Постанова № 66903364, 29.05.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" травня 2017 р. Справа № 922/4077/16

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Сіверін В. І., суддя Терещенко О.І. , суддя Слободін М.М.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1,

відповідача - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх.№1436 Х/1-7) рішення господарського суду Харківської області від 21.12.2016 року

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Харківської філії ПАТ "Укртелеком", м.Харків

до Управління праці та соціального захисту населення Лозівської районної державної адміністрації, м.Лозова

про стягнення 7054,92 грн.,

ВСТАНОВИЛА:

Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" в особі Харківської філії ПАТ "Укртелеком" (позивач) звернулось до господарського суду з позовною заявою про стягнення з Управління праці та соціального захисту населення Лозівської районної державної адміністрації (відповідач) 6642,04 грн. залишку невідшкодованої заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення згідно вимог чинного законодавства, 305,53 грн. збитків від впливу інфляційних процесів та 3% річних у розмірі 107,35 грн.

Рішенням господарського суду Харківської області від 21.12.2016 року у справі №922/4077/16 позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача 6642,04 грн. залишку невідшкодованої заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення згідно вимог чинного законодавства, інфляційних втрат в сумі 238,90 грн., 3% річних в сумі 107,35 грн. та витрати зі сплати судового збору в сумі 1364,99 грн. В іншій частині - в позові відмовлено.

Відповідач із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить це рішення скасувати та припинити провадження у справі.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що судом невірно визначено характер спірних правовідносин, а сам спір слід розглядати за правилами Кодексу адміністративного судочинства, оскільки між сторонами не укладався договір про відшкодування витрат в 2015 році, а також у зв'язку з відсутністю субвенцій з Державного бюджету.

В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав повному обсязі, просив її задовольнити.

Представник позивача у відзиві та в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення.

Частиною 1 статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p. У ній сформульовано основні права і свободи людини, зокрема право при визначенні її громадянських прав і обовязків, висуненні проти неї кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, субєктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

З огляду на викладене та зважаючи, що на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів достатніх для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, а також те, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, ознайомитись із матеріалами справи, зняти з них копії, надати нові докази тощо), подальше відкладення розгляду справи суперечитиме вищезгаданому принципу розгляду справи впродовж розумного строку.

Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України обовязок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 Господарського процесуального кодексу України розглядає справу за наявними матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" є оператором телекомунікацій, який надає телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до вимог Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України "Про телекомунікації", Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 295, інших законодавчих актів України.

Відповідно до ч. 3 ст. 63 Закону України "Про телекомунікації" телекомунікаційні послуги (послуги звязку) споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно де законодавства України.

Згідно з п. 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 295 визначено, що встановлені законами пільги з оплати послуг звязку надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня предявлення ним документа, що підтверджує право на пільги.

У відповідності до ст. 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", який визначає правові засади формування та застосування відповідних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, встановлено, що пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання визначаються виключно законами України.

Позивач звернувся з даним позовом до господарського суду, в якому наголошує про те, що у період з жовтня 2015 року по січень 2016 року позивачем були надані послуги звязку на пільгових умовах населенню Лозівського району Харківської області, що включені до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги та на яких поширювались дія п. 19 ч. 1 ст. 12, п. 10 ч. 1 ст. 13, п. 18 ч. 1 ст. 14, п. 20 ч. 1 ст. 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", п. 11 ст. 20, ст. 21 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", п. 6 ч. 1 ст. 6, ч. 3 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист", ч. 5 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 4 ч. 3 ст. 13 Закону України "Про охорону дитинства".

Згідно з ст.87 Бюджетного кодексу України видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення належать до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України. При цьому порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим визначаються Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст. 97 Бюджетного кодексу України).

Разом з тим, відповідно до пп. б п. 4 ч. 1 ст. 89 та ст. 102 Бюджетного кодексу України, видатки на відшкодування вартості послуг наданих пільговим категоріям громадян здійснюються з місцевих бюджетів за рахунок коштів, які надходять з державного бюджету України (субвенцій з державного бюджету України) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 № 256 (надалі - Постанова № 256), якою затверджено Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету (далі - Порядок № 256), встановлено механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення компенсаційних виплат за вказані пільги окремих категорій громадян за рахунок субвенцій з Державного бюджету України. Зокрема, п. 2 Постанови № 256 встановлено, що головні розпорядники коштів місцевих бюджетів здійснюють розрахунки з постачальниками послуг на підставі поданих ними щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які мають право на відповідні пільги.

При цьому, згідно з п. 3 Порядку № 256 головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення.

Таким чином, відповідач, за рахунок державних субвенцій, зобовязаний відшкодувати витрати понесені позивачем внаслідок надання населенню Лозівського району Харківської області послуг звязку на пільгових умовах.

Проте, в порушення вищезазначених вимог законодавства та положень Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субвенцій та компенсацій від 11.01.2005 року № 20 (в редакції згідно постанови Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2015 року № 64 "Про внесення змін до Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субвенцій та компенсацій"), відповідач не здійснив в повному обсязі відшкодування позивачу наданих послуг звязку пільговим категоріям населення, в результаті чого станом на 05 січня 2016 року утворилась заборгованість в розмірі 6642,04 грн.

Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту в судовому порядку.

Вирішуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно ст. 222 Господарського Кодексу України, учасники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії або звернення до суду.

Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається (ст. 525 Цивільного кодексу України, ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).

Відповідач, який є розпорядником коштів бюджетного фінансування вищевказаних соціальних пільг населення Лозівського району Харківської області, зобов'язаний був здійснювати відшкодування витрат, понесених позивачем внаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення, які проживають на вищезазначеній території, за рахунок державних субвенцій.

При цьому, неналежне фінансування заходів соціального захисту окремих категорій громадян не є підставою для звільнення Відповідача від відшкодування вказаних вище витрат, понесених Позивачем та не може бути підставою для звільнення від відповідальності за порушення такого зобов'язання шляхом примусового стягнення.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань щодо відшкодування позивачу наданих пільговій категорії населення послуг зв'язку не спростовано відповідачем та факт надання позивачем послуг підтверджується копіями актів звіряння розрахунків за надані населенню послуги, на які надаються пільги (арк.11-14), зведеним реєстром актів звіряння станом на 05.01.2016 (арк.15), підписаним сторонами.

Позивачем було направлено відповідачу вимогу за вих. № 18-07/345 від 29.01.2016 про погашення існуючої суми заборгованості (арк.75-76), яку залишено без задоволення.

Як вірно зазначає місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні - відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005, відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України на відповідний рік, не виправдовує бездіяльність органу державної влади і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення грошового зобов'язання.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15.05.2012р. у справі №3-28гс12.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених норм, а також враховуючи, що відповідач в установленому ст.ст. 32, 33 ГПК України порядку обставини, які повідомлені позивачем не спростував, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Харківської філії Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" про стягнення 6642,04 грн. залишку невідшкодованої заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання послуг звязку пільговим категоріям населення - обґрунтовані, підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Щодо позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів зазначає, що згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи порушення відповідачем свого грошового зобов'язання, перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних, колегія суддів встановила, що за період з 01.02.2016 по 31.08.2016 3% річних становить 116,28 грн., а тому позовні вимоги в частині стягнення 3% річних в сумі 107,35 грн. підлягають задоволенню.

Стосовно заявлених позовних вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 305,53 грн., слід зазначає наступне.

ЯК вірно зазначено місцевим господарським судом - позовні вимоги щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню в розмірі 238,90 грн., а в решті позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат в сумі 66,63 грн. слід відмовити, у зв'язку з безпідставністю їх нарахування.

Суд не погоджується з твердженнями відповідача про неможливість задоволення позову, адже відсутність бюджетного фінансування не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язань перед кредитором, оскільки відповідно до приписів статті 617 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 218 Господарського кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, відсутність у боржника необхідних коштів.

Така правова позиція відповідає статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод та рішенню Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 та у справі "Бакалов проти України" від 30.11.2004.

Таким чином, позивач правомірно звернувся до відповідача з даним позовом, оскільки відповідача взяв на себе зобов'язання відшкодовувати позивачу витрати, пов'язані із наданням населенню пільгових телекомунікаційних послуг.

Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність укладеного між сторонами спору договору та публічно-правового характеру спору, колегія суддів зазначає наступне.

Так, чинне законодавство не вимагає обов'язкового укладення договору про відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян. Такі зобов'язання виникають безпосередньо із вимог законодавства.

Також, безпідставними є доводи апеляційної скарги стосовно того, що даний спір є публічно-правовим, а тому непідвідомчий господарському суду. Слід зазначити, що хоча відповідач і є органом державної влади, проте спірні правовідносини між сторонами стосовно відшкодовування позивачу витрат, пов'язаних із наданням населенню пільгових телекомунікаційних послуг є, безумовно, господарськими.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, справа адміністративної юрисдикції (далі - адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для визначення спору як публічно-правового, однак сам по собі цей факт не дає підстав стверджувати, що будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим.

У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ( 2747-15 ) ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом. (Інформаційний лист Верховного Суду України від 26.12.2005 року №3.2.-2005 ).

За викладеного, колегія суддів зазначає про те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

Беручи до уваги всі наведені обставини в їх сукупності, судова колегія дійшла висновку, що під час розгляду справи господарським судом першої інстанції фактичні обставини справи встановлені на основі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають обставинам справи та їм надана правильна юридична оцінка, прийняте рішення відповідає нормам чинного законодавства та підстав для його скасування не вбачається, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 21.12.2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її підписання і може бути оскаржена протягом 20 днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складено 02.06.2017 року.

Головуючий суддя Сіверін В. І.

Суддя Терещенко О.І.

Суддя Слободін М.М.