Рішення № 67036950, 06.06.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.06.2017Справа №910/23277/16

За позовом Львівської міської ради

До: 1. Львівської обласної ради

2. Львівської обласної державної адміністрації

3. Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів»

4. Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт»

Про визнання недійсними рішення, розпорядження, договору купівлі-продажу та витребування земельної ділянки

Суддя Ващенко Т.М.

Представники сторін:

від позивача: Глущенко Г.С. - по дов.

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Карпин М.І. - по дов.

від відповідача 3: Биструшкін В.Ю. - по дов.

від відповідача 4: Биструшкін В.Ю. - по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Львівської міської ради до 1. Львівської обласної ради, 2. Львівської обласної державної адміністрації, 3.Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів», 4. Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» про визнання недійсними рішення, розпорядження, договору купівлі-продажу та витребування земельної ділянки.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.12.2016р. порушено провадження у справі № 910/23277/16; розгляд справи призначено на 24.01.2017р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.01.2017р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 07.02.2017р. о 12-00.

В судовому засіданні 07.02.2016р. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 07.02.2017р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2017р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 23.02.2017р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.02.2017р. на підставі ст. 69 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк вирішення спору на п'ятнадцять днів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.02.2017р. на підставі ст. 38 Господарського процесуального кодексу України судом витребувані докази, необхідні для розгляду справи по суті заявлених позовних вимог, та відкладено розгляд справи 04.04.2017р.

Представник відповідача 2 03.04.2017р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав письмові пояснення по справі та частково витребувані судом документи.

Представник позивача 04.04.2017р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав додаткові письмові пояснення по справі.

Представник відповідача в судовому засіданні 04.04.2017р. подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

Представник відповідача 1 в судове засідання 04.04.2017р. не з'явився, вимоги ухвали Господарського суду міста Києва від 23.02.2017р. у справі № 910/23277/16 не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час і місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

Враховуючи викладене, з метою створення учасникам судового процесу необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, забезпечення рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, ухвалою від 04.04.2017р. розгляд справи було відкладено на 25.04.2017р.

Представником позивача 25.04.2017р. було подано клопотання про витребування доказів.

Представник відповідача 2 поклав розгляд означеного клопотання на розсуд суду.

Представник відповідачів 3, 4 проти задоволення означеного клопотання заперечував.

Відповідно до приписів ст.38 Господарського процесуального кодексу України сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, що перешкоджають його наданню; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; 4) обставини, які може підтвердити цей доказ. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази.

Отже, приймаючи до уваги предмет та підстави позовних вимог, з метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, суд дійшов висновку щодо наявності достатніх підстав для часткового задоволення клопотання представника позивача.

Представник позивача у судовому засіданні 25.04.2017р. позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача 2 проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Представник відповідачів 3, 4 проти задоволення позовних вимог також заперечував.

Відповідач 1 у судове засідання 25.04.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, проте, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд відкладає розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є нез'явлення в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу, неподання витребуваних доказів, необхідність витребування нових доказів.

Враховуючи неявку відповідача 1, приймаючи до уваги висновки суду щодо наявності підстав для витребування нових доказів, ухвалою від 25.04.2017р. розгляд справи було відкладено на 23.05.2017р.

28.04.2017р. відділ у місті Львові Головного управління Держгеокадастру у Львівській області направив на адресу суду витребувані документи.

Представник відповідача 3 в судовому засіданні 23.05. 2017р. подав витребувані документи по справі.

Представник відповідача 4 в судовому засіданні 23.05.2017р. подав витребувані документи по справі

Представник позивача в судовому засіданні 23.05.2017р. заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи для надання можливості ознайомитися з поданими документами відповідача 3, 4.

Представником відповідачів 3, 4 покладено розгляд даного клопотання на розсуд суду.

Судом було задоволено клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

Представники відповідача 1, 2 в судове засідання 23.05.2017р. не з'явились, вимоги попередніх ухвал Господарського суду міста Києва у справі № 910/23277/16 відповідач 1 не виконав, про поважні причини неявки суд сторони не повідомили, про час і місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.

Враховуючи викладене, з метою створення учасникам судового процесу необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, забезпечення рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, ухвалою від 23.05.2017р. розгляд справи було відкладено на 06.06.2017р.

У судовому засіданні 06.06.2017р. представником позивача було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача 2 проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Представник відповідачів 3 та 4 проти задоволення позову також заперечував та просив суд застосувати строки позовної давності.

Представник відповідача 1 в судове засідання 06.06.2017р. не з'явився, проте, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.

З приводу неявки вказаного учасника судового процесу у судове засідання господарський суд зауважує наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Наразі, суд зазначає, що справа розглядається з 19.12.2016р., а отже, подальше відкладення розгляду спору може призвести до порушення приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, враховуючи наведене вище у сукупності, незважаючи на те, що відповідач 1 в процесі розгляду справи 06.06.2017р. не скористався всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа підлягає розгляду за наявними у ній документами у судовому засіданні 06.06.2017р.

В судовому засіданні 06.06.2017р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення присутніх представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» на виконання Указу №608 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», Указу №168 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення», Розпорядження №1009 від 06.09.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про затвердження переліку земельних ділянок несільськогосподарського призначення для продажу», з метою ефективного використання земельного фонду у ринкових умовах, залучення додаткових коштів до бюджету, вирішено: продати суб'єктам підприємницької діяльності земельні ділянки несільськогосподарського призначення, що відносяться до державної власності, загальною площею 2,58 га на території міста Львова згідно з додатком, для будівництва АЗС; встановити ціну продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС згідно з додатком; зобов'язати начальника Львівського обласного управління земельних ресурсів Лавейкіна Михайла Івановича у десятиденний термін укласти договори купівлі-продажу земельних ділянок та посвідчити їх нотаріально.

Згідно додатку №1 до Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» земельною ділянкою несільськогосподарського призначення, яка підлягає продажу Товариству з обмеженою діяльністю «Нафта-Львів», є земельна ділянка площею 0,1 га, розміщена за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50.

За поясненнями відповідачів 2 та 3, 27.12.2000р. між Львівською обласною державною адміністрацією (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до п.1.1 якого продавець на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» передає за плату, а покупець приймає у власність і оплачує вартість земельної ділянки з усіма обтяженнями і сервітутами за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, загальною площею 0,10 га, згідно генерального плану, який додається до договору.

Вказана земельна ділянка продається для будівництва АЗС (автозаправної станції), на умовах дотримання покупцем вимог відповідних служб при здійсненні будівництва (п.1.2 договору від 27.12.2000р.).

У п.2.1 договору від 27.12.2000р. вказано, що ціна продажу земельної ділянки складає 88 088 грн. без врахування податку на додану вартість.

Обов'язок продавця передати земельну ділянку покупцю вважається виконаним і право власності на земельну ділянку переходить до покупця після повної сплати вартості земельної ділянки відповідно до розділу 2 цього договору, реєстрації договору, після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі Державного акту на право власності на землі. Приступати до використання земельної ділянки та розпоряджатись земельною ділянкою до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує право власності на землю, забороняється (п.п.8.1, 8.2 договору від 27.12.2010р.).

За умовами п.13.1 вказаного правочину договір є обов'язковим для сторін з моменту підписання обома сторонами.

Рішенням №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» погоджено перелік земельних ділянок несільськогосподарського призначення під розміщення свердловини по забору питної води, торгового комплексу та АЗС для продажу у власність з додатком; доручено Львівській обласній державній адміністрації здійснити прямий продаж вищезгаданих земельних ділянок; прямий продаж земельних ділянок провести за умови сплати покупцем вартості земельних ділянок у п'ятиденний термін з дня підписання угоди та в розмірах згідно п.57.4 «Положення про порядок продажу та передачі в оренду земельних ділянок для здійснення підприємницької діяльності на території Львівської області».

Відповідно до додатку до Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» погоджено продаж, в тому числі, земельної ділянки площею 0,1 га, розміщена за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50.

23.01.2001р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» було отримано державний акт №028583 на право власності на землю, виданий Львівською обласною державною адміністрацією та зареєстрований Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №5 кн.5-1.

Згідно означеного державного акту Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта- Львів» передано у власність земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,10 га в межах, визначених на плані, яка знаходиться на території м.Львова, пр.Червоної Калини, 50, для будівництва АЗС.

03.04.2009р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до п.1 якого продавець продав, а покупець купив земельну ділянку площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50. Цільове призначення (використання) земельної ділянки: для будівництва автозаправної станції. Кадастровий номер земельної ділянки 10902003.

У п.2 договору від 03.04.2009р. зазначено, що вказана земельна ділянка належить продавцю на підставі державного акту на право власності на землю серії JIB №028583 10902003, виданого Львівською обласною державною адміністрацією 23.01.2001р. на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові».

Приймання і передача земельної ділянки проводиться протягом трьох робочих днів після підписання даного договору, шляхом оформлення акту прийому-передачі (п.6 договору від 03.04.2009р.).

Вказаний правочин підписано представниками сторін, скріплено їх печатками та посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Козіною A.B. й зареєстровано в реєстрі за №1265.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» було передано, а Товариством з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» - прийнято земельну ділянку площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, про що сторонами складено акт прийому-передачі від 06.04.2009р.

На підставі договору від 03.04.2009р. Товариству з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» 08.12.2010р. було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ №017673. Вказаний акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею за №02:10:470:0001 Зкн.02-6.

Реєстрація права власності відповідача 4 на земельну ділянку також підтверджується витягом №НВ-4604842592017 від 27.03.2017р. з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Проте, за твердженнями позивача, Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» (в частині продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га) та Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» (в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га) є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки прийняті відповідачами 1 та 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові. Вказане, за твердженнями заявника, свідчить про відсутність у Львівської обласної державної адміністрації права продажу спірної земельної ділянки та безпідставність видання відповідачу 3 державного акта на право власності на земельну ділянку. До того ж, заявником наголошено, що оскільки земельна ділянка площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, вибула з власності територіальної громади міста Львова не з її волі та була придбана Товариством з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» у особи, яка не мала права її відчужувати, остання підлягає витребуванню у відповідача 4 на підставі приписів ст.388 Цивільного кодексу України. Вказані обставини у сукупності і стали підставою для звернення до суду з розглядуваними позовними вимогами.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач 1 посилався на те, що оскаржуване позивачем рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» ніяким чином не порушує прав та законних інтересів Львівської міської ради. Одночасно, відповідачем 1 вказано, що оспорюване позивачем розпорядження Львівської обласної державної адміністрації прийнято у відповідності до Указу №608 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», Указу №168 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення», згідно яких голови облдержадміністрацій були наділені повноваженнями щодо здійснення продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення у власність фізичних та юридичних осіб для здійснення підприємницької діяльності. Одночасно, вказаним учасником судового процесу заявлено про застосування строків позовної давності.

Відповідачем 2 також було наголошено на необґрунтованості позовних вимог та відсутності підстав для їх задоволення з огляду на те, що на момент виникнення спірних правовідносин не існувало комунальної власності на землю, а мала місце лише державна, колективна чи приватна власність. Вказане, на думку Львівської обласної ради, вказує на необґрунтованість тверджень заявника щодо приналежності земельної ділянки площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, до комунальної власності територіальної громади міста Львова.

Відповідач 3 проти задоволення позову також заперечував з тих підстав, що оскаржувані акти прийнято у відповідності до приписів чинного на момент їх видання законодавства, та відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між Львівською обласною державною адміністрацією і Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів». До того ж, відповідачем 3 наголошено, що Львівською міською радою вчинялись дії на підтвердження законності перебування спірної земельної ділянки у власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів». Вказаним учасником судового процесу також було заявлено про застосування строків позовної давності.

Відповідач 4 у відзиві проти задоволення позову заперечував, з огляду на відсутність підстав для витребування майна у Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» згідно приписів ст.388 Цивільного кодексу України та пропуск позивачем строків позовної давності.

Згідно зі ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

За змістом ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 13 Конституції України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

21.05.1997р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно ст.2 якого місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно із ст.4 зазначеного Закону України місцеве самоврядування в Україні здійснювалося на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально- фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

При цьому, система місцевого самоврядування включала: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення (ст.5 Закону України).

За приписами ч.ч. 1, 10 ст.59 Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Одночасно, відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно- територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Частинами 1, 2 ст.6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та постановам Верховної Ради України, прийнятим відповідно до Конституції та законів України, актам Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду (ч.1 ст.43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (п.2 Роз'яснення №02-5/35 від 26.01.2000р. Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»).

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, з огляду на приписи Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання рішення Львівської обласної ради та розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації недійсним, повинно бути доведено невідповідність таких актів нормам чинного на момент їх видання законодавства та порушення внаслідок їх прийняття прав заявника.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи позовні вимоги, заявник посилався на те, що Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» (в частині продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га) та Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» (в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га) є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки прийняті відповідачами 1 та 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельними ділянками, розміщеними у місті Львові. Вказане, за твердженнями заявника, свідчить про відсутність у Львівської обласної державної адміністрації права продажу спірної земельної ділянки та безпідставність видання відповідачу 3 державного акта на право власності на земельну ділянку.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом зазначалось, що земельні відносини стосовно володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 3 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Згідно частин 1-3 ст.4 Земельного кодексу України у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Суб'єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим.

Згідно п.34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону регулювання земельних відносин.

Пунктом 1 ч.1 ст.10 вказаного нормативно-правового акту було визначено, що до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.

За приписами ч.1-4 ст.17 Земельного кодексу України передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Власники земельних ділянок, переданих їм Радою народних депутатів, не вправі протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або Раді народних депутатів на тих же умовах, на яких вона була їм передана. При наявності поважних причин суд за позовом власника може скоротити зазначений строк. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.

Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання (ч.11 ст.17 Земельного кодексу України).

За таких обставин, з системного аналізу наведених вище правових норм вбачається, що законодавством питання регулювання земельних відносин були віднесені до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради, як представницьких органів територіальних громад, а отже, вирішення питання щодо передання земельної ділянки, розміщеної на території міста (за виключенням земель, що перебувають під об'єктами загальнодержавної власності), належало саме до компетенції відповідної міської ради.

Вказане свідчить, що у даному випадку, розпорядження шляхом продажу земельної ділянки площею 0,1 га, розміщеної за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, належало саме Львівській міській раді.

Одночасно, посилання відповідача 2 на те, що розпорядження спірною земельною ділянкою було здійснено Львівською обласною державною адміністрацією на підставі Указу №608 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», Указу №168 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення» не нівелюють висновків суду стосовно того, що право продажу земельних ділянок в межах міста належить до виключної компетенції відповідної міської ради народних депутатів. При цьому, суд звертає увагу на наступне.

Частинами 2, 3 ст.1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Главою 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено перелік повноважень місцевих державних адміністрацій. Однак, такого повноваження, як передача земельних ділянок у власність іншим особам, норми означеного нормативно-правового акту не містили.

Одночасно, суд звертає увагу, що згідно ст. 3 Земельного кодексу України повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Проте, за поясненнями позивача, які з боку інших учасників судового процесу, належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не спростовані, Львівською міською радою повноваження щодо відчуження, зокрема, земельної ділянки площею 0,1 га, розміщеної за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, Львівській обласній державній адміністрації не делегувались.

При цьому, суд зазначає, що п.2 Указу №608/95 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» передбачено, що приватизацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення для заняття підприємницькою діяльністю здійснюють відповідні державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих Рад шляхом їх продажу у приватну власність. Громадяни та юридичні особи України, які бажають придбати у власність земельну ділянку для заняття підприємницькою діяльністю, не пов'язаною з сільськогосподарським виробництвом, подають заяву до відповідної державної адміністрації, виконавчого комітету місцевої Ради за місцем розташування земельної ділянки.

При цьому, суд зазначає, що повноваження міської ради щодо відчуження земельних ділянок визначено спеціальним нормативно-правовим актом, яким було врегульовано земельні правовідносини, а саме Земельним кодексом України.

Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року №17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України. Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України. Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу. Аналогічну правову позицію наведено у листі №Н-35267-18 від 30.01.2009 р. Міністерства Юстиції України.

Тобто, суд зауважує, що у даному видку Указом Президента України не може бути обмежено чи змінено виключної компетенції міської ради щодо розпорядження земельними ділянками, яка була визначена Земельним кодексом України (у відповідній редакції).

Одночасно, посилання відповідачів 1 та 2 на те, що оспорюване розпорядження прийнято з урахуванням приписів Указу №168/2000 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення», також не нівелюють висновків суду щодо виключної компетенції Львівської міської ради щодо розпорядження земельною ділянкою площею 0,1 га, розміщена за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50.

При цьому, суд звертає увагу, що означеним Указом установлено, що органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством України, забезпечують передачу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності у власність юридичних осіб України і громадян України переважно шляхом продажу цих ділянок.

Тобто, наведеним актом передбачено можливість вчинення органами виконавчої влади дій щодо передання земельних ділянок у власність юридичних осіб саме в межах повноважень, визначених законодавством України.

Проте, як вказувалось вище, законодавством такого повноваження Львівської обласної державної адміністрації на момент видання оспорюваного розпорядження не передбачалось, а Львівською міською радою - не делегувалось.

Крім того, посилання відповідача 2 на те, що на момент виникнення спірних правовідносин не існувало комунальної власності, є юридично неспроможними та такими, що не спростовують висновків суду стосовно наявності права розпорядження земельною ділянкою площею 0,1 га, розміщена за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, шляхом її продажу, саме у позивача. При цьому, суд звертає увагу на таке.

Згідно приписів ст.1 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на момент виникненні спірних правовідносин) національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.

Частинами 1, 4 ст.2 вказаного нормативно-правового акту було передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України (ст.9 Закону України «Про власність»).

За приписами ст.31 Закону України «Про власність» до державної власності в Україні належать загально-державна (республіканська) власність і власність адміністративно- територіальних одиниць (комунальна власність).

Відповідно до ст.32 означеного Закону України суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Суб'єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Частиною 1 ст.34 Закону України «Про власність» (у відповідній редакції) було визначено, що загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території (ч.І ст.35 Закону України «Про власність»).

Таким чином, означеними правовими нормами спростовуються твердження Львівської обласної державної адміністрації щодо відсутності на момент виникнення спірних правовідносин комунальної власності, та вкотре, зокрема, приписами ст.32 Закону України «Про власність» підтверджується, що суб'єктами права державної власності на землю виступають: обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

До того ж, суд зауважує, що визначення права комунальної власності, як права територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування, також містилось в ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Одночасно, суд також вважає безпідставними заперечення відповідача 1 стосовно того, що Рішенням №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» ніяким чином не порушуються права позивача. При цьому, суд звертає увагу на наступне.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Наразі, суд зауважує, що Рішенням №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» доручено Львівській обласній державній адміністрації здійснити прямий продаж земельних ділянок, в тому числі, земельної ділянки площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50.

Тобто, у даному випадку відповідачем 1 порушено право Львівської міської ради на розпорядження земельними ділянками в межах її території.

При цьому, у даному випадку, укладання оспорюваного правочину з відповідачем 3 з посиланням на Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» ніяким чином не нівелюють фактичного втручання відповідача 1 у компетенцію Львівської міської ради.

Отже, з урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості тверджень позивача про те, що Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» (в частині продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га) та Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» (в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га) є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки прийняті відповідачами 1 та 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо обґрунтованості позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 27.12.2000р. між Львівською обласною державною адміністрацією та Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів». При цьому, суд зауважує наступне.

Відповідно до ст.151 Цивільного кодексу Української PCP від 18.07.1963р. (враховуючи, що правовідносини сторін стосовно купівлі-продажу майна виникли під час дії цього Кодексу) в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.

Згідно із ст.224 вказаного Кодексу за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно (ст.225 ст.151 Цивільного кодексу Української PCP).

Частиною 1 ст.48 Цивільного кодексу Української PCP від 18.07.1963р. недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як вказувалось вище, порядок передачі Радами народних депутатів земельних ділянок у власність юридичних осіб врегульовано ст.17, 18 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину).

Зокрема, за приписами ст.17 означеного нормативно-правового акту передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення. Передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу. Передача земельної ділянки у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів та товариств. До клопотання додаються матеріали, що обґрунтовують розмір земельної ділянки, обчислений відповідно до вимог частини шостої статті 5 цього Кодексу. Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання.

Рішення відповідної Ради народних депутатів з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки з посвідченням у нотаріальному порядку (ч.2 ст. 18 Земельного кодексу України).

Купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсними (ч.І ст.114 Земельного кодексу України).

Як було встановлено судом вище, розпорядження земельною ділянкою площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, належало до виключної компетенції Львівської міської ради, означених повноважень позивач не делегував, а отже, укладання договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки могло бути здійснено лише за наявності рішення позивача про її продаж Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів».

Укладання договору від 27.12.2000р. купівлі-продажу на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» є таким, що порушує норми земельного законодавства, оскільки означене розпорядження прийняте відповідачем 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові.

Отже, з огляду на відсутність у відповідача 2 права на продаж спірної земельної ділянки, враховуючи те, що Львівською міською радою у визначеному чинним законодавством порядку рішення про продаж Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» земельної ділянки площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, не приймалось, суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 27.12.2000р. між Львівською обласною державною адміністрацією та Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» суперечить вимогам чинного на момент його укладання земельного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Стосовно позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право власності на землю серії ЛВ №028583, виданого 23.01.2001р Львівською обласною державною адміністрацією Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові», зареєстрованого Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №5 кн.5- 1, суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст.22 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

За приписами ст.23 вказаного нормативно-правового акту право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Наразі, суд зазначає, що відповідно до п.2.3 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування. Разом з тим господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку.

До того ж, у постанові від 22 травня 2013р. по справі №6-33цс13 Верховний Суд України зазначив, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

У постановах від 20 травня 2015р., 3 червня 2015 р. та від 16 березня 2016 р. по справах №6-216цс15, №205цс15, № 6-412цс15, № 6-217цс15, №6-1428цс15 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що оскільки норми земельного законодавства встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то позовні вимоги про визнання недійсним державного акта, виданого на підставі недійсного рішення органу місцевого самоврядування, підлягають задоволенню.

Отже, з огляду на висновки суду щодо незаконності та наявності підстав для визнання недійсним Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові», державний акт на право власності на землю серії ЛВ №028583, виданий 23.01.2001р Львівською обласною державною адміністрацією Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів», також підлягає визнанню недійсним.

Позовні вимоги Львівської міської ради про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» на користь позивача земельної ділянки площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, за висновками суду, також є обґрунтованими з огляду на наступне.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, а також ст.20 Господарського кодексу України.

Способи захисту права власності врегульовано главою 29 Цивільного кодексу України, яка передбачає наступні способи захисту: право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст.387 Цивільного кодексу України), на витребування майна від добросовісного набувача (ст.388 Цивільного кодексу України), витребування грошей та цінних паперів (ст.389 Цивільного кодексу України), захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (ст.391 Цивільного кодексу України), визнання права власності (ст.392 Цивільного кодексу України) тощо.

Згідно ст.330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ст.388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до закріпленого у статті 387 Цивільного кодексу України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України. Таким чином, положення статті 388 Цивільного кодексу України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 18.01.2017р. по справі №610/10207/15ц.

У п.22 Постанови Пленуму №5 від 07.02.2014р. Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вказано, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України. У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Як вказувалось вище, 03.04.2009р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до п.1 якого продавець продав, а покупець купив земельну ділянку площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50. Цільове призначення (використання) земельної ділянки: для будівництва автозаправної станції. Кадастровий номер земельної ділянки 10902003.

У п.2 договору від 03.04.2009р. зазначено, що вказана земельна ділянка належить продавцю на підставі державного акту на право власності на землю серії ЛВ №028583 10902003, виданого Львівською обласною державною адміністрацією 23.01.2001р. на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові».

За актом прийому-передачі від 06.04.2009р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» було передано, а Товариством з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» - прийнято земельну ділянку площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50.

На підставі договору від 03.04.2009р. Товариству з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» 08.12.2010р. було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ №017673. Вказаний акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договір оренди землі за №02:10:470:0001 Зкн.02-6.

Реєстрація права власності відповідача 4 на земельну ділянку також підтверджується витягом №НВ-4604842592017 від 27.03.2017р. з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Судом також було встановлено, що продаж спірної земельної ділянки на користь відповідача 3 здійснено з порушенням норм земельного законодавства, а саме за відсутності відповідного рішення Львівської міської ради та без укладення Львівською міською радою договору купівлі-продажу земельної ділянки з відповідачем 3, а отже, остання вибула з власності територіальної громади міста Львова поза волею особи, яка здійснює її розпорядження.

При цьому, судом також враховано, що статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію («Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод») та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

Відповідно до ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 24.06.2003р. у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії» встановлено, що особа (орендар) мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження договору оренди і в цілях ст. 1 Першого протоколу таке сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих їй муніципалітетом за орендним договором, та зазначено, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила.

Виходячи із змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003р. майном у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

Одночасно, у практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати щодо сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи вважається такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним до визначених цілей.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Поняття справедливої рівноваги передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між поставленою метою та засобами, які при цьому використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому, в питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу ЄСПЛ, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Європейського суду з права людини, загалом слід перевіряти доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами, в яких особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. В оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 11.05.2016р. по справі №6-2903цс15.

В даному випадку, обставини справи свідчать про те, що втручання у мирне володіння майном відбувається в інтересах суспільства, а саме територіальної громади міста Львова, яке зацікавлене в чіткому дотриманні органами державної влади та місцевого самоврядування своєї господарської компетенції та норм законодавства щодо порядку передачі земельних ділянок державної власності (власність адміністративно-територіальних одиниць) у власність юридичних осіб. Таке втручання, передбачене законом, та вчиняється з дотриманням справедливого балансу між суспільним інтересом та правом особи на мирне володіння майном. Аналогічних висновків щодо справедливого балансу у спорі стосовно майнових прав територіальної громади на землю викладено у постанові від 21.09.2016р. Вищого господарського суду України по справі №913/678/15.

За таких обставин, приймаючи до уваги все вищенаведене, суд дійшов висновку, що земельна ділянка площею 0,10 га, яка розташована за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, підлягає витребуванню у Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» на користь Львівської міської ради.

Як вказувалось вище, під час розгляду справи відповідачами 1 та 3 було заявлено про застосування строків позовної давності.

При цьому, відповідачем 3 вказано, що про наявність оспорюваного державного акту на землю та розпорядження, на підставі якого останній видано, позивач був обізнаний з 05.09.2003р. з огляду на прийняття виконавчим комітетом Львівської міської ради рішення №779 від 05.09.2003р. «Про надання дозволу на проектування та будівництво тимчасової (в межах червоних ліній проспекту) АЗК Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта- Львів» на проспекті Червоної Калини, 50», в преамбулі якого міститься посилання на державний акт на право власності на землю серії ЛВ №028583. До того ж, вказаним учасником судового процесу також представлено суду рішення №199 від 17.02.2006р. виконавчого комітету Львівської міської ради «Про затвердження акта державної приймальної комісії про готовність до введення в експлуатацію тимчасової автозаправної станції на пр. Червоної Калини, 50, дозвіл №198/05 від 16.05.2005р. Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт та лист №0304/юрд- 2015 від 01.07.2003р. юридичного управління Львівської міської ради.

Заперечуючи проти пропуску строків позовної давності, позивачем наголошено, що про вибуття майна з власності територіальної громади міста Львова, підстави та реєстрацію майнових прав на земельну ділянку за відповідачем 4, Львівській міській раді стало відомо лише у жовтні 2015р., а саме, з моменту коли було відкрито інформацію про власників та користувачів земельних ділянок через публічну кадастрову карту України.

Оцінюючи доводи всіх учасників судового процесу за власним переконанням, суд дійшов висновку, що строк позовної давності за позовними вимогами Львівської міської ради не сплив. При цьому, суд виходить з наступного.

Пунктом 6 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.І ст.261 Цивільного кодексу України).

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016р. по справі №6-2469цс16.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.З та 4 ст.267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п.2.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007р. Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.І ст.261 Цивільного кодексу України).

Наразі, представлені відповідачем 3 документи, а саме рішення №779 від 05.09.2003р. виконавчого комітету Львівської міської ради «Про надання дозволу на проектування та будівництво тимчасової (в межах червоних ліній проспекту) АЗК Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» на проспекті Червоної Калини, 50», в преамбулі якого міститься посилання на державний акт на право власності на землю серії ЛВ №028583, рішення №199 від 17.02.2006р. виконавчого комітету Львівської міської ради «Про затвердження акта державної приймальної комісії про готовність до введення в експлуатацію тимчасової автозаправної станції на пр. Червоної Калини, 50, дозвіл №198/05 від 16.05.2005р. Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт та лист №0304/юрд-2015 від 01.07.2003р. юридичного управління Львівської міської ради, суд до уваги не приймає в якості належних та доказів обізнаності Львівської міської ради щодо прийняття відповідачами 1, 2 оспорюваних актів, укладання між відповідачами 2 та З спірного договору купівлі-продажу та набуття у власність відповідачем 4 земельної ділянки площею 0,1 га, розміщеної за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50. При цьому, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» представницький орган місцевого самоврядування - це виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення; виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Частиною 1 ст.10 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Як зазначалось судом, згідно із ст.4 зазначеного Закону України місцеве самоврядування в Україні здійснювалося на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

При цьому, система місцевого самоврядування включала: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення (ст.5 Закону України).

Як було встановлено судом, згідно ст. 12 Земельного кодексу України суб'єктом права комунальної власності на землю є відповідна рада та їй, як власнику, належить право розпорядження землею, передача земельних ділянок у власність або користування, надання в оренду, та п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно якої виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, зокрема, регулювання земельних відносин.

Львівська міська рада є колегіальним органом, вона приймає нормативні та інші акти у формі рішень на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради в порядку, визначеному Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Аналогічну правову позицію наведено у постановах від 30.05.2011р., від 03.03.2010р. Вищого господарського суду України по справах №36/234 та № 2-9/3223.1 -2009(2-7/813 -2008).

Тобто, у даному випадку встановлення моменту, коли у даному випадку позивач дізнався про порушення своїх прав та законних інтересів пов'язується, насамперед, з тим коли про це дізналась Львівська міська рада як колегіальний орган місцевого самоврядування.

Судом також прийнято до уваги, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади (ч.І, 2 ст.11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні).

Проте, доказів того, що виконавчим органом Львівської міської ради було доведено до відома ради обставини щодо наявності оспорюваних актів та набуття у власність відповідачем 4 земельної ділянки площею 0,1 га, розміщена за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, матеріали справи не містять.

Одночасно, наявний в матеріалах справи лист №0304/юрд-2015 від 01.07.2003р. юридичного управління Львівської міської ради також не є достеменним свідченням обізнаності позивача про порушення його прав та законних інтересів, оскільки вказаний акт навіть не містить печатки ради та, зокрема, відповідного управління.

Судом враховано, що у ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування» вказано, що посадова особа місцевого самоврядування - це особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно- розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Однак, доказів наявності у ОСОБА_9, яким від імені виконуючого обов'язки голови юридичного управління підписано означений вище лист, відповідних повноважень матеріали справи не містять.

Господарським судом прийнято до уваги пояснення позивача про те, що про оспорювані акти, договір купівлі-продажу та набуття у власність відповідачем 4 земельної ділянки площею 0,1 га, розміщеної за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50, Львівській міській раді стало відомо лише у 2015р. При цьому, судом враховано наступне.

07.07.2011р. було прийнято Закон України «Про державний земельний кадастр», згідно ст.1 якого Державний земельний кадастр - це єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

За приписами ст.30 Закону України «Про державний земельний кадастр» орган державної реєстрації прав одночасно з державною реєстрацією речового права на земельну ділянку надає органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформацію, в тому числі, про: а) суб'єкта права власності на земельну ділянку: для фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства): прізвище, ім'я, по батькові (за наявності); податковий номер (крім громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку (ідентифікаційного номера), офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України); номер та серія паспорта громадянина України (для громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку (ідентифікаційного номера), офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України); реквізити документа, що посвідчує особу власника (номер та серія документа, дата його видачі, відомості про суб'єкта, що здійснив його видачу, тощо); для юридичної особи (резидента та нерезидента): найменування юридичної особи; податковий номер; для територіальної громади: відомості про територіальну громаду села, селища, міста, району у місті; найменування органу місцевого самоврядування; податковий номер органу місцевого самоврядування; для держави: відомості про державу Україна; найменування органу державної влади, що здійснює управління нерухомим майном; податковий номер органу державної влади; б) суб'єкта речового права на земельну ділянку: для фізичної особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства): прізвище, ім'я, по батькові (за наявності); податковий номер (крім громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку (ідентифікаційного номера), офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України); номер та серія паспорта громадянина України (для громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку (ідентифікаційного номера), офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України); реквізити документа, що посвідчує особу (номер та серія документа, дата його видачі, відомості про суб'єкта, що здійснив його видачу, тощо); для юридичної особи (резидента та нерезидента): найменування юридичної особи; податковий номер.

Одночасно, ст.36 вказаного нормативно-правового акту було передбачено, що на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, оприлюднюються відомості Державного земельного кадастру про: а) межі адміністративно-територіальних одиниць; б) кадастрові номери земельних ділянок; в) межі земельних ділянок; г) цільове призначення земельних ділянок; ґ) розподіл земель між власниками і користувачами (форма власності, вид речового права); д) обмеження у використанні земель та земельних ділянок; е) зведені дані кількісного та якісного обліку земель; є) нормативну грошову оцінку земель та земельних ділянок; ж) земельні угіддя; з) частини земельної ділянки, на які поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; и) координати поворотних точок меж об'єктів кадастру; і) бонітування ґрунтів. Відомості, зазначені у частині першій цієї статті, підлягають оприлюдненню на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, з моменту їх внесення до Державного земельного кадастру. Технологічні та програмні засоби, необхідні для оприлюднення відомостей Державного земельного кадастру, повинні забезпечувати юридичним та фізичним особам можливість анонімного перегляду, копіювання та роздрукування інформації, яка відповідно до цієї статті надається безоплатно, на основі поширених веб- оглядачів та редакторів, без необхідності застосування спеціально створених для цього технологічних та програмних засобів, цілодобово, без обмежень. Пошук, перегляд, копіювання та роздрукування відомостей Державного земельного кадастру, оприлюднених на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, зазначених у пунктах "а" - "е" частини першої цієї статті, здійснюються безоплатно, а відомостей, зазначених у пунктах "є" - "і" частини першої цієї статті, - за плату, розміри якої встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Законом України від 14.07.2015р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення прозорості у сфері відносин власності з метою запобігання корупції» частину першу статті 36 Закону України «Про державний земельний кадастр» доповнено пунктом «ї» такого змісту: «ї) інші відомості про земельні ділянки, передбачені статтею 15 та частиною другою статті 30 цього Закону».

Тобто, після внесення 14.10.2015р. змін до Закону України «Про державний земельний кадастр» на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, стали оприлюднюватись інші відомості про земельні ділянки, передбачені статтею 15 та частиною другою статті 30 цього Закону, зокрема, щодо суб'єкта права власності на земельну ділянку.

Отже, за висновками саме з означеного моменту у позивача була можливість дізнатись про порушення його прав, внаслідок прийняття оспорюваних актів та набуття у власність відповідачем 4 земельної ділянки площею 0,1 га, розміщеної за адресою: м.Львів, пр.Червоної Калини, 50.

Зі штампу відділення поштового зв'язку, розміщеного на конверті, в якому до Господарського суду міста Києва надійшов розглядуваний позов Львівської міської ради вбачається, що останній було направлено 14.12.2016р., тобто, з дотриманням трирічного строку позовної давності.

За таких обставин, виходячи з вищенаведеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Львівської міської ради до Львівської обласної ради, Львівської обласної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів», Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» про визнання недійсними рішення, розпорядження, договору купівлі-продажу та витребування земельної ділянки є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідачів.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва» в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га.

3. Визнати недійсним Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» в частині продажу земельної ділянки у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, площею 0,1 га.

4. Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1 га у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М., укладений 27.12.2000р. між Львівською обласною державною адміністрацією та Товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів».

5. Визнати недійсним Державний акт на право власності на землю серія ЛВ №028583, виданий 23.01.2001р. Львівською обласною державною адміністрацією Товариству з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові», щодо земельної ділянки площею 0,1 га у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, зареєстрований Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №5 кн.5-1.

6. Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» (49083, Дніпропетровська область, місто Дніпро, проспект Газети «Правда», буд.29, ЄДРПОУ 36206037) на користь Львівської міської ради (79008, Львівська область, місто Львів. Пл.Ринок, буд.1, ЄДРПОУ 04055896) земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва АЗС, площею 0,1 га у місті Львові на проспекті Червоної Калини, 50, кадастровий номер №4610136800:07:001:0016.

7. Стягнути з Львівської обласної ради (79008, Львівська область, місто Львів, вул.Винниченка, буд.18, ЄДРПОУ 22340506) на користь Львівської міської ради (79008, Львівська область, місто Львів. Пл.Ринок, буд.1, ЄДРПОУ 04055896) судовий збір в сумі 1378 (одна тисяча триста сімдесят вісім) грн. 00 коп.

8. Стягнути з Львівської обласної державної адміністрації (79008, Львівська область, місто Львів, вул.Винниченка, буд.18, ЄДРПОУ 00022562) на користь Львівської міської ради (79008, Львівська область, місто Львів. Пл.Ринок, буд.1, ЄДРПОУ 04055896) судовий збір в сумі 2067 (дві тисячі шістдесят сім) грн. 00 коп.

9. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафта-Львів» (79019, Львівська область, місто Львів, вул.Гайдамацька, буд.11, ЄДРПОУ 31144427) на користь Львівської міської ради (79008, Львівська область, місто Львів. Пл.Ринок, буд.1, ЄДРПОУ 04055896) судовий збір в сумі 689 (шістсот вісімдесят дев'ять) грн. 00 коп.

10. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Новел-Істейт» (49083, Дніпропетровська область, місто Дніпро, проспект Газети «Правда», буд.29, ЄДРПОУ 36206037) на користь Львівської міської ради (79008, Львівська область, місто Львів. Пл.Ринок, буд.1, ЄДРПОУ 04055896) судовий збір в сумі 28761 (двадцять вісім тисяч сімсот шістдесят одна) грн. 15 коп.

11. Видати накази після набрання рішення законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 09.06.2017р.

Суддя Т.М. Ващенко