Ухвала суду № 67020448, 01.06.2017, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 червня 2017 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Сташківа Б.І.

суддів - Кузьма Р. М., Костів О. З.,

За участю секретаря — ОСОБА_1

та сторін — представника ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського - ОСОБА_2,представника ОСОБА_3- ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою Державного вищого навчального закладу “Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_5 Міністерства охорони здоров'я України” на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 22 лютого 2017 року у справі за позовом скаргою Державного вищого навчального закладу “Тернопільського державного медичного університету імені ОСОБА_5 Міністерства охорони здоров'я України” до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання,-

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2016 року представник ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського звернулася в суд з вищевказаним позовом. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 15 серпня 2010 року на навчання до "Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я.Горбачевського" на бюджетну форму навчання зараховано ОСОБА_3, та 1 вересня 2010 року укладено з нею угоду №109 про підготовку фахівця з вищою освітою згідно з навчальними планами та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик. Відповідач згідно умов цієї угоди зобов'язувався прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 22 лютого 2017 року у задоволенні позову Державного вищого навчального закладу “Тернопільського державного медичного університету імені ОСОБА_5 Міністерства охорони здоров'я України” – відмовлено.

В апеляційній скарзі представник Державного вищого навчального закладу “Тернопільського державного медичного університету імені ОСОБА_5 Міністерства охорони здоров'я України” просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Зокрема зазначає, що рішення суду є незаконним та не обгрунтованим, винесеним з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими. Вказує, що на навчання ОСОБА_3 було затрачено 122 971, 69 грн, які вони законно намагаються стягнути. Стверджує, що відповідач свідомо не приступила до навчання в інтернатурі без поважних причин, що одночасно означає про її відмову в подальшому приступити до роботи для відпрацювання трьох років молодим фахівцем в державній медичній установі, і як наслідок невиконання відповідачем умов угоди , що тягне за собою обов'язок відшкодувати витрати, які були надані державою на її навчання у медичному університеті.

У судовому засіданні представник ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського ОСОБА_2 підтримала подану апеляційну скаргу та просила її задовольнити з мотивів викладених в ній.

Представник ОСОБА_3- ОСОБА_4Л . вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а тому просив апеляційну скаргу відхилити.

Заслухавши пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які буди досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною на час вступу відповідача до університету) було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Однак, ця частина статті 52 була виключена із Закону України «Про освіту», у звязку із прийняттям Закону №1556-VII від 01.07.2014р. «Про вищу освіту».

Щодо працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, то у статті 64 Закону України «Про вищу освіту» (чинного на день звернення із позовом і на даний час) зазначається, що держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб. Зазначений закон не містить умов про обовязковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.

Згідно статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, норма Закону, на яку посилається апелянт у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду, була не чинна.

Окрім того, апелянт зазначає, що згаданий в ч. 2 статті 52 Закону України «Про освіту» «Порядок встановлений Кабінетом Міністрів України» - це Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р. Однак, наказ МОЗ України це не Постанова КМУ, і не може ототожнюватись.

Пункт 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р., згідно якого у разі, якщо випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту» і, відповідно, не може бути застосований судом.

Окрім того, безпідставним є й посилання апелянта на невиконання відповідачем умов договору, і як наслідок, відповідальність за невиконання договірних зобовязань.

Згідно Типової угоди №109 від 1 вересня 2010 року, відповідач зобовязується прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів, вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.

Тобто, умовами угоди передбачено відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням. Відповідач не відмовлявся їхати за призначенням (дана обставина позивачем не заперечується і підтверджена матеріалами справи накази про прийняття на роботу, переведення). За не відпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності угодою не передбачено. Змін та доповнень до угоди не вносилось.

У заяві відповідача від 20 липня 2010 року до позивача про допуск до вступних екзаменів також йдеться лише про зобовязання повернути затрачені державою кошти на навчання у випадку відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом.

Тому, положення Цивільного кодексу України, щодо відповідальності відповідача, у формі відшкодування вартості навчання, за невиконання договірних зобовязань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Одними із загальних засад цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

З огляду на це з Типової угоди від 01 вересня 2010 року випливає,що Вищий заклад освіти зобовязується забезпечити студентові місце працевлаштування в державному секторі народного господарства після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації.

Згідно статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Постановою КМ України від 31 травня 2017 року скасовано норми, щодо обов'язковості працевлаштування випускників вищих навчальних закладів.

В рішення Конституційного суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп-2004 у справі №1-33/2004, зазначається, що справедливість-одна з основаних засад права та є вирішальною у визначенні права, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Виходячи із засад справедливості колегія суддів прийшла до висновку, що стягнення коштів за навчання ставить в істотні не рівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону України № 1556-VІІ від 1 липня 2014 року і які продовжують навчання після прийняття цього Закону, а також порушують норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади

Згідно статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до цього принципу, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Таким чином, судом першої інстанції вірно зроблені висновки, що представником ДВНЗ "Тернопільський державний медичного університету ім.І.Я. ОСОБА_5 МОЗ України" не доведено, що відповідач не виконала умови угоди № 109, чим порушила свої зобов'язання перед навчальним закладом.

Враховуючи вищенаведене, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги позивача, а тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст.. 303, 304, 307, 308, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Державного вищого навчального закладу “Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_5 Міністерства охорони здоров'я України” — відхилити .

Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 22 лютого 2017 року— залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду Тернопільської області набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно: