Ухвала суду № 67247361, 14.06.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 червня 2017 року м. Київ К/800/39324/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І.,розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_5 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 серпня 2015 року,

встановив:

У лютому 2015 року та у березні 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись в суд з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (ГУ ДМС України в Одеській області) про визнання неправомірними та скасування рішень від 26 січня 2015 року №14 і від 27 січня 2015 року №157/1, якими їм відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначали, що батько ОСОБА_4 був свідком мітингу проти влади Узбекистану в м. Андижан 13 травня 2005 року, у зв'язку з чим за допомогою міжнародних організацій він виїхав з Узбекистану у пошуках захисту та отримав притулок в США. Позивач з родиною зазнали дискримінації в суспільстві через отримання його батьком притулку у зв'язку із подіями, які трапилися в м. Андижан. Перебування в Узбекистані стало нестерпним, виникла загроза незаконного позбавлення свободи з боку правоохоронних органів країни. Побоюючись безпідставних переслідувань, незаконного арешту, можливого застосування фізичної сили, позивач із дружиною були змушені виїхати з Узбекистану в пошуках захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 серпня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просять оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивують тим, що суди не дослідили інформацію про ситуацію в країні походженні позивачів. ОСОБА_4 надав до суду довідку про розшук його та членів його родини, що підтверджує той факт, що у разі повернення до країни громадянської приналежності вони зазнають переслідувань з боку влади.

Заперечень на касаційну скаргу не надходило.

26 лютого 2016 року від ОСОБА_5 надійшла заява про залишення її касаційної скарги без розгляду відповідно до положень статті 218 КАС України, розгляд якої просила провести за її відсутності.

Оскільки статтею 218 КАС України передбачено наслідки відкликання особою касаційної скарги (до початку розгляду справи касаційним судом) чи відмови від неї (до закінчення касаційного провадження), а про можливість залишення касаційної скарги без розгляду у ній не йдеться, суд розглядає касаційну скаргу ОСОБА_5 по суті.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є громадянами Узбекистану, перебувають у шлюбі згідно зі свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1.

ОСОБА_4 прибув в Україну 19 листопада 2011 року нелегально з Росії, кордон перетинав поза пунктом пропуску (в районі м. Конотоп) пішки у супроводі посередника, звідки на поїзді прибув до м. Одеси.

ОСОБА_5 прибула до України 18 листопада 2011 року офіційно потягом Москва - Одеса.

Вперше позивачі звернулися за притулком в Україні в 2012 році, причиною звернень за наданням статусу біженців вказали факт виїзду батька ОСОБА_4 з Узбекистану під час мітингу в м. Андижан, у зв'язку з чим позивачів та їх родину почали переслідувати представники влади, що виразилось у систематичних викликах на допити. З пояснень ОСОБА_4 метою допитів було виявлення роду його занять, контактів із його батьком. ОСОБА_5 пояснила, що особисто її не допитували, проте допитували членів її родини.

На підставі наданих позивачами відомостей, ГУ ДМС України в Одеській області дійшло висновку, що заявники не потребують захисту, як біженці, рішеннями від 17 січня 2012 року та від 27 лютого 2012 року їм відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

За результатами судового оскарження вказані рішення ГУ ДМС України в Одеській області залишені в силі.

17 січня 2015 року позивачі повторно звернулися до ГУ ДМС України в Одеській області із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту

ОСОБА_5 у своїй заяві вказала, що виїзд з Узбекистану відбувся за бажанням її чоловіка ОСОБА_4, який прагнув возз'єднатись із батьком, який виїхав до США та отримав статус біженця. До міграційної служби ОСОБА_5 звернулась для того, щоб їх направили до іншої, безпечної країни.

ОСОБА_4 у заяві вказав, що в 2011 році в Узбекистані стало неможливо існувати через переслідування представниками Служби безпеки Узбекистану з причин виїзду його батька до США, який покинув країну внаслідок подій 2005 року, свідком яких він був (мітинги проти влади країни в м. Андіжан).

Під час повторного звернення позивачі надали копію документу, відповідно до якого ОСОБА_4 та членів його родини розшукує влада Узбекистану, зокрема Міністерство внутрішніх справ Узбекистану.

Наказами ГУ ДМС в Одеській області від 26 січня 2015 року №14 та від 26 січня 2015 року №14 позивачам відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженців або визнання їх особами, які потребують додаткового захисту.

Підставами в рішеннях зазначено те, що копія документу, який позивачі надали на підтвердження неможливості повернення до Узбекистану, є підробленим та не може прийматися як обставина повторного звернення. Причини, які позивачі виклали під час анкетування та інтерв'ю, не дають жодних підстав вважати їх обґрунтованими та містять елементи зловживання процедурою.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями, позивачі оскаржили їх у судовому порядку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачами не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань, та які впливають на наслідки прийнятих відповідачем рішень при розгляді їх заяв про надання статусів біженців або осіб, яка потребують додаткового захисту.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частиною четвертою статті 8 Закону №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частиною шостою статті 8 Закону №3671-VI визначено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Судами встановлено, що підставою для прийняття рішень від 17 січня 2012 року та від 27 лютого 2012 року, за результатами розгляду перших звернень позивачів стало те, що причиною отримання статусу біженців було бажання виїхати до США, де мешкає батько ОСОБА_4, а перебування на території України носить тимчасовий та транзитний характер з метою оформлення документів за допомогою УВКБ ООН для подальшого виїзду в США. Позивачі вже вчиняли в Росії спроби через УВКБ ООН в РФ потрапити до США, однак їм запропоновано зробити це через представництво УВКБ ООН в Україні.

Під час другого звернення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надали копію довідки від 4 травня 2014 року №7/2-3-5-6578 про розшук позивача та членів його родини (у т.ч. дитини ОСОБА_6, 2009 року народження), який, зі слів ОСОБА_4, отримано засобами електронного зв'язку від свого двоюрідного брата на установчі дані ОСОБА_7.

Згідно з цим документом позивач та члени його родини (ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, у т.ч. дитина - ОСОБА_6), розшукуються за статтею 159 КК Республіки Узбекистан (посягання на конституційний лад Республіки Узбекистан).

Однак вказаний документ надрукований російською мовою, а не державною мовою Узбекистану. У довідці попереджається про притягнення до кримінальної відповідальності у разі приховування місця знаходження вказаних осіб, однак цей документ навіть не містить назви установи чи особи, якій він адресований. Крім того, у документі містяться граматичні помилки, печатка та підпис розташовані на різних рівнях, адреса та індекс Міністерства внутрішніх справ Узбекистану не співпадають з його фактичною адресою.

Враховуючи викладене, суди обґрунтовано розцінили вказану довідку критично та визнали його неналежним засобом доказування.

Під час співбесіди 26 січня 2015 року позивач пояснив, що у 2009 році, проживаючи в Узбекистані, він отримав посвідчення водія та придбав автомобіль. При цьому за його ж поясненнями в 2008 році він неодноразово запрошувався до Служби безпеки Узбекистану, де у нього вилучено національний паспорт.

Наведене свідчить про суперечливість пояснень позивача, адже за наявності переслідувань владою Узбекистану оформлення посвідчення водія та реєстрація автомобіля було б неможливими без паспорту, який, зі слів позивача, він повернув лише у 2011 році.

В ході співбесід із працівниками ГУ ДМС в Одеській області позивачі зазначили, що будь-яких переслідувань за расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами вони не зазнавали, як і не надали переконливих пояснень або підтверджень реального ризику смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

У зв'язку з цим суди правильно виходили з того, що стосовно ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, для визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Враховуючи викладені обставин у їх сукупності, а також досліджену ГУ ДМС України в Одеській області інформацію щодо країни громадянського походження позивачів, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про законність та обґрунтованість рішень ГУ ДМС України в Одеській області від 26 січня 2015 року і від 27 січня 2015 року, якими позивачам відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Доводам, які містяться у касаційній скарзі, суди надали належну правову оцінку.

Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Зважаючи на те, що суди правильно застосували норми матеріального права, їх судові рішення необхідно залишити без змін.

Керуючись статтями 218, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и в:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 серпня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Судді: Черпак Ю.К. Іваненко Я.Л. Мойсюк М.І.