Рішення № 67058985, 07.06.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.06.2017 Справа №910/32579/15За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення»

до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія

«Нафтогаз України»

про стягнення 5 024 917,50 грн.

Суддя Т.Ю.Трофименко

Представники сторін:

від позивача: Корчагін М.П. - по дов. №б/н від 13.12.2016р.

від відповідача: Литвин П.В. - по дов. №14-79 від 14.04.2017р.

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» заборгованості за договором про закупівлю послуг №40-02 від 03.05.2012р. у розмірі 5 024 917,50 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.04.2016р. у справі №910/32579/15, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.06.2016р., позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» задоволено повністю, стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» 5 024 917,50 грн. основного боргу та 75 373,76 грн. судового збору.

Не погоджуючись із рішенням господарського суду міста Києва від 18.04.2016р. та постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.06.2016р., Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою.

Постановою Вищого господарського суду України від 13.09.2016р. касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» задоволено частково, рішення Господарського суду м. Києва від 18.04.2016р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.06.2016р. у справі №910/32579/15 скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Згідно автоматизованої системи документообігу господарського суду міста Києва справу №910/32579/15 передано на розгляд судді Демидову В.О.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.09.2016 р. суддею Демидовим В.О. прийнято справу №910/32579/15 до свого провадження та призначено її до розгляду на 13.10.2016 р.

13.10.2016 р. суддею Демидовим В.О. заявлено самовідвід на підставі статті 20 Господарського процесуального кодексу України.

В результаті повторного автоматичного розподілу справу № 910/32579/15 передано на розгляд судді Літвіновой М.Є. Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.10.2016р. суддею Літвіновою М.Є. прийнято справу № 910/32579/15 до свого провадження.

Рішенням від 23.11.2016р. (суддя Літвінова М.Є.) позовні вимоги було задоволено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2017р. рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2016р. у справі №910/32579/15 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України у справі № 910/32579/15 від 27.03.2017 р. касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» задоволено частково. Рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2016р. (суддя Літвінова М.Є.) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2017р. у справі № 910/32579/15 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Автоматизованою системою документообігу Господарського суду міста Києва справу № 910/32579/15 передано на новий розгляд судді Трофименко Т.Ю.

Ухвалою від 10.04.2017р. справу №910/32579/15 було прийнято суддею Трофименко Т.Ю. до свого провадження та призначено її розгляд на 15.05.2017р.

15.05.2017р. представником Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» було подано клопотання про зупинення провадження по справі до вирішення іншої справи №910/12311/16 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар», а саме до вирішення спору про визнання недійсним, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Надра інтегровані рішення» договору відступлення права вимоги від 16.06.2015р. за договором про закупівлю послуг №40-02 від 03.05.2012р.

Представником позивача проти задоволення означеного клопотання протягом розгляду справи було висловлено заперечення.

Судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні означеного клопотання з огляду на наступне.

За приписами ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження по справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу, і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.

Зупинення провадження у справі, здійснюється без зазначення строку, до усунення обставин, які зумовили зупинення провадження у справі, тобто закінчення строку визначається вказівкою на подію. Крім того, перелік підстав відкладення розгляду справи не є вичерпним, а зупинити провадження у справі господарський суд може лише з підстав, установлених законом.

Господарський суд повинен зупинити провадження у справі за наявності інформації про розгляд іншої справи, незалежно від заяв учасників судового процесу. Така інформація підтверджується тільки судовими документами: ухвалами, рішеннями, постановами судів, позовними заявами, скаргами.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному конкретному випадку з'ясовувати як пов'язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом та чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Пов'язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для даної справи. Неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі. Йдеться про те, що господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок: непідвідомчості; обмеженості предметом позову; неможливості розгляду тотожної справи; певної черговості розгляду вимог.

В обґрунтування заявленого клопотання відповідач посилався на те, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа №910/12311/16 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар».

У межах вказаної справи, Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» звернулось з заявою про визнання недійсним, в тому числі, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Надра інтегровані рішення» договору відступлення права вимоги від 16.06.2015р. за договором про закупівлю послуг №40-02 від 03.05.2012р.

Ухвалою від 10.01.2017р. в задоволенні заяви відповідача було відмовлено. Постановою від 11.04.2017р. Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» було залишено без задоволення, а ухвалу від 10.01.2017р. Господарського суду міста Києва - без змін.

Не погоджуючись з означеними судовими рішеннями, відповідач звернувся з касаційною скаргою.

Наразі, суд зауважує, що при розгляді справи №910/32579/15 суд у будь-якому випадку має право перевірити правомірність договору, на якому ґрунтується розглядуваний спір.

Крім того, слід звернути увагу заявника на те, що ухвали господарських судів набирають законної сили в день їх винесення, якщо інше не передбачено законом.

Згідно приписів ч.3 ст.105 Господарського процесуального кодексу України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

У даному випадку суд зауважує, що судове рішення про розгляд спору щодо визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 16.06.2015р. набуло законної сили, тобто, спір у справі вирішено судом.

Одночасно, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України докази прийняття Вищим господарським судом України касаційної скарги Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на постанову від 11.04.2017р. Київського апеляційного господарського суду та ухвалу від 10.01.2017р. Господарського суду міста Києва.

До того ж, господарський суд зауважує, що у разі прийняття судом касаційної інстанції нового рішення про задоволення вимог Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» учасники судового процесу не позбавлені права та можливості звернутись до суду з заявою про перегляд рішення по справі №910/32579/15 за нововиявленими обставинами.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище, судом було відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення розгляду справи.

15.05.2017р. представником відповідача також було подано клопотання про надіслання матеріалів справи до органу досудового розслідування та зупинення провадження по справі.

Вказане клопотання було розглянуто та відхилено судом з урахуванням наступного.

Відповідно до ст. 90 Господарського процесуального кодексу України, якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій порушення законності, що містять ознаки кримінального правопорушення, господарський суд надсилає про цей факт повідомлення прокурору або органу досудового розслідування.

Надіслання матеріалів справи органу досудового розслідування можливе відповідно і до приписів частини 4 статті 90 Господарського процесуального кодексу України якою визначено, що якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій порушення законності, що містять ознаки кримінального правопорушення, господарський суд надсилає про цей факт повідомлення прокурору або органу досудового розслідування. Тобто, повідомлення прокурору або органу досудового розслідування надсилається господарським судом на стадії вирішення спору - прийняття судового рішення. Повідомлення з конкретних справ повинні надсилатись відповідним органам, як правило одночасно з вирішенням спору.

Наразі, у суду відсутні підстави вважати наявними порушення законності з боку позивача, що у даному випадку виключає наявність підстав для направлення матеріалів справи до правоохоронних органів.

При цьому, у даному випадку посилання заявника на вказівки Вищого господарського суду, наведені у постанові від 27.03.2017р. щодо необхідності при новому розгляді справи дослідження обставин фіктивної діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар», не вказують на наявність достатніх підстав для вчинення судом дій, що передбачені ст.90 Господарського процесуального кодексу України, та, як наслідок зупинення провадження.

Крім того, застосовуючи відповідно до ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, у даному випадку задоволення клопотання представника відповідача могло призвести до затягування строків розгляду справи та порушення вимог ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У судовому засіданні 15.05.2017р. згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 24.05.2017р.

23.05.2017р. від представника позивача надійшли додаткові пояснення по справі та заперечення проти задоволення клопотань відповідача про направлення матеріалів справи до органів досудового розслідування та зупинення провадження.

24.05.2017р. представником відповідача через відділ діловодства суду подано клопотання про надіслання матеріалів справи до органу досудового розслідування та зупинення провадження по справі.

Судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні вказаного клопотання з тих же підстав, які було наведено судом при розгляді клопотання Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», поданого 15.05.2017р.

При цьому, суд вважає за необхідне звернути увагу, що за приписами ст.22 Господарського процесуального кодексу України сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

З цього приводу, слід зауважити, що зловживанням процесуальними правами слід вважати також і подання учасниками судового процесу другого і наступних клопотань (заяв) з одного й того самого питання, яке вже вирішено господарським судом. Аналогічну правову позицію наведено у п.3.14 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

24.05.2017р. через відділ діловодства суду представником відповідача також було подано клопотання про витребування доказів.

Означене клопотання було розглянуте та залишене судом без задоволення, як таке, що не відповідає приписам ст.38 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 24.05.2017р. представником позивача було в повному обсязі підтримано заявлений позов.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 24.05.2017р. було оголошено перерву до 07.06.2017р.

07.06.2017р. від відповідача до суду надійшло клопотання про зупинення провадження у даній справі. Клопотання мотивоване тим, що Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» подана 07 червня 2017 року до господарського суду міста Києва позовна заява до Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 16 червня 2015 року.

Представник позивача проти задоволення даного клопотання заперечував.

Суд розглянувши дане клопотання відмовив в його задоволенні з огляду на наступне:

За приписами ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження по справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

Господарський суд повинен зупинити провадження у справі за наявності інформації про розгляд іншої справи, незалежно від заяв учасників судового процесу. Така інформація підтверджується тільки судовими документами: ухвалами, рішеннями, постановами судів, позовними заявами, скаргами.

Відповідачем в обґрунтування даного клопотання не надано доказів порушення судом провадження у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 16 червня 2015 року.

В судовому засіданні 07.06.2017р. на підставі приписів ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст.901 Цивільного кодексу України).

Як свідчать матеріали справи, 03.05.2012р. між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» (виконавець) було укладено договір про закупівлю послуг №40-02, відповідно до п.п.1.1, 1.2 якого виконавець зобов'язується у 2012 році надати замовнику консультативні послуги в наукових і технічних галузях, суміжних з будівництвом; проведення першочергових геологорозвідувальних робіт на нафту і газ (Детальні багатокомпонентні 2D сейсморозвідувальні дослідження на Краснопопівському підземному сховищі газу), а замовник прийняти і оплатити послуги на умовах, передбачених даним договором. Детальний перелік та обсяг послуг зазначені у геологічному завданні на надання послуг додаток №1 (геологічне завдання) та календарному плані на надання послуг додаток № 2.

За умовами п. п. 3.1., 3.2 договору №40-02 від 03.05.2012р. ціна правочину становить 41 974 812 грн. з урахуванням податку на додану вартість та може бути зменшена за взаємною згодою сторін.

Згідно з п. 4.1 договору №40-02 від 03.05.2012р. після укладення цього договору замовник може перерахувати на рахунок виконавця авансовий платіж у розмірі 70 відсотків від суми зазначеної у п. 3.1. договору, що становить 29 382 368, 40 грн.

Пунктом 4.2. договору №40-02 від 03.05.2012р. сторони визначили, що далі розрахунки за послуги проводяться шляхом поетапної оплати замовником наданих послуг, після отримання замовником рахунку на оплату, якісно підготовленої відповідно до вимог геологічного завдання та календарного плану звітної документації, та після підписання замовником акту здачі-приймання наданих послуг по кожному виконаному етапу. При цьому, із суми, яка повинна бути сплачена, вираховується сплачена частка авансового платежу.

Розрахунки проводяться протягом 5 банківських днів від дати підписання замовником без зауважень до наданих послуг акту здачі-приймання наданих послуг та отримання документів, передбачених цим пунктом.

Цей договір набирає чинності з дати підписання договору уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печатками і діє до 31.12.2012р. в частині надання послуг, а в частині здійснення розрахунків - до повного їх завершення (п.10.1 договору №40-02 від 03.05.2012р.).

За приписами зі ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Як вбачається з матеріалів справи, 03.05.2012р. було затверджено геологічне завдання на надання послуг «Детальні багатокомпонентні 2D сейсморозвідувальні дослідження на Краснопопівському підземному сховищі газу», що є додатком №1 до договору № 40-02 від 03.05.2012 р.

У додатку №2 до договору № 40-02 від 03.05.2012 р. сторони погодили календарний план надання послуг «Детальні багатокомпонентні 2D сейсморозвідувальні дослідження на Краснопопівському підземному сховищі газу», за умовами якого: І етап - складання, затвердження проектно-кошторисної документації і проходження Державної геолекспертизи. Термін виконання - 1 місяць. Вартість етапу - 100,500 тис. грн. Завершення етапу - Проект та кошторис. Експертний висновок Держгеолекспертизи ПКД. Інформаційний звіт; ІІ етап - комплекс топографо-геодезичних робіт. Підготовка та проведення польових багатокомпонентних 2Д сейсмічних досліджень. Супервізія досліджень. Створення проектної бази геолого-геофізичної та геолого-промислової інформації. Обробка та інтерпретація даних ГДС. Термін виконання - 2,5 місяці. Вартість етапу - 25124,587 тис. грн. Завершення етапу - Інформаційний звіт; ІІ етап - Стандартна та детальна обробка багатокомпонентних сейсмічних польових матеріалів. Інтерпретація геолого-геофізичних матеріалів та побудова геолого-геофізичної моделі. Рекомендації щодо можливості розширення ПСГ. Підготовка, оформлення та захист звіту за результатами наданих послуг. Термін виконання - 4 місяці. Вартість етапу - 16749,725 тис. грн. Завершення етапу - Звіт про надані послуги.

Відповідно до п. 6.1.3 договору №40-02 від 03.05.2012 р. замовник протягом 30 календарних днів з дня отримання звітної документації, визначеної геологічним завданням та календарним планом, акту здачі-приймання наданих послуг повинен надати виконавцю підписаний вищезазначений акт або мотивовану відмову від прийняття послуг.

При цьому, згідно з п. 6.1.2 вказаного договору замовник зобов'язаний приймати надані послуги згідно з актом здачі-приймання наданих послуг, якщо результати наданих послуг відповідають умовам договору.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору №40-02 від 03.05.2012р. про закупівлю послуг, Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» були надані, а Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» прийняті послуги на загальну суму 41 974 812,00 грн. з урахуванням податку на додану вартість, про що контрагентами було складено зведені акти № 1 від 17.08.2012р. та № 2 від 20.12.2012р. здачі-приймання наданих послуг.

Вказані акти було підписано представниками Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар» та Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» без жодних зауважень та заперечень.

Наразі, заперечення відповідача стосовно того, що виконавцем послуг не було передано всієї звітної документації, в якості спростування належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» своїх обов'язків за договором №40-02 від 03.05.2012 р., суд до уваги не приймає як безпідставні та такі, що спростовуються наявними в матеріалах справи документами. При цьому, суд зауважує наступне.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч.1 ст.32 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ст.36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Згідно зі ст.34 вказаного нормативно-правового акту господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи (п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Як вказувалось вище, за умовами п.6.1.3 договору №40-02 від 03.05.2012р. замовник протягом 30 календарних днів з дня отримання звітної документації, визначеної геологічним завданням та календарним планом, акту здачі-приймання наданих послуг повинен надати виконавцю підписаний вищезазначений акт або мотивовану відмову від прийняття послуг.

При цьому, згідно з п. 6.1.2 вказаного договору замовник зобов'язаний приймати надані послуги згідно з актом здачі-приймання наданих послуг, якщо результати наданих послуг відповідають умовам договору.

Таким чином, з системного аналізу умов укладеного між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» договору, полягає, що акт здачі-приймання наданих послуг підписується замовником лише у випадку надання йому виконавцем звітної документації, яка відповідає всім умовам укладеного договору про закупівлю послуг, в тому числі, геологічному завданню та календарному плану. Відповідний акт належним чином підтверджує, що результат надання послуг відповідає умовам договору про закупівлю послуг.

Таким чином, суд приймає до уваги представлені до матеріалів справи зведені акти наданих послуг в якості належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» своїх обов'язків за договором №40-02 від 03.05.2012р.

Крім цього, за умовами вказаного вище договору, результати виконаних робіт та досліджень з геологічного вивчення надр, викладені у геологічних чи науково-дослідних звітах або у виданих картах геологічного змісту, після їх затвердження в установленому порядку передаються на постійне зберігання до ДНВП «Державний інформаційний геологічний фонд України».

Приймання й облік геологічних матеріалів ДНВП «Геоінформ України» здійснює відповідно до Порядку обліку робіт і досліджень, пов'язаних із геологічним вивченням надр, затвердженого Наказом № 262 від 14.06.2013р. Міністерства екології та природних ресурсів України, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.04.2013р. за №1156/23688, окремого доручення Державної служби геології та надр України №06-02 від 31.10.2013р. та Порядку обліку, зберігання та користування фондовими матеріалами, затвердженого Наказом №217від 28.11.2000р. Міністерства екології та природних ресурсів України, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.12.2000р. за № 910/5131.

Згідно п. 1.5 Порядку обліку робіт і досліджень, пов'язаних із геологічним вивченням надр результати виконаних робіт і досліджень, пов'язаних із геологічним вивченням надр, відповідно до установлених вимог викладаються у геологічних чи науково-дослідних звітах або у виданих картах геологічного змісту, які після їх затвердження в установленому порядку передаються на постійне зберігання до Державного науково-виробничого підприємства «Державний інформаційний геологічний фонд України».

Наразі, в матеріалах справи міститься повідомлення № 63700 ДНВП «Геоінформ» про прийняття на зберігання звіту: «Детальні багатокомпонентні 2В сейсморозвідувальні роботи на Краснопопівському підземному сховищі газу», виконаного Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар».

За таких обставин, з огляду на наведене вище у сукупності, суд дійшов висновку щодо юридичної неспроможності заперечень відповідача стосовно неналежного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» своїх обов'язків за договором №40-02 від 03.05.2012р.

Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст.903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як вказувалось судом, згідно з п.4.1 договору №40-02 від 03.05.2012р. після укладення цього договору замовник може перерахувати на рахунок виконавця авансовий платіж у розмірі 70 відсотків від суми зазначеної у п. 3.1 договору, що становить 29 382 368, 40 грн.

У п.4.2 договору №40-02 від 03.05.2012р. сторони визначили, що далі розрахунки за послуги проводяться шляхом поетапної оплати замовником наданих послуг, після отримання замовником рахунку на оплату, якісно підготовленої відповідно до вимог геологічного завдання та календарного плану звітної документації, та після підписання замовником акту здачі-приймання наданих послуг по кожному виконаному етапу. При цьому, із суми, яка повинна бути сплачена, вираховується сплаченаа частка авансового платежу.

Розрахунки проводяться протягом 5 банківських днів від дати підписання замовником без зауважень до наданих послуг акту здачі-приймання наданих послуг та отримання документів, передбачених цим пунктом.

Отже, виходячи з умов договору №40-02 від 03.05.2012р., суд дійшов висновку, що строк оплати послуг, які були передані виконавцем та прийняті замовником згідно зведених актів № 1 від 17.08.2012р. та №2 від 20.12.2012р. здачі-приймання наданих послуг, настав.

Наразі, заперечення відповідача щодо ненадання виконавцем рахунку на оплату в якості обґрунтування не виникнення у замовника обов'язку оплатити надані послуги, суд до уваги не приймає з огляду на те, що відповідно до ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Подія є явищем об'єктивної реальності, яке відбувається незалежно від волі людини та її суб'єктивної поведінки, на відміну від дій, під якими розуміють обставини, що виникають за волею людини, тобто вольові акти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статті 212 Цивільного кодексу України закріплено право осіб, які вчиняють правочин, обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Слід зауважити, що рахунок-фактура за своїми ознаками не є первинним документом, а містить лише платіжні реквізити, тобто, носить інформаційний характер; ненадання рахунку-фактури, по своїй суті, не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора у розумінні приписів Цивільного кодексу України, тому наявність або відсутність рахунка-фактури не звільняє відповідача від обов'язку оплатити надані послуги. Аналогічну правову позицію висловлено Вищим господарським судом України у постанові від 22.02.2017р. по справі №904/5288/16.

Проте, за твердженнями позивача, які з боку відповідача належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не спростовані, Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» належним чином своїх обов'язків за договором №40-02 від 03.05.2012р. виконано не було, надані послуги в повному обсязі не оплачено, внаслідок чого у останнього утворилась заборгованість в сумі 5 024 917,50 грн.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Зі ст.513 цього Кодексу вбачається, що правочин стосовно заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Як вбачається з представлених суду документів, 16.04.2015р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Володар» (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Надра інтегровані рішення» (найменування якого змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» (новий кредитор) було укладено договір відступлення права вимоги, за умовами п.1.1 якого первісний кредитор передає свої права (відступає права вимоги), а новий кредитор набуває всі права первісного кредитора по договору №40-02 від 03.05.2012р. про надання послуг: консультативні послуги в наукових і технічних галузях, суміжних з будівництвом, проведення першочергових геологорозвідувальних робіт на нафту і газ (Детальні багатокомпонентні 2D сейсморозвідувальні дослідження на Краснопопівському підземному сховищі газу) (основний договір).

Відповідно до п. 1.2. договору від 16.05.2015р. правами для цілей договору розуміються усі існуючі права вимоги кредитора до Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (боржника), у обсязі та на умовах, що існують на момент відступлення, в тому числі, права вимоги грошових та інших зобов'язань по основному договору.

Як передбачено в п.2.1. договору відступлення права вимоги заборгованості за основним договором до боржника новому кредитору здійснюється без компенсації первісному кредитору вартості такої заборгованості.

Пунктами 3.3., 3.4 договору від 16.05.2015р. передбачено, що внаслідок передачі (відступлення) за даним договором новому кредитору прав первісного кредитора по основному договору відбувається заміна кредитора у зобов'язанні та новий кредитор набуває усіх прав первісного кредитора, зокрема право вимагати від боржника усіх грошових та інших зобов'язань.

Відступлення права вимоги первісним кредитором та набуття новим кредитором права вимоги набувають чинності у момент укладення цього договору, за умови його належного підписання обома сторонами та скріплення печатками контрагентів.

Договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним (п. 6.1. договору від 16.05.2015р.).

02.07.2015р. позивачем було направлено на адресу відповідача вимогу №0210713, відповідно до якої новий кредитор повідомив Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про заміну кредитора у зобов'язанні, а також просив протягом трьох банківських днів погасити заборгованість за договором №40-02 від 03.05.2012р. у сумі 5 024 917,50 грн.

Проте, Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» суму заборгованості сплачено не було, що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Заперечуючи проти позовних вимог відповідачем наголошено на тому, що Головним слідчим управлінням Національної поліції України проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні №12014000000000135 за фактами фіктивного підприємництва та легалізації коштів, зокрема, щодо створення фіктивного підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар», на підтвердження чого надано суду лист №4677/24/1/2-2016 від 29.02.2016р. Головного слідчого управління Національної поліції України. До того ж, відповідачем наголошено на наявності кримінального провадження №12016100060002240, запис про яке внесено за наявності ознак порушення, передбаченого ст.190 Кримінального кодексу України.

Одночасно, скасовуючи рішення попередніх судових інстанцій, Вищим господарським судом України у постанові від 27.03.2017р. наголошено на тому, що Господарським судом міста Києва та Київським апеляційним господарським судом при розгляді справи не було надано належної оцінки повідомленим відповідачем обставинам щодо наявності кримінальних проваджень відносно Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар» та позивача та стосовно дійсності правочинів укладених за участю фіктивного підприємства.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, враховуючи вказівки Вищого господарського суду України, що у відповідності до ст.111-12 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, суд зазначає наступне.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За приписами ст.234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення (п.3.11 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Згідно п. 3.7 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на: приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян тощо.

Відповідно до ст. 208 Господарського кодексу України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

З системного аналізу наведеного полягає, що договори укладені за участю фіктивного підприємства, можуть бути визнані недійсними із застосуванням відповідних наслідків. Аналогічну правову позицію висловлено у постанові від 27.03.2017р. Вищого господарського суду по розглядуваній справі.

Проте, наразі суд зауважує, що відповідно до ст.55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

За приписами ст.551 Господарського кодексу України ознаками фіктивності, що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою - підприємцем, в тому числі, визнання реєстраційних документів недійсними є те, що: зареєстровано (перереєстровано) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи; незареєстровано у державних органах, якщо обов'язок реєстрації передбачено законодавством; зареєстровано (перереєстровано) у органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження; зареєстровано (перереєстровано) та проваджено фінансово-господарську діяльність без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників.

Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; 4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України; 8) справи за заявами про затвердження планів санаці/ї боржника до порушення справи про банкрутство; 9) справи у спорах, підвідомчих господарським судам, щодо порушення прав інтелектуальної власності з використанням мережі Інтернет.

Одночасно, за приписами ст.17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за виключенням спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю.

Згідно з підпунктом 20.1.37 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України посадові особи податкового органу вправі звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою - підприємцем підприємницької діяльності, та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб'єктів господарювання.

Тобто, з системного аналізу наведених вище норм полягає, що встановлення ознак фіктивного підприємництва, як обставини, що є підставою для припинення юридичної особи у розумінні ст.55-1 Господарського кодексу України, не належить до повноважень господарського суду, а отже, у даному випадку в межах провадження по справі №910/32579/15 встановленню судом не підлягає.

Доказів встановлення фіктивного підприємства стосовно позивача чи Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар» у визначеному законом порядку компетентним органом матеріали справи не містять.

До того ж, судом прийнято до уваги наявні в матеріалах справи відомості щодо кримінальних проваджень №12014000000000135 та №12016100060002240.

Відповідно до ст.205 Кримінального кодексу України фіктивне підприємництво - це створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Проте, наразі, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази (вирок суду) притягнення певних осіб у визначеному чинним законодавством порядку до кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, яке передбачене ст.205 Кримінального кодексу України, та встановлення в межах відповідного провадження фіктивності позивача чи Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар».

При цьому, слід зауважити, що сама лише наявність кримінальних проваджень за ознаками певного кримінального правопорушення не є достеменним свідченням вчинення карного діяння, а отже, у даному випадку проведення досудових розслідувань за провадженнями №12014000000000135 та №12016100060002240 не є належним доказом того, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» чи Товариство з обмеженою відповідальністю «Володар» є фіктивними підприємствами, що фактично виключає можливість стверджувати, що договори №40-02 від 03.05.2012р. та від 16.05.2015р. про відступлення права вимоги є такими, що вчинені за участю фіктивного підприємства та без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами.

У даному випадку суд звертає увагу відповідача на те, що у разі встановлення вироком судом у кримінальній справи обставин щодо фіктивного підприємництва Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» чи Товариства з обмеженою відповідальністю «Володар», Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» не позбавлено права та можливості звернутись до суду з заявою про перегляд рішення по справі №910/32579/15 за нововиявленими обставинами.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище у сукупності, приймаючи до уваги наявні в матеріалах справи документи, суд приймає до уваги договори №40-02 від 03.05.2012р. та від 16.05.2015р. про відступлення права в якості належної підстави у розумінні ст.11 Цивільного кодексу України для виникнення у позивача права вимоги до відповідача в розмірі 5 024 917,50 грн.

З приводу заяви відповідача про застосування строків позовної давності суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Отже, у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. Вказану правову позицію наведено у Інформаційному листі №01-06/1444/16 від 22.04.2016 р. Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини».

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016р. по справі №6-2469цс16.

Статтею 257 вказаного Кодексу України встановлений загальний строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність), у три роки.

За приписами ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п.2.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом ч.2 ст.9 Цивільного кодексу України та ч.1 ст.223 Господарського кодексу України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст.175 Господарського кодексу України.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3 та 4 ст.267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п.2.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007р. Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Як вбачається з відтиску штампу реєстрації вхідної кореспонденції загального відділу діловодства Господарського суду міста Києва, Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» звернулось до суду з розглядуваним позовом 25.12.2015р.

При цьому, судом враховано, що згідно п.4.2 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» в разі скасування ухвали господарського суду про відмову у прийнятті позовної заяви або про її повернення перебіг позовної давності переривається з дня первісного подання цієї заяви до суду.

Враховуючи, що позивач право вимоги до відповідача набув на підставі договору від 16.05.2015р., з огляду на строк звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» до суду з розглядуваним позовом, суд дійшов висновку, що останнім строк позовної давності пропущено не було.

До того ж, при вирішенні спору між сторонами судом було враховано, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У ст.11 Міжнародного пакту про політичні та громадянські права, який ратифіковано Указом №2148-08 від 19.10.1973р. Президії Верховної Ради Української РСР, кожен має право при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Одночасно, у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначено, що зобов'язання повинні ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав). Аналогічну позицію наведено у постанові від 29.05.2013р. Вищого господарського суду України по справі №5011-5/14825-2012.

Отже, виходячи з наведеного вище, з огляду на всі фактичні обставини справи, приймаючи до уваги позицію Конституційного суду України, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про стягнення заборгованості в розмірі 5 024 917,50 грн.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно із ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на відповідача.

Одночасно, за приписами п.4.4 Постанови №7 від 21.02.2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи результати апеляційного та касаційного оскарження рішень по справі, з огляду на кінцеві висновки суду щодо задоволення позовних вимог, судові витрати за оскарження судових актів залишаються за відповідачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Задовольнити позовні вимоги повністю.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (01601, м.Київ, вул.Богдана Хмельницького, будинок 6, ЄДРПОУ 20077720) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський інтегровані рішення» (04114, м.Київ, вул. Дубровицька, буд.28, ЄДРПОУ 32705573) заборгованість в розмірі 5 024 917,50 грн. та судовий збір в сумі 75 373,76 грн.

3. Видати наказ після набрання рішенням по справі законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 12.06.2017р.

Суддя Трофименко Т.Ю.