Постанова № 67124117, 13.06.2017, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2017 р. Справа № 638/20029/16-аКолегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Катунова В.В.

Суддів: Бершова Г.Є. , Ральченка І.М.

за участю секретаря судового засідання Ружинської К.О

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова, ОСОБА_1 на постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 28.04.2017р. по справі № 638/20029/16-а

за позовом ОСОБА_1

до Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова

про зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2, звернулась через свого представника ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом, в якому просила зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Харкова призначити їй пенсію за віком, як не працюючому пенсіонеру з 04.03.2016 року.

За наслідками розгляду справи в порядку скороченого провадження постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 28.04.2017 по справі №638/20029/16-а адміністративний позов задоволено частково.

Визнано дії Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Харкова щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії - неправомірними.

Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Харкова призначити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ІН НОМЕР_1, пенсію за віком з 10.11.2016 року, тобто з дати звернення.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

ОСОБА_1 та Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернулися з апеляційними скаргами, в яких зазначають, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з'ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв'язку з чим просять скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позивач просить задовольнити його позов в повному обсязі, а відповідач - повністю відмовити в задоволенні заявлених позивачем вимог.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.06.2017 року допущено заміну відповідача (заявника апеляційної скарги), Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Харкова, на правонаступника - Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова.

Виходячи з приписів абз. 4 ч. 8 ст. 183-2 КАС України вищезазначена апеляційна скарга розглядається в порядку письмового провадження.

Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 до березня 2002 року проживала у Дзержинському районі АДРЕСА_1.

В подальшому позивач виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де з 21.10.2002 року перебуває на консульському обліку посольства України в державі Ізраїль.

10.11.2016 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 особисто звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Дзержинському районі м. Харкова із заявою про призначення пенсії за віком з необхідними та достатніми для призначення пенсії за віком оригіналами та копіями документів.

Листом №18332-02/26 від 02.12.2016 року Управління ПФУ відмовлено у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком з тих підстав, що відповідно до статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата пенсії не провадиться на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором. З державою Ізраїль немає ратифікованого договору у сфері пенсійного забезпечення. Окрім того, Шевченківський район м. Харкова не є ні місцем проживання позивача, ні місцем реєстрації (а. с. 9).

Не погоджуючись з вищевказаною відмовою позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що непроживання позивача на території України і відсутність відповідного міжнародного договору з державою, у якій він проживає, не є підставою для відмови у призначенні пенсії.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Передбачене Конституцією України право громадян на соціальний захист конкретизоване у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та Законі України «Про пенсійне забезпечення», якими встановлено порядок нарахування та виплати пенсії.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-ІV (далі по тексту Закон № 1058), виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 Закону № 1058 у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 р. пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону N 1058-IV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-IV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону N 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Відповідно до статті 152 частини 2 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування" з урахуванням Рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування".

Після прийняття вищевказаного рішення Конституційного Суду України і на теперішній час інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, не прийнято.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV виникли підстави для конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої не здійснювалась на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу орган ПФУ має поновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.

Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного суду України, викладеною у постановах від 19.05.2015 року по справі № 21-168а15, від 06.10.2015 року по справі № 608/1189/14-а, яка є обовязковою для врахування з огляду на приписи ч.1 ст.244-2 КАС України.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до п.1.5 Порядку № 22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у звязку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сімї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сімї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.

Пунктом 1.7 Порядку № 22-1 встановлено, що днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Згідно з п. 2.8. Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (п.2.22 Порядку № 22-1).

Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію (п.2.23 Порядку № 22-1).

Згідно з п.4.1 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

У відповідності до п.4.10 Порядку № 22-1 не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Аналіз вказаних нормативних актів свідчить про те, що за результатами заяви та доданих до неї документів пенсійний орган повинен ухвалити рішення про призначення (перерахунок) чи про відмову у призначенні (перерахунку) раніше призначеної пенсії.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідачем всупереч наведеній нормі не було прийнято рішення про призначення виплати пенсії за віком ОСОБА_1 за її заявою або про відмову в призначенні пенсії.

Заяву позивачки було розглянуто та надано відповідь в порядку Закону України «Про звернення громадян», хоча це не передбачено Законом № 1058-ІV та Порядком № 22-1.

Суд першої інстанції під час розгляду справи на зазначене уваги не звернув.

Дана правова позиція підтримується ВАСУ (Справа № 754/6748/16-а, К/800/35535/16)

В даному випадку спірним є питання наявності у позивача права на пенсію за віком, однак, враховуючи приписи чинного законодавства, дане питання відноситься до виключної компетенції органу Пенсійного фонду України, та з урахуванням відсутності рішення відповідача про відмову у призначенні пенсії позивачу, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача призначити та виплатити позивачу пенсію, є передчасними, оскільки до прийняття рішення про призначення або відмову у призначенні пенсії спір про таке призначення (чи відмову у призначенні) не може бути предметом судового розгляду.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно ч.2 ст.11 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

З урахуванням встановленого судом апеляційної інстанції порушення відповідачем вимог чинного законодавства в частині неприйняття рішення про відмову у призначенні пенсії, колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та у відповідності до ч. 2 ст. 11 КАС України визнати бездіяльність відповідача щодо не розгляду заяви позивача про призначення пенсії за віком протиправною та зобов'язати відповідача розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком із прийняттям відповідного рішення.

Доводи відповідача щодо неможливості призначення виплати позивачці пенсії у зв'язку із відсутністю реєстрації заявника на території Шевченківського району м. Харкова є необґрунтованими, оскільки статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційні скарги ОСОБА_1 та Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова задовольнити частково, а постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 28.04.2017 року скасувати та прийняти нове рішення про часткове задоволення адміністративного позову.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 197, п. 3 ст. 198, п. 3 ч.1 ст. 202, 205, 207, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова, ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 28.04.2017р. по справі № 638/20029/16-а скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова стосовно не розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 10.11.2016 року.

Зобов'язати Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 10.11.2016 року та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду, викладених в мотивувальній частині судового рішення.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя ОСОБА_4Судді ОСОБА_5 ОСОБА_6