Постанова № 66867545, 15.05.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2017 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_8, третя особа - Міністерство оборони України, про виселення та стягнення заборгованості за заявою Київського національного університету імені Тараса Шевченка про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2015 року Київський національний університет імені Тараса Шевченка (надалі - КНУТШ) звернувся до суду з відповідним позовом, посилаючись на те, що починаючи з 1995 року між КНУТШ та Міністерством оборони України (далі - Міноборони) були укладені договори про підготовку спеціалістів від 11 вересня 1995 року та 22 грудня 1997 року. З метою забезпечення освітньої діяльності та в межах цієї співпраці до гуртожитку №11 університету тимчасово було поселено військовослужбовців із сім'ями. При поселенні військовослужбовці були ознайомлені з правилами проживання в гуртожитку, терміном проживання та порядком оплати за проживання, умови яких вони виконували, вносячи плату та дотримуючись правил проживання в гуртожитку. У 2011 році співпраця між університетом та Міноборони закінчилась, а разом з нею і термін проживання військовослужбовців у гуртожитку університету, проте відповідачі займаних ними приміщень до цього часу не звільнили. Окрім того, починаючи з моменту заселення відповідачів до гуртожитку № 11, що належить КНУТШ, відповідачі користуються послугою з проживання та здійснювали оплату цієї послуги спочатку в повному обсязі, а згодом частково, що призвело до утворення заборгованості, яка станом на грудень 2014 року становила 76702,92 грн.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційну скаргу КНУТШ відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін.

2 червня 2016 року КНУТШ звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3339/ed_2016_02_21/pravo1/T041618.html?pravo=1> (далі - ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2016_02_21/pravo1/T041618.html?pravo=1>) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 901 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843985/ed_2016_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1>, 903 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843987/ed_2016_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1>).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення КНУТШ посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року і 14 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 25 лютого і 1 липня 2015 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі договору від 11 вересня 1995 року, додаткової угоди до нього від 21 лютого 1997 року; договору від 22 грудня 1997 року і додаткової угоди №303/44/09 від 19 серпня 2009 року до нього, укладених між КНУТШ та Міноборони, ОСОБА_6 та членам його сім'ї, а саме ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у 2002 році було надано у користування кімнати 206 і 207 у гуртожитку №11, що розташований за адресою: АДРЕСА_1., який належить позивачу.

Відповідно до пункту 3.1 розділу 3 додаткової угоди № 303/44/09 від 19 серпня 2009 року до договору № 135 про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року розмір та порядок місячної плати за користування житловим приміщенням, місцями загального користування та надані житлово-комунальні послуги встановлюється наказами ректора університету.

Наказом ректора від 21 березня 2006 року № 184-32 з 1 квітня 2006 року встановлено плату за проживання в гуртожитках університету, у тому числі й для курсантів та слухачів військового інституту, які проживають у гуртожитку № 11 у розмірі 110 грн на місяць за одне ліжко-місце, зайняте мешканцями, які не є співробітниками університету, та членами їх сімей, а також 110 грн на місяць за зайняті додаткові ліжко-місця.

Починаючи із січня 2010 року, позивач неодноразово збільшував оплату за проживання в університеті для відповідачів, зокрема з 01 січня 2010 року вартість одного ліжко-місця за місяць становила 282 грн, а з 01 червня 2011 року - 402 грн, що підтверджується наказами ректора КНУТШ № 171-32 від 30 грудня 2009 року та № 365-32 від 11 травня 2011 року.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з відсутності підстав для стягнення заборгованості за спожиті відповідачами комунальні послуги у зв'язку з неправомірним установленням розміру оплати за наказом ректора університету та відсутністю вини відповідачів.

Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року і 14 квітня 2016 року та в постанові Верховного Суду України від 25 лютого 2015 року, наданих заявником для порівняння та ухвалених за аналогічними спорами, суди погодилися з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач надавав, а відповідачі споживали послуги з користування електричною енергією та проживання у гуртожитку, однак безпідставно не виконували свого обов'язку зі сплати їх вартості в повному обсязі при правомірному встановленні тарифів за наказом ректора вищого начального закладу.

Отже, у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння, суди дійшли протилежних висновків щодо права ректора вищого навчального закладу на встановлення тарифів для оплати комунальних послуг у гуртожитку та наявності вини відповідачів за несплату цих послуг.

Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом статей 901 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843985/ed_2016_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1>, 903 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843987/ed_2016_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1>, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 року не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій постанові не міститься правової позиції щодо застосування зазначених у заяві норм матеріального права, а вказується на недоведеність університетом обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог щодо виселення відповідачів.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 901 та 903 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Правовідносини, які виникають між мешканцем гуртожитку і його власником (володільцем), є договірними і відносяться до правовідносин з договору найму жилого приміщення у поєднанні з договором про надання послуг з обслуговування приміщення та його утримання (комунальних послуг).

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 903 ЦК України).

На час звернення з відповідним позовом (січень 2015 року) та на момент виникнення спірних правовідносин права мешканців гуртожитків як споживачів житлово-комунальних послуг регулювалися Законами України «Про житлово-комунальні послуги», «Про теплопостачання», «Про електроенергетику», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, Правилами користування електричною енергією для населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 рроку № 1357, Правилами надання послуг з вивезення побутових відходів, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2008 року № 1070, та іншими законами та нормативними актами з питань надання окремих видів таких послуг, Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі - Примірне положення)

За положеннями пункту 18 Примірного положення громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов'язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до пункту 38 цього положення.

Відповідно до пункту 38 Примірного положення витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується.

Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду.

Послуги з проживання в гуртожитках є одним із видів платних послуг, що надаються державними навчальними закладами на підставі пункту 4 розділу 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 38 (далі - Постанова № 38), яка діяла на час виникнення правовідносин та втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 року № 796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності» (далі - Постанова №796)

За положеннями зазначених постанов навчальні заклади у сфері житлово-комунальних послуг мають право надавати громадянам, які користуються цими послугами, комунальні послуги, послуги з експлуатації та господарського обслуговування будинків і приміщень (підпункт 4 пункту 7 Постанови КМУ №796; підпункт 4 пункту 8 Постанови КМУ № 38).

Як визначено в постанові Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)», Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров'я України, інші міністерства і центральні органи виконавчої влади, до сфери яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Міністерством фінансів України установлюють граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках. Відповідальність за надання цих послуг, їх якість, а також обґрунтованість розмірів плати за них покладається на керівників цих закладів.

Конкретний розмір плати за проживання в гуртожитку встановлюється керівництвом вищого навчального закладу.

Для визначення вартості проживання в гуртожитку складають калькуляцію, де витрати на утримання гуртожитку і прилеглої території обчислюють з урахуванням вимог Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 року № 560.

Умовами додаткової угоди до договору про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року, яка укладена 19 серпня 2009 року між КНУТШ й Міноборони, передбачено, що розмір оплати за проживання в гуртожитку згідно з калькуляцією визначається на підставі наказу ректора.

У разі якщо строк дії договору закінчився, а особа, заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов'язок сплачувати за такі послуги в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився.

Отже, системний аналіз усіх зазначених нормативно-правових актів дає підстави для висновку про наявність у кожного навчального закладу права на встановлення розміру плати за проживання в гуртожитку самостійно на підставі та в порядку, визначеному самим навчальним закладом відповідно до законодавства.

При цьому вартість проживання у гуртожитку складається з вартості його утримання та вартості обов'язкових побутових послуг і залежить від того, чим користується особа (окремим ліжком або окремим приміщенням), оскільки, відповідно до пункту 38 Примірного положення у випадку зайняття окремої кімнати особа сплачує за комунальні послуги за ставками (тарифами) квартирної плати, установленими для будинків державного та громадського

житлового фонду.

Суди встановили, що після закінчення строку дії договорів відповідачі продовжували проживати в окремих кімнатах гуртожитку та користуватися житлово-комунальними послугами, а тому зобовязання щодо сплати за спожиті послуги відповідно до положень глави 50 ЦК України вони повинні бути виконати в повному обсязі з дотриманням положень законодавства, яке регулює зазначені правовідносини з урахуванням дії у часі.

Суд касаційної інстанції, узявши до уваги помилковий висновок судів попередніх інстанцій лише про те, що відповідачі не були належним чином повідомлені про підвищення тарифів, не перевірив правильності встановлення судами фактичних обставин справи щодо дотримання університетом порядку зміни розміру оплати, визначеного умовами договорів, надання упродовж усього часу належним чином послуг, визначених у договорі; не обґрунтував, яким чином неналежне повідомлення відповідачів щодо підвищення тарифів впливає на їх право не виконувати договірних зобов'язань щодо здійснення оплати за отримані послуги; та не встановив, за яким тарифом повинні сплачувати відповідачі оплату комунальних послуг.

Таким чином, у справі, яка переглядається, рішення судів попередніх інстанцій є незаконними.

Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

З огляду на вищевикладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 липня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вимог про стягнення з відповідачів заборгованості.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602 , пунктом 1 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Київського національного університету імені Тараса Шевченка задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 жовтня 2015 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вимог про стягнення заборгованості.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук