Постанова № 67122886, 08.06.2017, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 червня 2017 року Справа № 813/1115/17

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючий суддяГрень Н.М.,

секретар судового засідання Приймак С.І.,

позивач ОСОБА_1,

представник відповідача 2 ОСОБА_2,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобовязання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

На розгляд до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних на предмет спору Державна казначейська служба України, із вимогами:

-«визнати протиправними дії Апеляційного суду Львівської області щодо невиплати ОСОБА_1 при виході у відставку вихідної допомоги судді у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою»;

-«визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування на 2016 рік Апеляційного суду Львівської області на здійснення виплат належної їй суми вихідної допомоги при звільненні з посади судді у відставку та зобовязати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги при звільнені з посади судді у відставку»;

-«зобовязати Апеляційний суд Львівської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу судді у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що складає 287100 грн.».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що дії і бездіяльність відповідачів щодо ненарахування та невиплати їй вихідної допомоги вчинені всупереч вимогам діючого законодавства України та порушують її законні права, свободи та інтереси.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, зазначених у позовній заяві та просив суд позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач 1 явку уповноваженого представника у судове засідання не забезпечив.

Представник відповідача 2 позов не визнав та просив суд у задоволенні такого відмовити з підстав, зазначених у письмових запереченнях.

Третя особа також явку уповноваженого представника у судове засідання не забезпечила.

Заслухавши пояснення позивача та представника відповідача 2, розглянувши і дослідивши подані документи та матеріали, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Судом із матеріалів справи встановлено, що позивач працювала суддею з 19.06.1977 року, у тому числі з 17.04.1980 суддею Львівського обласного, а у подальшому Апеляційного суду Львівської області.

Постановою Верховної Ради України №1514-VІІІ від 08.09.2016 ОСОБА_1 було звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області у відставку, відповідно до п.п.2, 9 ч.5 ст.126 Конституції України.

На підставі зазначеної постанови наказом голови Апеляційного суду Львівської області №50-к від 22.09.2016 року з позивачем припинено трудовий договір у звязку зі звільненням з посади у відставку та відраховано останню зі штату суду.

Пунктом 2 цього наказу відділу планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності наказано провести з ОСОБА_1 повний розрахунок, в тому числі виплатити компенсацію за невикористану частину щорічної основної відпустки за відпрацьований період роботи з 14.06.2016 року по 22.09.2016 року тривалістю 11 календарних днів.

06.03.2017 року позивач звернулася до відповідачів із заявою про виплату їй вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою у розмірі 287100 грн.

Листами за №10-7773/16 від 28.10.2016 року та №07.24/31/2017 від 09.03.2017 року відповідачі повідомили позивача, що на суддів, звільнених з посади постановами Верховної Ради України до 30.09.2016 року не поширюються норми Закону України від 02.06.2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», а тому підстави для виплати вихідної допомоги суддям у звязку з відставкою відсутні.

Тож, не погодившись із діями і бездіяльністю відповідачів та прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з означеним позовом.

Відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України, в редакції, що була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Згідно ч.1 ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон), судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Однак, у подальшому Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України», який набрав чинності 01.04.2014 року, було внесено зміни до згаданого Закону, а саме - виключено статтю 136 даного Закону, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою.

При цьому, суд зауважує, що рішення щодо неконституційності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення статті 136 із Закону, Конституційним Судом України не приймалося.

У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача.

Отже, на момент прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Львівської області, у звязку з поданням заяви про відставку не було визначено субєктивного права, як і не передбачено підстав, порядку реалізації, обовязку відповідача щодо нарахування вихідної допомоги.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19.11.2013 року №10-рп/2013 висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обовязків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, повязаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У звязку з цим, парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Тож, суд не приймає до уваги доводи позивача із посиланням на рішення Конституційного Суду України щодо наявності підстав для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги, оскільки Конституційним Судом України така не відноситься до конституційних гарантій незалежності судді.

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено у рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Більш того, слід зауважити, що за ст.22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.

При цьому, згідно ч.1 ст.2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобовязується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.

Тобто, міжнародними договорами, які ратифіковані Україною, передбачено можливість встановлення розмірів соціального забезпечення населення у межах наявних ресурсів держави.

Крім того, право встановлювати тимчасові обмеження щодо виплати соціальної допомоги узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу №1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу №1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинно переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. У той же час, ЄСПЛ зазначає, що зменшення розміру пенсії мабуть було зроблено державою через економічну політику і фінансові труднощі.

Таким чином, оскільки на день припинення повноважень позивача як судді частина 1 статті 136 Закону була виключена, а інші законодавчі акти виплати вихідної допомоги не передбачали, суд вбачає відсутніми підстави для задоволення позовних вимог.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Вищим адміністративним судом України, зокрема, у постановах від 01.12.2016 року у справі №826/22688/15, від 26.01.2017 року у справі №823/5424/15, від 28.02.2017 року у справі №821/427/16, від 23.03.2017 року у справі №809/4211/15.

Крім того, посилання позивача на те, що право на відставку було нею набуте у 1997 році, а тому з цього моменту ОСОБА_1 отримала і право на виплату вихідної допомоги, яке було гарантоване ч.3 ст.43 Закону України «Про статус суддів», а подальші зміни у законодавстві не можуть позбавляти її такого права, суд вважає помилковим, з огляду на таке.

Наведеною нормою ч.3 ст.43 Закону України «Про статус суддів», у редакції, чинній на час набуття позивачем права на відставку, передбачалося, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Отже, зазначеним законодавчим положенням було прямо визначено те, що право на вихідну допомогу має лише суддя, який пішов у відставку, тобто реалізував власне право на відставку. Оскільки позивач у 1997 році набув зазначене право, але його не реалізував, то підстави для застосування до спірних відносин ч.3 ст.43 Закону України «Про статус суддів» відсутні. Неможливо до спірних правовідносин застосувати й положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 30.09.2016 року, а тому станом на 08.09.2016 року і 22.09.2016 року не міг бути застосований.

За наведених обставин, суд прийшов до висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і вважає, що адміністративний позов задоволенню не підлягає.

Щодо судових витрат, то судом питання щодо їх розподілу не вирішується, оскільки позивач, відповідно до положень статті 5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору і такий ним не сплачувався.

Керуючись ст.ст.7-14, 69-71, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

п о с т а н о в и в:

1.У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

2.Судові витрати стягненню не підлягають.

Постанову може бути оскаржено, згідно зі ст. 186 КАС України, протягом 10 днів з дня її проголошення чи отримання копії постанови, шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили, згідно зі ст. 254 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.

Суддя Грень Н.М.

Повний текст постанови складено та підписано 13.06.2017 року.