Ухвала суду № 66955154, 30.05.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 травня 2017 року м. Київ К/800/19514/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді - Загороднього А.Ф.,

суддів: Заїки М.М., Мойсюка М.І.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної міграційної служби України

на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року

у справі № 815/411/16

за позовом Асадзаде Тотончі Саба Аліасгар

до Державної міграційної служби України

про визнання неправомірними та скасування рішень, -

встановив:

Асадзаде Тотончі Саба Аліасгар звернулась до суду з адміністративним позовом до ДМС України про визнання неправомірними та скасування рішень № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року, адміністративний позов задоволено частково. Скасовано рішення ДМС України № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15 та зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву Асадзаде Тотончі Саба Аліасгар про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі, Державної міграційної служби України, не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.

Колегія суддів, перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 20.11.2012 року позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

Наказом Державної міграційної служби України від 21.12.2015 року № 849-15 відмовлено Асадзаде Тотончі Саба Аліасгар у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13, ч. 1, ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Про прийняте рішення позивачу було вручене повідомлення від 06.01.2016 року за № 5.

Відповідно до п.п. 1,4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, то за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не мала можливості повернутись до країни свого походження, у зв'язку з тим, що вона, як особа, що не сповідає іслам, побоюється переслідувань з боку органів державної влади за релігійною ознакою, оскільки позивачем змінено віросповідання з ісламу на християнство та вона є присвяченим охрещеним служителем Релігійної організації Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою № 1 від 21 жовтня 2012 року релігійної громади Свідків Єгови смт. Овідіополь та довідкою релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 26 лютого 2016 року № 411.

Факт заборони діяльності релігійної організації Свідків Єгови на території Ірану відповідачем не заперечується.

Крім того, факт наявності переслідувань в Ірані з боку влади по відношенню до релігійних груп мусульман, які функціонують поза її контролем, є загальновідомим та підтверджується даними офіційних джерел інформації, а саме: витягу доповіді Комісії США з питань міжнародної свободи віросподівання (Річний звіт за 2011р.- Повний звіт, травень 2011року).

Також, судами досліджено, що відповідачем не було проведено дослідження інформації щодо країни походження позивача, в той час, як надані представником позивача відомості з різних джерел інформації, а саме: з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, свідчать про необхідність ретельного вивчення інформації щодо країни походження позивача та аналізування щодо суб'єктивних та об'єктивних причин побоювання позивачем переслідування, затримання або арешту, у зв'язку з тим, що вона є християнкою за віросповіданням.

Наведене свідчить про порушення відповідачем вимог чинного законодавства, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, і відповідно, протиправності рішень ДМС України № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15.

При цьому, з метою повного захисту прав позивача, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вийшли за межі позовних вимог та зобов'язали відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відповідач не в повному обсязі вивчив та перевірив всі документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло б призвести до невірного вирішення спору, а тому оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими і підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України відхилити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року залишити без змін.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, строки та з підстав, передбачених главою третьою розділу ІV Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий А.Ф.Загородній

Судді М.М. Заїка

М.І. Мойсюк