Постанова № 66952197, 02.06.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

02 червня 2017 року № 826/13999/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Мазур А.С., суддів Аблова Є.В., Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомгромадянина Ірану ОСОБА_1до Управління Державної міграційної служби України у Київській області Державної міграційної служби України провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ірану ОСОБА_1 з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Київській області, Державної міграційної служби України, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 №46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.08.2016 №37-16 про відхилення скарги на рішення Управління Державної міграційної служби України у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених позовних вимог представником позивача зазначено, що відповідачаі під час прийняття оскаржуваних наказів взагалі не поцікавились ситуацією у країні-походження позивача, незважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у заяві-анкеті. Так, представником позивача наголошено, що влада країни-походження - Ірану - не здатна забезпечити захист позивачеві від побиття та ув'язнення через зміну ісламу на християнство, а також від систематичного порушення прав людини. Крім того, позивач одружений з громадянкою України та має від цього шлюбу дитину, яка також є громадянкою України.

Під час судового розгляду справи представником позивача заявлені позовні вимоги підтримано у повному обсязі з підстав, зазначених у позовній заяві, які останній просив суд задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідачів проти задоволення позовних вимог заперечував, підтримавши доводи, викладені у письмових запереченнях проти позову, в яких зазначено, що позивачем не зазначено достатньо деталей щодо обставин проживання та побоювання повернення до Ірану, які можна кваліфікувати як індивідуальні переслідування щодо нього в разі повернення в країну громадянської належності. При цьому, за твердженням останнього, заявник не переслідувався та не зазнавав насилля за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд, за згодою сторін, на підставі ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалив про перехід до розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, громадянин Ірану ОСОБА_1 звернувся до органу Державної міграційної служби України із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 07.06.2016 №16, в обґрунтування якої вказано про неможливість позивача повернутися до країни-походження - Ірану - у зв'язку зі зміною релігії, а саме: навернення у християнство, що у разі повернення до Ірану загрожує життю та безпеці заявника.

За результатами розгляду даної заяви та вивченням матеріалів особової справи, Управлінням Державної міграційної служби України у Київській області, на підставі висновку від 30.06.2016, прийнято наказ віл 30.06.2016 №46, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Скориставшись правом на адміністративне (досудове) оскарження вказаного наказу, позивач звернувся до Державної міграційної служби України з відповідною скаргою, за результатами розгляду якої прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 18.08.2016 №37-16.

Вважаючи вказані накази необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з такого.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особою, яка потребує додаткового захисту, є особою, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами ч.ч. 6-8 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

Як вбачається з матеріалів справи, громадянин Ірану ОСОБА_1 під час співбесіди, оформленої протоколом від 22.06.2016, повідомив, що останній не може повернутись до Ірану, оскільки життя останнього буде у такому разі у небезпеці, а в Україні останній має сім'ю - дружину та дитину, - а тому бажає залишитись легально проживати в Україні. Загроза полягає у наступному: «… коли я прийняв християнство, я заходив по ісламським релігійним заходам і хотів їм донести те, що мусульманська віра це не істина віра на Землі. Але вони не хотіли чути, почався конфлікт і вони заборонили мені ходити. Потім консул Ірану визвав мене на співбесіду щодо зміни релігії, сказав, що я повинен писати якусь заяву про те, що я відмовляюсь від християнства, але один раз я відмовився писати таку заяву, тоді вони забрали в мене паспорт. Я з трудом забрав паспорт і сказав, що більше не буду ходити на ісламські релігійні заходи. Але так як я продовжував спілкуватися з мусульманами, які є в Києві і студентами. І тоді почалися телефонні дзвінки з погрозами», «… в посольстві сам консул погрожував, якщо я не відмовлюсь письмово від християнства та не припиню ходити до церкви, то він мене відправить до Ірану», «Я звертався до посольства Ірану в Україні і мені відмовили в продовженні паспорта, сказавши, що можуть тільки видати довідку на повернення в Іран».

Вирішуючи дану справу по суті, суд враховує висновки ЄСПЛ у рішенні від

15.05.2012 р. №52077/10 в справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», в якому серед іншого зазначено, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції (пункт 64).

Для того щоб визначити, чи є індивідуальний, реальний ризик жорстокого поводження, Суд має розглянути передбачувані наслідки висилки заявників до Ірану, маючи на увазі загальну ситуацію в країні та їх особисті обставини (див. Вілвараджа та інші проти Великобританії, постанова від 30 жовтня 1991 року, Серія А,. 215, § 108 в кінці) (пункт 65).

Крім того, як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, позивач передуває у зареєстрованому на території України шлюбі з громадянкою України ОСОБА_4 (прізвище після державної реєстрації шлябу - ОСОБА_1).

При цьому, згідно з наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про народження від 06.03.2015 серія НОМЕР_1, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка, згідно з рішенням ГУ ДМС України в м. Києві від 08.05.2015, набула громадянство України та є громадянином останньої з 16.06.2010.

З огляду на викладене, суд звертає увагу на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 151 Сімейного кодексу України, батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом (ч. 1 ст. 152 Сімейного кодексу України).

У свою чергу, Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

У силу ч. 1 ст. 3 Закону України «Про охорону дитинства», всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дітей і їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи, визначені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків (ч.ч. 1 та 2 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, відповідачами під час перевірки фактів, вказаних позивачем у заяві-анкеті та під час співбесіди, не надано належної оцінки особистих обставин, якими позивач обґрунтовував факт звернення останнього до органу Державної міграційної служби України з метою визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме: тривалого проживання заявника на території України, повної соціалізації позивача в українському суспільстві за рахунок тривалого проживання на території України, створення сім'ї з громадянкою України та народження дитини також громадянки України.

Отже, враховуючи зазначене вище, суд приходить до висновку про наявність підстав, що унеможливлюють повернення позивача у країну походження, а, відтак, наказ Управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 №46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 18.08.2016 №37-16 про відхилення скарги на рішення Управління Державної міграційної служби України у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає таке.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Приписами п. 8 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, водночас, відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб'єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак, обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

З огляду на викладене вище, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.

Як вбачається зі змісту вказаного рішення Державної міграційної служби України останнім відхилено скаргу позивача на рішення Управління Державної міграційної служби України у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, вказане рішення саме по собі не є юридично значеним для позивача, оскільки не має безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, а, відтак, рішення Державної міграційної служби України від 18.08.2016 №37-16 безпосередньо не порушує права та інтереси позивача, з огляду на що суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Разом з тим, з огляду на визнання протиправним та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 №46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вказує про необхідність зобов'язання здійснити повторний розгляд заяви-анкети громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 07.06.2016 №16.

На підставі викладеного, суд звертає увагу, що приписами ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким органом є Державна міграційна служба України, у силу п. 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, згідно з яким, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Водночас, ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи. На утворені територіальні органи та територіальні підрозділи ДМС може покладатися виконання окремих завдань за міжрегіональним принципом (п. 7 вказаного Положення).

Розділом ІІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, покладеного на територіальний орган ДМС.

Таким чином, з урахуванням того, що розгляд заяви-анкети позивача фактично зупинено на стадії вирішення питання про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що покладено на відповідний територіальний орган ДМС, яким у даному разі є Управління Державної міграційної служби України у Київській області, суд дійшов до висновку про зобов'язання Управління Державної міграційної служби України у Київській області повторно розглянути заяву-анкету громадянина Ірану ОСОБА_1 від 07.06.2016 №16 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням висновків даної постанови.

Згідно з вимогами статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 69, 70, 71 та 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 №46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України у Київській області повторно розглянути заяву-анкету громадянина Ірану ОСОБА_1 від 07.06.2016 №16 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням висновків даної постанови.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя А.С. Мазур

Судді Є.В. Аблов

А.В. Літвінова