Рішення № 67058433, 08.06.2017, Господарський суд Волинської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

08 червня 2017 р. Справа №903/223/17

за позовом: Фермерського господарства "Перлина нова"

до відповідача: Сільського (фермерського) господарства "Тех-агро"

про визнання правочину недійсним

Суддя Шум М.С.

за участю представників:

від позивача: ОСОБА_1, довіреність від 02.06.2017р.

від відповідача: н/з

Відповідно до ст. 20 Господарського процесуального кодексу України представнику позивача розяснено право відводу судді. Відводу судді заявлено не було. В судовому засіданні згідно ст.22 ГПК України розяснено процесуальні права та обовязки сторін.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суть спору: Фермерське господарство "Перлина нова" звернулось до суду з позовною заявою до Сільського (фермерського) господарства "Тех-агро", в якій просить суд визнати недійсною угоду від 10.03.2014р. про припинення грошових зобовязань укладену між Селянським (фермерським) господарством "Тех-агро" та Селянським (фермерським) господарством "Перлина".

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що укладена між сторонами угода про припинення грошових зобовязань, відповідно до якої сторони провели зарахування зустрічних однорідних вимог, суперечила на момент її укладення актам цивільного законодавства. Вважають, що зміст угоди про припинення грошових зобов'язань від 10.03.2014р. не відповідає вимогам законодавства, оскільки вимоги позивача до відповідача згідно рішення суду щодо сплати штрафу, річних та судового збору не можуть бути зараховані як зустрічні однорідні, оскільки за своєю природою не є зобовязанням, а мають іншу правову природу.

08.06.2017р. від представника відповідача надійшли додаткові заперечення з додатками(копії листа за вих.№22/03 від 31.03.2011р. постанови Рівненського апеляційного суду від 30.05.2017р. у справі №903/828/16, пояснення стягувача від 29.09.2014р. у справі 903/1186/13), в яких просять у задоволені позову відмовити.

В судовому засіданні представник позивача подав додаткові пояснення по справі, позовні вимоги підтримав, просив останні задоволити.

З урахуванням вимог ст.69 ГПК України справу розглянуто за наявними матеріалами відповідно до ст.75 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, господарський суд, -

встановив:

Рішенням господарського суду Волинської області від 09.01.2014р., залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17.02.2014р. у справі №903/1186/13 позов Селянського (фермерського) господарства «Перлина» задоволено частково, постановлено стягнути з Селянсько-фермерського господарства «Тех-Агро» в користь Селянського (фермерського) господарства «Перлина» 13497,40 грн., з них 12034,80 грн. штрафу та 1462,60 грн. річних, а також 1235,92 грн. витрат по сплаті судового збору. Провадження у справі на суму 159,56 грн. припинено, в решті позову відмовлено.

Згідно даного рішення, загальна сума стягнення з СФГ «Тех-Агро» на користь СФГ «Перлдина» складає 14733,32 грн. (в тому числі штраф, річні та витрати по сплаті судового збору).

06.03.2014р. на виконання даного рішення видано наказ №903/1186/13-1.

Ухвалою господарського суду Волинської області від 29.09.2014р., за заявою СФГ «Тех-Агро», визнано таким, що не підлягає виконанню наказ суду № 903/1186/13-1 від 06.03.2014р..

При винесенні ухвали про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, суд виходив з того, що 10.03.2014р. між СФГ «Перлина» та СФГ «Тех-Агро» було укладено угоду про припинення грошових зобов'язань, відповідно до якої сторони провели зарахування зустрічних однорідних вимог.

Укладаючи угоду про припинення грошових зобов'язань сторони виходили з наступного:

1. Згідно рішення господарського суду Волинської області від 09.01.2014р. у справі №903/1186/13 борг "Тех-Агро" перед СФГ "Перлина" становить 14 733,32 грн..

2. Згідно акту виконаних робіт №4 від 10.11.2008р. борг СФГ "Перлина" перед СФГ "Тех- Агро" становить 15 030,00 грн.

3. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.600, 601 Цивільного кодексу України, Сторони проводять зарахування зустрічних однорідних вимог.

4. Розмір грошових зобов'язань СФГ "Тех-Агро" на СФГ "Перлина", які припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог (погашаються), становить 14733,32 грн..

5. В результаті даного зарахування зустрічних однорідних вимог борг СФГ "Тех-Агро" перед СФГ "Перлина" припиняється.

6. В результаті даного зарахування зустрічних однорідних грошових вимог борг СФГ "Перлина" перед СФГ "Тех-Агро" становить 296,68 грн..

В результаті укладення даної угоди були зараховані, як зустрічні однорідні вимоги, вимоги згідно рішення суду від 09.01.2014р. по справі №903/1186/13 про стягнення з СФГ Тех-Агро на користь СФГ Перлина 13 497,40 грн., з них 12 034,80 грн. штрафу та 1 462,60 грн. річних, а також 1 235,92 грн. витрат по сплаті судового збору, а всього на суму 14 733,32 грн..

Фермерське господарство «Перлина Нова», перейменоване з СФГ «Перлина» (код ЄДРПОУ 32562198) звернувся до суду з позовом про визнання недійсною угоди про припинення грошових зобов'язань, укладеної 10.03.2014р. між СФГ "Тех-Агро" та СФГ Перлина, оскільки вважає, що дана угода, на момент її укладення, суперечила актам цивільного законодавства.

В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до п.2 ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

У відповідності до п.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Як встановлено ст.67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст.174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч.1, ч.2, ч.3 ст.180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства; господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода; при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке ж положення містить і ст.173 ГК України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 ст.628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В силу ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами ст.598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Особливості припинення зобов'язань за договорами купівлі-продажу цінних паперів, укладених на фондовій біржі, встановлюються законодавством. Законом можуть бути встановлені випадки, коли припинення зобов'язань на певних підставах не допускається.

Згідно ст.202 ГК України, господарське зобов'язання припиняється, зокрема, зарахуванням зустрічної однорідної вимоги. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У відповідності до ст.601 ЦК України, зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Відповідно до ст.602 ЦК України (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) не допускається зарахування зустрічних вимог, зокрема, у разі спливу позовної давності.

З вказаними нормами кореспондуються також приписи ст.203 ГК України (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до яких господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Підставою недійсності правочину згідно з ч.1 ст.215 ЦК України є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст.203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною 1 ст.203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути визнано судом недійсним повністю або в частині.

За приписами ч.3 ст.215 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (абз.5 п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Як зазначено в абзаці 2 п.3.5 рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004р. №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) одним із способів захисту інтересів є визнання правочину недійсним.

Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ч.1 ст.236 ЦК України).

Господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення (ч.3 ст.207 ГК України).

Пунктом 1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999р. №02-5/111 зазначено, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною.

Згідно із п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочинну не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочинну не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Абзацом першим п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009р. визначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, з наведених норм і роз'яснень слідує, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону.

Також, п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009р., визначає, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч.1 ст.216 ЦК).

Згідно абз.4 п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

У відповідності до ч.ч.2-4 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Згідно ч.2 ст.241 ЦК України, наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Обґрунтовуючи позовну заяву, позивач покликається на те, що за вимогами СФГ "Тех-Агро" до нього за актом виконаних робіт №4 від 10.11.2008р. сплив строк позовної давності, а тому, укладена 10.03.2014р. угода про припинення грошових зобов'язань суперечила актам цивільного законодавства ст.602 ЦК України та ст.203 ГК України, оскільки законодавець забороняє припиняти зобов'язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, щодо виконання якого сплив строк позовної давності.

З вказаними твердженням не можна погодитись, оскільки даний акт оформлялися сторонами в рамках виконання договору про надання послуг №1 від 01.08.2008р., відповідно до п.3.1 якого, за надання передбачених ним послуг замовник сплачує виконавцю суму, вказану в акті, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок виконавця на протязі місяця з дня одержання акта.

Акт №4 від 10.11.2008р., підписаний СФГ "Тех-Агро" був переданий СФГ "Перлина" згідно супровідного листа за вих.№22/03 від 31.03.2011р., про що свідчать відмітка позивача на останньому.

Отже, СФГ "Перлина" отримало цей акт не раніше 31.03.2011р., відповідно строк оплати за ним був визначений до 31.04.2011р. А тому строк позовної давності по вимогах за цим актом спливав не раніше 31.04.2014р..

Згідно постанови Рівненського апеляційного суду від 30.05.2017р. у справі №903/828/16 (яка набрала законної сили), 18.04.2014р. між СФГ "Тех-Агро" і СФГ "Перлина" було укладено договір, яким збільшено позовну давність для вимог, які виникли на підставі договору про надання послуг №1 від 01.08.2008р., до 10 (десяти) років, а умови договору від 18.04.2014р. в цій частині застосовуються до правовідносин між сторонами, які виникли з 01.08.2008р..

Згідно ч.3 ст.35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказують при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що строк позовної давності за вказаними вище вимогами по акту №4 від 10.11.2008р. не сплив.

Водночас, однією із основних підстав позовних вимог, є те, що зміст угоди про припинення грошових зобов'язань від 10.03.2014р. не відповідає вимогам законодавства, оскільки вимоги позивача до відповідача згідно рішення суду щодо сплати штрафу, річних, та судового збору не можуть бути зараховані як зустрічні однорідні, оскільки за своєю природою не є зобов'язанням, а мають іншу правову природу.

Зокрема, враховуючи те, що неустойка у вигляді штрафу та пені, відповідальність у вигляді процентів річних та інфляційних нарахувань за своєю природою не с зобов'язанням, а мають іншу правову природу, то вимоги з їх сплати не можуть припинятися шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Оскільки, не можна ототожнювати зобов'язання із відповідальністю за порушення такого зобов'язання, незалежно від того, що і зобов'язання і така відповідальність підлягають виконанню шляхом сплати грошових коштів боржником на користь кредитора.

Обов'язок відповідача (боржника) відшкодувати стягувану (позивачу) судовий збір, не може вважатися грошовим зобов'язанням, оскільки такий обов'язок не зумовлений оплатою поставленої продукції, виконаної роботи чи наданої послуги. А відтак, в даному випадку, судовий збір, не може бути зарахований як зустрічна однорідна вимога згідно угоди про припинення грошових зобов'язань від 10.03.2014р..

Таким чином, будь-які правочини (односторонні, двосторонні чи багатосторонні), якими передбачається припинити шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог суми, які належні до сплати боржником на користь кредитора в якості неустойки (штрафу та пені) та відповідальності за порушення грошового зобов'язання (проценти річних та інфляційні нарахування), а також судового збору, суперечать актам цивільного законодавства, зокрема, положенням ст.ст.509, 601, 602 ЦК України та ст.ст.174, 203 ГК України. А тому, такі правочини повинні бути визнані судом недійсними, як оспорювані.

Аналізуючи положення глави 47 ЦК України, слід дійти висновку, що грошовим зобов'язанням є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів.

Відтак, грошове зобов'язання - це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Виходячи з викладеного, грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається, у тому числі, із правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора (правовий висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 04.02.2014р. по справі №3-1гс14).

Водночас, ч.5 ст.11 ЦК України прямо передбачає можливість виникнення грошового зобов'язання на підставі судового рішення, а відтак і застосування до боржника, що прострочив виконання такого зобов'язання, негативних наслідків, установлених ч.2 ст.625 ЦК України.

При цьому Верховний Суд України визнав таким, що суперечить вищевказаному положенню законодавства, висновок касаційного суду про те, що зобов'язання відповідача повернути позивачу суму попередньої оплати за недопоставлений у строк товар, присуджене до стягнення рішенням господарського суду Львівської області від 09.06.2009р. у справі №14/62, не є грошовим зобов'язанням, а є правовим наслідком порушення умов договору щодо здійснення поставки товару; з огляду на це за порушення відповідачем обов'язку, який виник у нього на підставі рішення суду, для нього не можуть наставати негативні наслідки, передбачені ч.2 ст.625 ЦК України, оскільки це зумовлює настання правових наслідків, установлених ст.611 ЦК України (правовий висновок Верховного Суду, який викладений у постанові від 05.12.2011р. у справі №3-125гс11).

Слід також вказати, що штрафні санкції що підлягають стягненню не є грошовими зобов'язаннями та діють до прийняття судового рішення про їх повернення та/або стягнення, а після ухвалення судового рішення про їх повернення та/або стягнення їх правовий стан змінюється і вони набувають статус грошового зобов'язання.

Як вже зазначалося, аналіз положень глави 47 ЦК України, надає можливість зробити висновок, що грошовим зобов'язанням є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів, а відтак зобов'язання сплатити на підставі судового рішення будь-які грошові кошти (включаючи суми штрафу та пені, суми нарахованих відповідно до приписів ст.625 ЦК України втрат від інфляції та 3% річних, суми судового збору) слід вважати грошовими зобов'язаннями, які можуть зараховуватись в порядку ст.601 ЦК України по відношенню до зустрічних грошових зобов'язань.

Такої правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у своїх постановах від 30.03.2016р. у справі №917/1592/15 та від 04.10.2016р. у справі №916/5025/15.

Враховуючи, що розмір штрафу, річних (нарахованих відповідно до приписів ст.625 ЦК України) та судового збору, заборгованість з яких була зарахована відповідачем (за згодою позивача), встановлені рішенням господарського суду Волинської області від 09.01.2014р. у справі №903/1186/13, яке набрало законної сили, і ця заборгованість має безспірний характер, посилання позивача на те, що штраф, річні та судовий збір не можуть бути зараховані як зустрічні однорідні, оскільки за своєю природою не є зобов'язанням, а мають іншу правову природу є безпідставним, оскільки неможливість такого зарахування могла б мати місце при відсутності судового рішення, яким встановлені такі нарахування, та при наявності між сторонами спору щодо наявності підстав і розміру цих нарахувань.

Крім того, слід також звернути увагу, що угода про припинення грошових зобов'язань від 10.03.2014р., яка оспорюється позивачем, була ним підписана та скріплена його печаткою.

При цьому, дана угода слугувала підставою для визнання наказу господарського суду Волинської області №903/1186/13-1 від 06.03.2014р. таким, що не підлягає виконанню, згідно ухвали господарського суду Волинської області від 29.09.2014р. у справі №903/1186/13.

В силу ст.35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання; обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як вбачається зі змісту ухвали господарського суду Волинської області від 29.09.2014р. у справі №903/1186/13 та протоколу судового засідання від 29.09.2014р., в судовому засіданні представник СФГ "Перлина" підтвердив дійсність угоди про припинення грошових зобов'язань від 10.03.2014р. та не заперечував проти задоволення заяви боржника про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню у звязку з відсутністю обовязку боржника перед стягувачем.

В силу ст.33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. При цьому вимоги, що пред'являються до доказів, визначені ст.34 ГПК України, відповідно до якої, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вище викладене в сукупності, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними засобами доказування, що оскаржувана ним угода від 10.03.2014р. про припинення грошових зобов'язань в момент її укладення суперечила закону, не відповідала внутрішній волі сторін та була укладена всупереч закону та реального настання правових наслідків за ним.

З урахуванням наведеного та враховуючи зібрані по справі відповідні докази в сукупності, суд за наслідком розгляду даної справи дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Судові витрати відповідно до ст.49 ГПК України при відмові в позові покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст.44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

вирішив:

У задоволенні позову відмовити.

Повний текст рішення складено

12.06.2017

СуддяМ. С. Шум