Рішення № 67120753, 13.06.2017, Оріхівський районний суд Запорізької області

Справа № 323/918/17

Провадження№ 2/323/395/17

РІШЕННЯ

іменем УКРАЇНИ

13.06.2017 м. Оріхів

Оріхівський районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Смоковича М.В.,

при секретарі судового засідання Безштанківській О.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовомОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Єврокар Україна" про захист прав споживача та визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання договору недійсним та стягнення 81700,00 грн., посилаючись на те, що 19.01.2017 року з ТОВ«Єврокар Україна»був укладений договір фінансового лізингу № 158, відповідно до якого позивач мав би отримати автомобіль KIA RIO Comfort, за ціною у сумі 336850,00 грн. Однак вважає вказаний договір недійсним, оскільки умови договору є несправедливими, оскільки договір фінансового лізингу №158 від 19.01.2017 року не відповідає вимогам чинного законодавства України, грубо порушує права позивача як споживача послуг, а тому підлягає визнанню судом недійсним. Тому просить визнати його недійсним та повернути сплачені кошти в сумі 81700,00грн. Також, позивач пояснив, що він бажав отримати автомобіль Daewoo jentra по ціні 193 000,00 грн., оголошення щодо продажу якого він знайшов сайті oix.ua і звернувся до представництва ТОВ ««Єврокар Україна» для його купівлі. Представником вказаної компанії ОСОБА_2 було надано йому банківські реквізити ТОВ «ЄВРОКАР Україна» для оплати частини коштів за автомобіль. Після чого ним було здійснено перерахування коштів на рахунок ТОВ «Єврокар Україна» в розмірі 25700 і 56000 гривень, що разом складає 81700 грн. Однак, з'ясувалося, що предметом лізингу є зовсім інший автомобіль, придбавати який він не збирався. Відтак його обманули, оскільки при підписанні договору він розраховував на отримання зовсім іншого автомобіля.

Позивач та його представник у судове засідання не зявились, надали до суду заяву про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримують у повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання не зявився, подав до суду письмові заперечення проти позову, в яких просить позовну заяву залишити без задоволення, справу розглянути без участі представника відповідача.

У звязку з неявкою в судове засідання сторін по справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося, відповідно до ч.2ст.197 ЦПК України.

Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 19.01.2017 року між ТОВ «Єврокар Україна» (згідно договору- лізингодавець) та ОСОБА_1 (згідно договору - лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу №158.

Відповідно до умов вказаного договору лізингодавець зобов'язався придбати у власність предмет лізингу - автомобіль KIA RIO, комплектація/модифікація Comfort, обєм двигуна 1.4; тип КПП: 5 МТ; привід 2WD, та передати його в користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором, а лізингоодержувач - прийняти і належним чином використовувати предмет лізингу та у встановлений термін і в повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі на умовах цього договору.

Правовідносини, які виникають з договору лізингу, регулюються положеннями параграфу 6 глави 58 ЦК України, а загальні правові та економічні засади фінансового лізингу - Законом України «Про фінансовий лізинг» (далі - Закон № 723/97-ВР).

Згідно з частиною 1 статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобовязується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до положень частини 2 статті 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом (частина 1 статті 2 Закону № 723/97-ВР).

В день підписання договору на виконання його умов ОСОБА_1 сплатив на рахунок ТОВ «Єврокар Україна» передбачену договором часткову оплату за транспортний засіб в сумі 81700 грн.

Як на одну з підстав позовних вимог позивач посилається на положення частини 1 статті 227 ЦК України, згідно яких правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

За вимогами статті 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії.

Відповідно до пункту 3 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" діяльність з надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.

Ураховуючи зміст умов спірного договору, суд дійшов висновку, що діяльність відповідача з надання послуг фінансового лізингу підлягає ліцензуванню.

Водночас Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів) були затверджені у встановленому законом порядку лише у грудні 2016 р. (Постанова Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 913).

Відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2016 року № 913, яка набрала чинності 10 грудня 2016 року, Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів) у частині, що стосується субєктів господарювання, які провадять діяльність з надання послуг з фінансового лізингу та внесені до дня набрання чинності цією постановою до Державного реєстру фінансових установ або реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, застосовуються через шість місяців з дня набрання чинності цією постановою.

Оскільки оспорюваний правочин було укладено до затвердження вищевказаних Ліцензійних умов, при цьому відповідач перебував на обліку у Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, підстав для визнання договору недійсним як такого, що вчинений без відповідного дозволу (ліцензії), суд не вбачає.

Даючи оцінку доводам позивача щодо невідповідності умов договору Закону України "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII), суд враховує, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг (стаття 1-1).

З огляду на суб'єктний склад сторін оспорюваного договору та об'єкта зафіксованих у ньому зобов'язань, суд дійшов висновку, що Закон № 1023-XII поширюється на спірні правовідносини.

Відповідно до статті 18 Закону № 1023-XII продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно із частиною 3 зазначеної статті Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідно компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Відповідно до умов оспорюваного договору вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 12962,9 дол. США з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні складало 336850 грн.

Відповідно до частини 2 статті 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів.

Наведене свідчить про те, що на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача.

Відповідно до статті 16 Закону № 723/97-ВР сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

З пункту 12.1 договору вбачається, що у разі розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача лізингодавець повертає йому лише 80% сплаченого авансового внеску.

З огляду на встановлені обставини суд дійшов висновку про те, що оспорюваний договір містить низку несправедливих умов, які порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві.

Відповідно до частини 5 статті 18 Закону № 1023-XII, якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

За положеннями частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписом частини 1 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

З огляду на встановлену судом несправедливість низки умов договору фінансового лізингу, що є порушенням вимог статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", та враховуючи, що відповідачем не надано доказів, що ним вчинялися будь-які дії на виконання зобов'язань за цим договором, суд відповідно до вимог частини 1 статті 215, частини 1 статті 203 ЦК України вбачає підстави для визнання цього договору недійсним в цілому.

Викладені обставини узгоджуються з правовою позицією Верховного суду України у справах № 6-330цс-16 від 08.06.2016 та у справі № 6-3020цс-15 від 11.05.2016.

Вирішуючи питання про те, які правові наслідки слід застосувати до даного договору, суд враховує, що за загальним наслідком визнання правочину недійсним, встановленим частиною 1 статті 216 ЦК України, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Враховуючи, що договір фінансового лізингу від 19.01.2017 року №158 частково виконаний лише позивачем, з відповідача на її користь підлягають стягненню всі кошти, сплачені за недійсним правочином.

Зі світлокопій квитанцій від 20.01.2017 № 0.0.689631504.1 та від 23.01.2017 № 82 відповідно наданих позивачем вбачається, що він на виконання договору фінансового лізингу №158, 20.01.2017 та 23.01.2017 сплатив на користь ТОВ «Єврокар Україна» 25700 грн. та 56000 грн., а оскільки вказаний договір визнаний недійсним, тому відповідно, ця сума підлягає стягненню з відповідача.

Згідно даної заяви ОСОБА_3 вимагала на протязі семи днів з моменту отримання заяви повернути поштовим переказом на зареєстровану адресу її місця проживання сплачені нею по договору фінансового лізингу №216 від 19.12.2016 року кошти в розмірі 500000 грн.

У відповідності до ч. 1ст. 11 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч.ч. 1, 4ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно задовольнити.

На підставі викладеного, керуючись статтями 10, 11, 27, 60, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Єврокар Україна" про захист прав споживача та визнання договору недійсним задовольнити.

Визнати договір № 158 фінансового лізингу укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмежено відповідальністю «Єврокар Україна» 19 січня 2017 року недійсним.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна» (код ЄДРПОУ 40481805) місце знаходження м. Київ, вул. Бориспільська, буд. 7, оф. 169 на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1), ІНФОРМАЦІЯ_1, грошові кошти в розмірі 81 700,00 грн. (вісімдесят одна тисяча сімсот) гривень 00 копійок;

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга подається до апеляційного суду Запорізької області через Оріхівський районний суд Запорізької області протягом десяти днів з дня його проголошення, а у разі, якщо рішення було ухвалене без участі особи, яка його оскаржує,- протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

Суддя Оріхівського районного суду

Запорізької області ОСОБА_4