Ухвала суду № 67193877, 13.06.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"13" червня 2017 р. м. Київ К/800/47289/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Шведа Е.Ю.,

суддів: Горбатюка С.А.,

Мороз Л.Л.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за

касаційною скаргою ОСОБА_2

на постанову Святошинського районного суду м. Києва від 17 червня 2015 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року

у справі № 759/1821/15-а

за позовом ОСОБА_2

до Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва,

третя особа: Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,

про визнання дій протиправними та зобов'язання здійснити виплату пенсії,

встановив:

ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м. Києва, в якому просила: визнати за нею право на пенсійне забезпечення в Україні; визнати протиправною бездіяльність відповідача в частині не забезпечення її права на пенсію; визнати протиправною бездіяльність відповідача в частині не призначення, не нарахування та не виплати їй пенсії за віком та протиправними дії щодо відмови у призначенні пенсії; зобов'язати відповідача провести їй нарахування та виплату пенсії з проведенням її індексації та здійсненням компенсації втрати частини доходу у зв'язку з несвоєчасною виплатою та допустити негайне виконання виплати пенсії за 1 місяць.

Постановою Святошинського районного суду м. Києва від 17 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Доводи касаційної скарги мотивовані тим, що позивач має право на пенсійне забезпечення в Україні незалежного від місця її постійного проживання (перебування). При цьому, вважає, що оскільки останнім місцем її проживання та реєстрації був Святошинський район м. Києва, то відповідно Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м. Києва має здійснювати нарахування та виплату їй пенсії.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, суд дійшов наступних висновків.

Судами встановлено, що позивач ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 з 1971 року перебувала у трудових відносинах і займала різні посади на підприємствах УРСР по 1991 рік. В травні 1992 року вона виїхала на постійне місце проживання за кордон до держави Ізраїль. Право на отримання пенсії виникло у позивача у зв'язку з досягненням нею пенсійного віку (59 років); загальний трудовий стаж позивача складав 20,5 років.

До виїзду за межі України на постійне проживання позивач проживала за адресою: АДРЕСА_1, на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києві не перебувала, пенсія їй не призначалась.

Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м. Києва листом від 14 травня 2014 року № 259/09/Р-224 повідомлено позивача, про відсутність у неї права на призначення пенсії.

Позивач, не погодившись з такими діями відповідача, звернулась з цим позовом до суду про визнання дій протиправними та зобов'язання здійснити виплату пенсії.

Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки позивач до виїзду на постійне місце проживання за кордон не перебувала на обліку в органах Пенсійного фонду України, отже не отримувала пенсію, то підстави для призначення їй пенсії після вказаної події відсутні. Суд апеляційної інстанції виходив також з того, що матеріали справи не містять належних доказів того, що саме Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва зобов'язане виплачувати пенсію позивачу.

Суд касаційної інстанції не погоджується з такими висновками судів, вважає їх передчасними з огляду на наступне.

Відповідно до положень ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За змістом ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Ч. 1 ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» визначено, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.

Проте, Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року N 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

В п. 4 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України зазначив, що у процесі розгляду справи встановлено, що в інших правових актах, крім оспорюваного суб'єктом права на конституційне подання, містяться посилання на статті 49, 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» або вказується, що пенсійне забезпечення деяких категорій громадян, які проживають за межами України, здійснюється лише на підставі міждержавних договорів. Такі положення, зокрема, є у ч. 2 ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Конституційний Суд України вказав, що він вважає, що у зв'язку з визнанням неконституційними п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» Верховна Рада України повинна привести положення названих законів у відповідність із цим Рішенням.

Тому, п. 3 резолютивної частини вказаного Рішення звернуто увагу Верховної Ради України, зокрема, на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору.

Також, п. 3.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року N 25-рп/2009 містить висновок, відповідно до якого право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (п. 51 цього рішення).

У п. 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

За наведених обставин, незважаючи на чинність положень ч. 1 ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення», невизнання його неконституційним, воно не може бути застосовано до спірних правовідносин, оскільки суперечить правовим висновкам, викладеним в рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року N 25-рп/2009 та практиці ЄСПЛ.

Відтак, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відсутність у позивача права на пенсійне забезпечення тільки з тих підстав, що вона виїхала з України на постійне місце проживання в іншу країну.

За змістом ст. 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Умови призначення пенсії за віком визначені ст. 26 вказаного закону, а його ст. 44 врегульовано порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії.

Крім того, на виконання Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» Постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року N 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Суди, вказавши про відсутність у позивача права на отримання пенсії, не перевірили відповідно до вказаних норм наявність у позивача необхідного стажу для призначення пенсії, чи дотримано її представником порядок звернення до органу Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії, в тому числі чи надано передбачені законодавством документи.

Також суд касаційної інстанції зазначає, що у випадку відсутності в матеріалах справи належних доказів того, що саме Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва зобов'язане виплачувати пенсію позивачу, суд відповідно до принципу офіційного з'ясування обставин у справі повинен вжити передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи відповідно до ч. 4 ст. 11 КАС України. Крім цього, суд наділений повноваженнями здійснити заміну неналежної сторони за правилами ст. 52 КАС України, якщо встановить, що Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва є неналежним відповідачем.

Отже, судами не встановлено всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Порушення норм процесуального права, допущені судами, унеможливлюють постановлення законного та обґрунтованого рішення у цій справі, оскільки без їх виправлення неможливо повно, всебічно та об'єктивно дати оцінку спірним діям відповідача.

Суд касаційної інстанції не має повноважень виправити допущені судами порушення норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За таких обставин, рішення судів підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, повно і всебічно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають значення для справи, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Святошинського районного суду м. Києва від 17 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та не підлягає оскарженню, проте може бути переглянута з підстав, у строк та у порядку, визначених статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: