Рішення № 67096681, 12.06.2017, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12.06.17р. Справа № 904/5220/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Індустрія, ЛТД" (смт. Кушугум, Запорізького району, Запорізької області)

до Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" (м.Кам'янське, Дніпропетровської області)

про стягнення заборгованості за договором поставки № 15-1907-02 від 21.12.2015 у загальному розмірі 11 912 228 грн. 85 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - представник (довіреність від 20.03.2017)

від відповідача: ОСОБА_2 - юрисконсульт 1 категорії (довіреність № 11 від 31.01.2017)

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Індустрія, ЛТД" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" (далі - відповідач) заборгованість за договором поставки № 15-1907-02 від 21.12.2015 у загальному розмірі 11 912 228 грн. 85 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 10 459 558 грн. 20 коп. - основний борг;

- 1 181 008 грн. 71 коп. - інфляційні втрати;

- 271 661 грн. 94 коп. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором поставки № 15-1907-02 від 21.12.2015 в частині повної та своєчасної оплати поставленого позивачем в період з 01.02.2016 по 31.05.2016 товару та, відповідно, наявністю боргу у сумі 10 459 558 грн. 20 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просив суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з липня 2016 року по березень 2017 року у сумі 1 181 008 грн. 71 коп. та 3% річних за період прострочення з 13.06.2016 по 24.04.2017 у сумі 271 661 грн. 94 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 28.04.2017 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 17.05.2017.

Від позивача надійшов супровідний лист (вх.суду 27984/17 від 17.05.2017), в якому він просив суд долучити до матеріалів справи витребувані судом докази.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.суду 27996/17 від 17.05.2017), в якому він частково визнає позовні вимоги позивача, а саме: підтверджує наявність заборгованості перед позивачем за спірним договором в сумі 10 459 558 грн. 20 коп.; визнає правомірність інфляційних втрат в сумі 1 181 008 грн. 71 коп. В той же час, відповідач частково заперечує проти задоволення вимог про стягнення 3% річних, посилаючись на невірність розрахунку позивача, внаслідок невірного визначення періоду прострочення. Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідач просив суд розстрочити виконання рішення суду на шість місяців, посилаючись на тяжкий фінансовий стан його підприємства.

У судове засідання 17.05.2017 з'явилися представники позивача та відповідача.

У судовому засіданні 17.05.2017 представник позивача виклав та обґрунтував позовні вимоги, просив суд задовольнити їх у повному обсязі з підстав, що наведені у позові.

Представник відповідача у судовому засіданні 17.05.2017 проти задоволення позовних вимог заперечував частково, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву; також просив суд задовольнити його клопотання про розстрочку виконання рішення суду.

У судовому засіданні 17.05.2017 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 12.06.2017.

Вказане свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду, подання заперечень та доказів в обґрунтування своєї позиції.

У судове засідання 12.06.2017 з'явилися представники позивача та відповідача.

Представник позивача у судовому засіданні 12.06.2017 наполягав на задоволенні позовних вимог з підстав, наведених у позовній заяві.

У судовому засіданні 12.06.2017 представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував частково, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву, просив суд розстрочити виконання рішення суду на 6 місяці.

Представник позивача у судовому засіданні 12.06.2017 категорично заперечував проти задоволення клопотання про розстрочку виконання рішення суду.

Судом враховано, що всіма учасниками судового процесу висловлена своя правова позиція у даному спорі, а також представниками позивача та відповідача у судовому засіданні 12.06.2017 наголошено на тому, що ними долучені до матеріалів справи всі докази, необхідні для правильного вирішення спору.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача,

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 21.12.2015 між Публічним акціонерним товариством "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського", яке в подальшому змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство "Дніпровський металургійний комбінат" (далі - покупець, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Індустрія, ЛТД" (далі - постачальник, позивач) було укладено договір поставки № 15-1907-02 (далі - договір, а.с.9-11), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити та передати у власність покупця вапно, виробництва ТОВ "Індустрія, ЛТД", а покупець прийняти та оплатити за нього визначену договором грошову суму (пункт 1.1. договору).

У пункті 11.1. договору сторони визначили, що договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами та діє до 31.12.2016 включно. Сторони дійшли до згоди, що умови договору розповсюджуються на відносини, які виникли між сторонами до підписання договору, а саме: з 01.01.2016.

Договір підписано сторонами з протоколом узгодження розбіжностей від 31.12.2015 (а.с.13).

Доказів зміни, визнання недійсним або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з нормами статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Так, у пунктах 1.2., 2.1. та 2.2. договору сторони погодили таке:

- предметом поставки є продукція з найменуванням, вказаним в специфікаціях до договору (пункт 1.2. договору);

- загальна кількість продукції, яка підлягає поставці, одиниці виміру, асортимент, сортамент, номенклатура визначаються специфікаціями за згодою сторін (пункт 2.1. договору);

- кількість кожної партії продукції вказано в сертифікаті якості, рахунку-фактурі та залізничній (товарно-транспортній) накладній на цю партію (пункт 2.2. договору).

В розділі 3 договору сторони визначили ціну та загальну вартість продукції, зокрема вказали:

- ціни на продукцію вказана в специфікаціях, оформлених у вигляді додатку до договору, встановлюються у гривні на наступних умовах: FCA - станція відправлення, в редакції Інкотермс-2010 (пункт 3.1. договору);

- загальна сума договору є величиною змінною та складається із суми всіх специфікацій, оформлених по договору (пункт 3.4. договору);

- вартість кожної партій продукції вказана в рахунку-фактурі на цю партію (пункт 3.6. договору).

У відповідності до вказаних умов, між позивачем та відповідачем було підписано специфікації, в яких вони узгодили найменування продукції, її кількість ціну та загальну вартість, а також умови поставки та оплати, зокрема:

- специфікація № 1 від 01.02.2016 до договору № 15-1907/02 від 21.12.2015 на суму 2 898 000 грн. 00 коп.; умови оплати - по факту поставки продукції (а.с.14);

- специфікація № 2 від 01.03.2016 до договору № 15-1907/02 від 21.12.2015 на суму 3 864 000 грн. 00 коп.; умови оплати - по факту поставки продукції (а.с.17);

- специфікація № 3 від 01.04.2016 до договору № 15-1907/02 від 21.12.2015 на суму 3 864 000 грн. 00 коп.; умови оплати - по факту поставки продукції (а.с.18);

- специфікація № 4 від 01.05.2016 до договору № 15-1907/02 від 21.12.2015 на суму 4 830 000 грн. 00 коп.; умови оплати - по факту поставки продукції (а.с.19).

Крім того, в силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

У пунктах 5.3. та 5.9. договору сторони визначили, що перехід права власності на поставлену продукцію здійснюється з дати поставки, відповідно до умов поставки, передбачених сторонами (пункт 5.3. договору); датою поставки продукції залізничним транспортом та моментом переходу права власності вважається дата штемпеля на залізничній накладній на станції відправлення (пункт 5.9. договору).

Так, на виконання умов договору, позивач в період з 01.02.2016 по 31.05.2016 здійснив поставку узгодженої у специфікаціях № 1, № 2, № 3 та № 4 продукції відповідачу на загальну суму 10 459 558 грн. 20 коп., що підтверджується видатковими накладними, копії яких наявні в матеріалах справи (а.с.23-161) та не заперечується відповідачем.

Суд зауважує, що продукція, визначена у специфікаціях № 1, № 2, № 3 та № 4 у повній мірі відповідає продукції, що була поставлена згідно з вказаними видатковими накладними, а отже, судом визначено, що сторонами в цій частині були дотримані умови договору.

При цьому, відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.

Так, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Таким чином, надані до суду видаткові накладні слугують належним підтвердженням отримання відповідачем продукції від позивача.

В той же час, у розділі 4 договору сторонами були визначені умови щодо порядку здійснення розрахунків, а саме:

- покупець оплачує продукцію шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника в наступному порядку: протягом 10 банківських днів з дати поставки на підставі рахунку на оплату, оформленого постачальником, якщо інше не вказано у відповідних специфікаціях або додатковій угоді (пункт 4.1. договору);

- датою оплати вважається дата списання грошових коштів з розрахункового рахунка покупця (пункт 4.2. договору);

- всі платежі в оплату вартості продукції здійснюється в безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на рахунок постачальника, вказаних в реквізитах до договору (пункт 4.4. договору).

Як було зазначено вище, у специфікаціях сторони уточнили порядок розрахунків за поставлений відповідно до них товар, а саме: у специфікаціях № 1, № 2, № 3 та № 4, на виконання яких здійснювалася поставка продукції в період з 01.02.2016 по 31.05.2016 на суму 10 459 558 грн. 20 коп., сторонами були визначені умови оплати - по факту поставки продукції.

При цьому, отриманий в період з 01.02.2016 по 31.05.2016 товар відповідачем у оплачений у строки, визначені в специфікаціях, не був, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем у сумі 10 459 558 грн. 20 коп. Вказане і є причиною спору.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить із наступного.

Згідно із частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Позивач надав до суду видаткові накладні, які підписані зі сторони позивача та зі сторони відповідача. Дані накладні містять чітко зазначений вид товару, ціну одиниці товару та його кількість, а також загальну вартість поставленого товару.

Таким чином, надані до суду видаткові накладні слугують належним підтвердженням отримання відповідачем товару від позивача.

Враховуючи викладене, а також визначені контрагентами у специфікаціях порядок та строк оплати поставленого товару, враховуючи умови пункту 4.1. договору, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару за вказаними вище накладними настав в день підписання кожної з них.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому, відповідач свої зобов'язання за договором щодо своєчасного розрахунку за поставлений в період з 01.02.2016 по 31.05.2016 товар не виконав, поставлений у вказаний період товар не оплатив.

Отже, матеріалами справи підтверджується наявність заборгованості відповідача перед позивачем за поставлений в період з 01.02.2016 по 31.05.2016 товар в сумі 10 459 558 грн. 20 коп.

Згідно з нормами статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів повної оплати поставленого позивачем в період з 01.02.2016 по 31.05.2016 товару відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу сумі 10 459 558 грн. 20 коп., шляхом надання належних доказів, не спростував. Крім того, у відзиві на позовну заяву визнав наявність вказаного боргу.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення основного боргу в сумі 10 459 558 грн. 20 коп. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо сплати боргу за поставлений товар у строк, визначений умовами договору (специфікацій) позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані та заявлені до стягнення з відповідача інфляційні втрати за період з липня 2016 року по березень 2017 року у сумі 1 181 008 грн. 71 коп. та 3% річних за період прострочення з 13.06.2016 по 24.04.2017 у сумі 271 661 грн. 94 коп.

За змістом частини 3 пункту 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Крім того, слід врахувати, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць.

Отже, якщо термін прострочення виконання боржником грошового зобов'язання становить менше ніж місяць, то індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується.

Вказана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 01.04.2015 по справі № 917/1667/14.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (пункти 3.1., 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013).

Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем (а.с.164), та встановлено, що під час його проведення позивачем було враховано вищевказані вимоги та позивач вірно визначив період нарахування інфляційних втрат (не виходячи за межі визначеного судом періоду) на загальну суму заборгованості (одним періодом за всіма накладними, враховуючи строк оплати за останньою з них - від 31.05.2016), арифметично розрахунок здійснено також вірно. Отже, розрахунок інфляційних втрат, здійснений позивачем, визнається судом обґрунтованим та таким, що відповідає умовам договору, вимогам законодавства та фактичним обставина справи.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат є правомірними та підлягають задоволенню в сумі 1 181 008 грн. 71 коп.

Судом також здійснено перевірку розрахунку 3% річних та встановлено, що розрахунок 3% річних здійснений позивачем за вірно визначеним періодом прострочення (не виходячи за межі визначеного судом періоду), за вірно визначеною кількістю днів нарахування (316 днів), але арифметично розрахунок проведено невірно, оскільки позивачем не було враховано під час розрахунку, що 2016 рік був високосним та розрахунок необхідно було здійснювати, виходячи із 366 днів на рік. Отже, розрахунок 3% річних визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Згідно з пунктом 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періоду, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок 3% річних, судом встановлено, що 3% річних за період з 13.06.2016 по 24.04.2017 складають 271 187 грн. 48 коп.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне частково задовольнити вимоги позивача щодо стягнення 3% річних в сумі 271 187 грн. 48 коп.

Отже, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, судові витрати по справі, з урахуванням положень статті 49 Господарського процесуального кодексу України, на покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Пунктом 10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" визначено, що результати розгляду господарським судом заяв (клопотань) учасників судового процесу повинні зазначатися в мотивувальній, а не в резолютивній частині рішення суду, прийнятого по суті справи, за винятком тих випадків, коли суд вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову (статті 67, 68 Господарського процесуального кодексу України), відстрочку або розстрочку виконання рішення (стаття 121 Господарського процесуального кодексу України).

Так, у відзиві на позовну заяву відповідач просив суд розстрочити виконання рішення суду на шість місяців, посилаючись на скрутне матеріальне становище.

З приводу вказаного клопотання суд зазначає таке.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно зі статтею 115 Господарського процесуального кодексу України, рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

У Пленумі Верховного Суду України постановою від 26.12.2003 № 14 "Про практику розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" наголошено що при вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що відповідно до статті 351 Цивільного процесуального кодексу України і статті 121 Господарського процесуального кодексу України їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).

Відповідно до правової позиції, викладеної у пункту 7.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України", вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо

У даному випадку, посилання відповідача на відсутність грошових коштів, не є винятковими обставинами в розумінні статті 121 Господарського процесуального кодексу України, за наявності яких можливе надання розстрочки виконання рішення.

Стаття 42 Господарського кодексу України визначає підприємництво як самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому, здійснення підприємницької діяльності на власний ризик означає покладення на підприємця тягаря несприятливих наслідків такої діяльності.

Частина 2 статті 218 Господарського кодексу України передбачає, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

Відповідно до частини другої статті 617 Цивільного кодексу України, не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх зобов'язань контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Підставою для проведення розрахунків між сторонами є договір поставки № 15-1907-02 від 21.12.2015, а відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Викладені в заяві обставини не є винятковими та такими, що роблять неможливим виконання рішення суду, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів неможливості виконання рішення суду, не враховані матеріальні інтереси позивача, його фінансовий стан, наявність інфляційних процесів у економіці держави, а також те, що прострочення відповідача на день винесення рішення складає більше одного року.

При цьому, належних та допустимих доказів на підтвердження фінансового стану на час вирішення спору із розгорнутим аналізом активів за всіма видами майна та наявності грошових коштів на усіх банківських рахунках відповідачем не надано.

Доказів на підтвердження того, що скрутне фінансове становище підприємства відповідача утворилося внаслідок об'єктивних підстав, а не внаслідок його власної підприємницької діяльності, яка здійснюється на його власний ризик, суду не надано.

Що ж до загального економічного та політичного стану країни, то його наслідки торкаються обох сторін у процесі їх підприємницької діяльності..

Також відповідачем не надані докази на підтвердження можливості виконати боргові зобов'язання на умовах розстрочки.

За таких обставин заперечення позивача проти розстрочки виконання судового рішення заслуговують на увагу і враховуються судом при прийнятті рішення з цього питання.

Крім того, слід наголосити, що відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України частиною національного законодавства України є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікована Верховною Радою України (Закон України від 17.07.1997 № 475/97-ВР). Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.

Пункт 1 статті 6 §1 Конвенції гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося, на шкоду одній із сторін.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 по справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина "судового розгляду".

У зв'язку з тим, що відстрочка та розстрочка подовжує період відновлення порушеного права стягувача, при їх наданні, суди в цілях вирішення питання про можливість їх надання, а також визначення строку подовження виконання рішення суду, повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення.

Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини, несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка та розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно з якою "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..", а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах, шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути оправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку.

Крім того, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю, у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого виконання.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі оправданої затримки виконання рішення суду залежить зокрема від складності виконавчого провадження, суми та характеру що визначено судом.

Стосовно системності виконання Європейський суд підкреслює, що присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а отже сама можливість надання відстрочки та розстрочки виконання судового акту повинна носити виключний характер.

Із підстав, умов та меж надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання відстрочки та розстрочки без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.

На підставі вищевикладеного, суд не приймає до уваги обставини, на які посилається відповідач в якості виняткових та таких, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, тому у задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" про розстрочку виконання судового рішення у справі № 904/5220/17 суд відмовляє за необґрунтованістю.

При цьому, суд роз'яснює відповідачу його право, відповідно до статті 121 Господарського процесуального кодексу України, на повторне звернення до суду із заявою про розстрочку виконання судового рішення на етапі виконавчого провадження, у випадку наявності відповідних обставин.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" про розстрочку виконання судового рішення у справі № 904/5220/17 відмовити.

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" (51925, Дніпропетровська область, м. Кам'янське, вулиця Соборна, будинок 18-Б; ідентифікаційний код 05393043) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Індустрія, ЛТД" (70450, Запорізька область, Запорізький район, смт. Кушугум, вулиця Леваневського, будинок 2; ідентифікаційний код 22117613) 10 459 558 грн. 20 коп. - основного боргу, 1 181 008 грн. 71 коп. - інфляційних втрат, 271 187 грн. 48 коп. - 3% річних, 178 676 грн. 32 коп. - частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_3