лізингу, обовязок лізингоодержувача сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингоодержуваче, зобовязання укласти угоду про дострокове закриття, в якій слід обумовити порядок закриття, неповернення лізингодавцем частини платежів в т.ч. авансових та комісії за організацію угоди, відсутність додатку №3 який є невід2ємною частиною договору та на який посилання є в багатьох пунктах договору (п.3.4.5, 8.1, 8.3, 8.4., 9.4, 9.6, 10.11,11.1, 11.4, 12.1,12.3, 16.2).

Стосовно положення ч. 2 ст. 215 ЦК про те, що суд не вимагає визнання правочину недійсним, якщо його недійсність встановлена законом, необхідно зазначити, що така потреба може виникнути у разі, коли: сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати його реєстрацію тощо.

Визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки, передбачені законом. І хоча реституція не передбачена у ст. 16 ЦК як один із способів захисту, проте норма ч. 1 ст. 216 ЦК є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній правові наслідки. Реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав.

П. 1 ст. 6 цієї Конвенції визнає право людини на доступ до правосуддя. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру пору¬шення, яке мало місце. Способи захисту обираються самим позивачем.

Позивач визначив спосіб захисту як визнання недійсним договір №2203 від 12.12.2016р. із застосуванням наслідків недійсності правочину повернення сплачених частково коштів.

Не заслуговують на увагу суду також і доводи представника позивача на відсутність ліцензії у відповідача на надання послуг з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (за ст.4 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»), оскільки дані правовідносини щодо правочину про фінансовий лізинг не є наданням послуг з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу, то слід частково задовольнити дану вимогу, з врахуванням такого.

Відповідно до ст.79, 84 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать в т.ч. витрати на правову допомогу.

Витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Статтею 1 Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" N 4191-VI від 20 грудня 2011 року (в редакції до 01.01.2017р.) передбачено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Дана стаття 1, із змінами, внесеними згідно із Законом України від 06.12.2016 р. N 1774-VIII, з 01.01.2017р. передбачає, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб в розрахунку на місяць на 01.01.2017р. складає 1544грн., згідно закону України про державний бюджет на відповідний рік, а 40% відповідно становить 617.60грн. за 1 год.

Із наведених норм Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" випливає, що компенсація витрат на правову допомогу здійснюється виходячи із часу, протягом якого така допомога надавалась, у судовому засіданні, під час вчинення окремої процесуальної дії чи ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Отже, вихідними величинами для розрахунку компенсації у даному спорі є: законодавчо встановлений розмір в 2017р. прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та фактичні години відриву особи від звичайних занять.

На підтвердження факту надання вказаних видів правової допомоги, обсягу наданих послуг, часу участі особи, яка надавала правову допомогу, у цих заходах, та розміру відшкодування, суду повинні бути надані відповідні докази.

А тому, підставою для відшкодування судових витрат на правову допомогу є, зокрема, наявність належних та допустимих доказів щодо взаємозв'язку між сплаченими позивачем спеціалісту у галузі права коштами та наданою йому правовою допомогою на підставі відповідного договору, який стосується безпосередньо підготовки процесуальних документів.

Окрім того, за ст.56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.

Згідно постанови Пленуму ВССУ від 17.10.2014р. №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» (п.47) при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України від 05 липня 2012 року N 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність") або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 42, 56 ЦПК).

Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті 79, статтях 84, 88, 89 ЦПК. Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат (п.48).

З врахуванням вищевикладеного, статус особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, підтверджується перед судом як договором, так і документом що за законом їй таке право надано (посвідчення, ФОП тощо). Окрім того, витрати підтверджуються чітким розрахунком таких у часі і конкретній послузі, що може зменшуватись судом, якщо на переконання суду стільки часу на таку дії не було затрачено, та з врахуванням визначених законом граничних розмірів.

Оскільки сторона позивача надала договір про надання правової допомоги адвокатом, оригінал квитанції від 16.02.2017р. на вартість послуги 4000грн., та Акт виконаних робіт від 15.06.2017р., з якого консультація та підготовка позовної заяви складає 2000грн., то дані послуги є належно підтверджені щодо стягнення. Проте, представництво в суді в розмірі 2000грн., з врахуванням часу участі в судових засіданнях, слід стягнути 400грн., а разом 2400грн.

Ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом та ст.61 цього Кодексу.

Відповідно до ст..212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Разом з тим, за положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Тому, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів, підлягають до задоволення а стягнення витрат на правову допомогу - частково.

На підставі вищенаведеного, відповідно до ст. 203, 204, 215, 220, 799 ЦК України, Законом України «Про фінансовий лізинг», Законом України «Про захист прав споживачів» ,керуючись ст.ст.10, 60, 209, 212- 215 ЦПК України суд,

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним договір фінансового лізингу №2303 від 12.12.2016 року, укладений між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ»

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ», м.Київ, вул.. Лінійна 17, офіс 107, код ЄДРПОУ 40352937, на користь ОСОБА_3, жителя ІНФОРМАЦІЯ_1, корп. А, кв.57, ідентифікаційний номер - НОМЕР_1, суму сплаченої комісії за організацію угоди в розмірі 47500 (сорок сім тисяч пятсот) грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ», м.Київ, вул.. Лінійна 17, офіс 107, код ЄДРПОУ 40352937, на користь ОСОБА_3, жителя ІНФОРМАЦІЯ_1, корп. А, кв.57, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, судові витрати по сплаті судового збору в сумі 640 грн. та витрати на правову допомогу в сумі 2400 грн.

У задоволенні решти заявлених вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Довідка: повний текст рішення виготовлено 20 червня 2017 року.

Суддя Польська М.В.