Постанова № 67039658, 06.06.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.02.2017 року у справі № 914/3312/15 за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова до Релігійної громади Української Церкви Київського патріархату Франківського району м. Львова, третя особа: Управління Львівсько-Сокальської єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату, про стягнення неустойки та повернення нежитлових приміщень,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2015 року позивач звернувся до господарського суду Львівської області з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості в сумі 50 486,22 грн. за фактичне використання майна площею 341,1 кв. м, розташованого в будівлі № 107 по генплану за адресою: м. Львів, вул. Княгині Ольги, 5, в/м № 1 та зобов'язання звільнити і повернути за актом приймання-передачі зазначене нежитлове приміщення.

Позов обгрунтовано невиконанням зобов'язання орендаря з повернення орендованого майна після припинення договору оренди, з посиланням на ст.ст. 526, 610, 611, 795 Цивільного кодексу України та умови договору оренди нежитлових приміщень від 18.03.2002 року №50/2002/ГоловКЕУ.

До початку розгляду справи позивач змінив предмет позову та просив стягнути з відповідача 50 486,22 грн. неустойки за фактичне використання майна площею 341,1 кв. м, розташованого в будівлі № 107 по генплану за адресою: м. Львів, вул. Княгині Ольги, 5, в/м № 1 та зобов'язати звільнити і повернути за актом приймання-передачі позивачу зазначене нежитлове приміщення.

Рішенням господарського суду Львівської області від 21.09.2016 року (судді Король М.Р., Крупник Р.В., Галамай О.З.) в позові відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27.02.2017 року (судді: Галушко Н.А., Данко Л.С., Орищин Г.В.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати, та позов задовольнити.

Відзиви на касаційну скаргу від відповідача та третьої особи до суду не надходили.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи і прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як видно з матеріалів справи, що 18.03.2002 року між Міністерством оборони України в особі начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (орендодавець) та Релігійною громадою Української Православної Церкви Київського Патріархату Франківського району міста Львова (орендар) укладено договір оренди №50/2002/ГоловКЕУ, відповідно до умов якого орендодавець здав, а орендар прийняв в строкове платне користування нежитлові приміщення загальною площею 341,1 м2, в будівлі №107 по генплану, за адресою м. Львів, вул. Кн. Ольги, 5, що знаходяться на обліку Львівської КЕЧ району, вартість яких визначена відповідно до експертного висновку про оцінку майна і становить 109 488 грн. без врахування ПДВ (станом на 31.07.2001 року).

Відповідно до п. 2.3. договору названі в п. 1.1. приміщення орендодавець передає орендарю під культову споруду.

Даний договір діє з 18.03.2002 року по 18.03.2007 року (п.10.1. договору).

Відповідно до п.п. 3.1., 3.2. договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України і складає 3 284,64 грн. за рік (без індексів інфляції і ПДВ) та 274,81грн. за базовий місяць оренди (жовтень 2001 року).

01.04.2011 року між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Львова (орендодавець) та Релігійною громадою Української Православної Церкви Київського Патріархату Франківського району міста Львова (орендар) укладено додатковий договір оренди №50-1/2011/КЕВ, за умовами якого орендодавець здав, а орендар прийняв у строкове платне користування приміщення, вартість якого визначена на 31.07.2001 року за незалежною оцінкою та становить згідно з актом оцінки 109 488 грн.

31.12.2011 року між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Львова (орендодавець) та Релігійною громадою Української Православної Церкви Київського Патріархату Франківського району міста Львова (орендар) укладено додатковий договір оренди №50-2/2011/КЕВ, за умовами якого орендодавець здав, а орендар прийняв у строкове платне користування приміщення, що знаходяться на обліку Львівської КЕЧ району, вартість якого визначена на 31.10.2011 року за незалежною оцінкою та становить згідно з актом оцінки 456 135 грн.

Відповідно до додаткових угод №50-1/2011/КЕВ від 01.04.2011 та №50-2/2011/КЕВ від 31.12.2011 року, строк дії договору оренди №50/2002/ГоловКЕУ від 18.03.2002 року було продовжено до 29.12.2014 року.

Рішенням господарського суду Львівської області від 11.06.2013 року у справі №914/1746/13 за позовом Львівського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України в інтересах держави в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова до Релігійної громади Української церкви Київського патріархату Франківського району про розірвання договору оренди №50/2002/ГоловКЕУ від 18 березня 2002 року та стягнення орендної плати в розмірі 36 569,72 грн., позовні вимоги задоволено, розірвано договір оренди нежитлових приміщень, загальною площею 341,1 кв.м, №50/2002/ГоловКЕВ від 18 березня 2002 року розташованих на території військового містечка №1 у будівлі 107 по генплану за адресою м. Львів, вул. Княгині Ольги, 5, який укладений між Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України та Релігійною громадою Української церкви Київського патріархату Франківського району.

Предметом даного судового розгляду є вимоги особи, яка вважає себе орендодавцем, до орендаря про стягнення неустойки у подвійному розмірі орендної плати за користування майном після закінчення строку дії договору і зобов'язання звільнити та повернути за актом приймання-передачі нежитлові приміщення на підставі договору і закону.

Висновок судів обох інстанцій про відмову в позові обґрунтовано тим, що у зв'язку з недоведеністю обставин звернення орендодавця до орендаря про припинення або зміну умов додаткового договору оренди №50-2/2011/КЕВ від 31.12.2011 року протягом місяця після закінчення терміну його дії згідно з вимогами ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" дія зазначеного договору є продовженою на той самий термін і на тих самих умовах, а тому у орендаря не настав обов'язок повернути орендоване приміщення, а відповідно відсутні правові підстави для сплати неустойки, передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК України, за неповернення такого майна орендодавцю.

Як свідчать матеріали справи та встановлено судами попередніх інстанцій, предметом спірного договору оренди є нерухоме майно, що знаходиться на балансі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова.

За ч. 2 ст. 2 та ст. 318 ЦК України держава є учасником цивільних відносин та одним із суб'єктів права власності.

У державній власності перебуває майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (ст. 326 ЦК України)

Сферу орендних відносин, предметом яких є державне та комунальне майно, врегульовує Закон України "Про оренду державного та комунального майна", у частині 3 статті 1 якого визначено, що відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також за спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань організації спеціального зв'язку та захисту інформації, підпорядкованими йому регіональними органами та територіальними підрозділами, закладами та установами Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України".

Так, застосувавши до спірних правовідносин положення Закон України "Про оренду державного та комунального майна", суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що договір оренди №50/2002/ГоловКЕУ від 18.03.2002 року було укладено Міністерством оборони України, тоді як у ч. 1 ст. 287 Господарського кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, визначено, що орендодавцем щодо державного майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності;

державні (комунальні) підприємства, установи та організації - щодо нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство, установу, організацію, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з частиною 2 пункту 4 Розділу IX "Прикінцеві положення" ГК України до господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

Проте, попередні судові інстанції не з'ясували правового режиму об'єкта оренди на момент укладення основного договору оренди і додаткових угод до нього, а також на час виникнення спірних правовідносин, та не встановили, яка особа мала право бути орендодавцем такого майна.

У цьому зв'язку судами попередніх інстанцій не було з'ясовано обставин та не наведено правового обгрунтування щодо наявності у Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова права вимоги на стягнення неустойки за фактичне використання майна та зобов'язати звільнити і повернути за актом приймання-передачі нежитлове приміщення на підставі спірного договору оренди, за яким позивач не є орендодавцем переданого в оренду нерухомого майна.

Водночас, не встановивши правового режиму спірного майна, суди обох інстанцій не з'ясували які норми матеріального права регулюють дані правовідносини, а звідси - дійсних прав та обов'язків сторін щодо предмету спору.

Крім того, навівши у прийнятих судових рішеннях положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" господарські суди попередніх інстанцій не з'ясували чи підлягає вказаний закон застосуванню до спірних відносин оренди з огляду на визначення його завдання, що міститься у ст. 1, а саме: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов'язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

Разом з цим, застосовуючи Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" до орендних відносин суди обох інстанцій не з'ясували чи є передане в оренду нерухоме майно культовою спорудою та чи може воно використовуватися з такою метою.

До того ж, розглядаючи спір про стягнення неустойки за фактичне використання майна та зобов'язання звільнити і повернути за актом приймання-передачі позивачу нежитлове приміщення, обидві судові інстанції не звернули увагу на те, що в матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі орендованого майна, необхідність оформлення і підписання якого передбачалася умовами п. 2.1 спірного договору, і який, у свою чергу, свідчив би про фактичне отримання об'єкта оренди відповідачем.

Отже, висновок судів обох інстанцій про задоволення позову не грунтується на матеріалах справи та вимогах закону, є передчасним та зроблений в порушення ч. 1 ст. 47 і ч. 1 ст. 43 ГПК України без дослідження всіх фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, та з неправильним застосуванням норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Згідно ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, оскаржені судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду наведеного та керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.02.2017 року та рішення господарського суду Львівської області від 21.09.2016 року скасувати, і справу № 914/3312/15 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.

Головуючий суддя І.Вовк

Судді Б.Грек

В.Карабань