Рішення № 66829928, 10.05.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.05.2017№910/3789/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕКВІВЕС»

до Публічного акціонерного товариства «ЦЕНТРЕНЕРГО» в особі

Відокремленого підрозділу Зміївська теплова електрична станція

про стягнення 411 038,10 грн.

та

за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «ЦЕНТРЕНЕРГО» в особі

Відокремленого підрозділу Зміївська теплова електрична станція

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕКВІВЕС»

про стягнення 38 252,92 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін (за первісним позовом):

від позивача: Калетнік М.Ю. за довіреністю № 1965 від 01.01.2016;

від відповідача: Гавкалюк В.В. за довіреністю № 400/22 від 06.12.2016.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕКВІВЕС» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «ЦЕНТРЕНЕРГО» в особі Відокремленого підрозділу Зміївська теплова електрична станція (далі - відповідач) про стягнення 364 269,25 грн., з яких 334 500,00 грн. основного боргу, 17 320,08 грн. пені, 3 158,50 грн. 3% річних та 9 290,67 грн. інфляційних втрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами Договору №12/437 від 17.08.2016 він поставив відповідачу продукцію, проте в порушення взятих на себе зобов'язань відповідач у встановлені Договором строки продукцію не оплатив. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.03.2013 порушено провадження у справі № 910/3789/17, її розгляд призначено на 03.04.2017 року.

31.03.2017 року представником відповідача через відділ діловодства господарського суду міста Києва подано додаткові документи для долучення до матеріалів справи, а також відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує у зв'язку з відсутністю правових підстав для стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних через введення господарським судом під час розгляду справи про банкрутство відповідача мораторію на задоволення вимог кредиторів, під час якого згідно з ч. 4 ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань.

31.03.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшла зустрічна позовна заява, відповідно до змісту якої відповідач просить суд стягнути з позивача 38 252, 92 грн., з яких 35 902, 32 грн. пені та 2 350, 60 грн. штрафу за несвоєчасну поставку продукції за Договором № 12/437 від 17.08.2016 року.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги відповідач вказує на те, що позивач поставив продукцію з порушенням встановлених умовами Договору строків, що є підставою для нарахування пені та штрафу.

В судовому засіданні 03.04.2017 року на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 19.04.2017 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.04.2017 зустрічну позовну заяву відповідача прийнято для спільного розгляду з первісним позовом у справі № 910/3789/17, її розгляд призначено на 19.04.2017 року.

В судовому засіданні 19.04.2017 року представником позивача подано заяву № 1359 від 10.04.2017 про збільшення розміру позовних вимог, відповідно до змісту якої позивач просить суд стягнути з відповідача 411 038,10 грн., з яких 334 500,00 грн. основного боргу, 47 694,64 грн. пені, 5 105,96 грн. 3% річних та 23 737,50 грн. інфляційних втрат.

Крім того, в судовому засіданні 19.04.2017 року представником позивача були надані письмові заперечення щодо зустрічного позову, відповідно до змісту яких позивач просить суд відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог, оскільки товар ним був поставлений у визначені Договором строки, проте відповідачем здійснювалось затягування приймання продукції.

В судовому засіданні 19.04.2017 року на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 10.05.2017 року.

Представник позивача в судовому засіданні 10.05.2017 року первісні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, проти задоволення зустрічних позовних вимог заперечив.

Представник відповідача в судовому засіданні 10.05.2017 проти задоволення первісного позову заперечив, зустрічні позовні вимоги просив задовольнити в повному обсязі.

При цьому, представником відповідача в судовому засіданні 10.05.2017 року подані письмові зауваження щодо поданих позивачем заперечень на зустрічну позовну заяву.

В судовому засіданні 10.05.2017 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

17.08.2016 року між позивачем (Постачальник) та відповідачем (Покупець) було укладено Договір № 12/437 про закупівлю (поставку) товарів (далі - Договір), відповідно до п.п. 1.1., 1.2. якого Постачальник зобов'язується поставити Покупцю Товари (Продукцію) згідно умов Договору, а Покупець зобов'язується прийняти та оплатити Продукцію, що поставляється відповідно до умов Договору.

Пунктом 1.3. Договору передбачено, що найменування (номенклатура, асортимент), кількість, строки поставки та інші характеристики продукції зазначені у Додатку до Договору.

Згідно з п. 2.5. Договору розрахунки за Продукцію здійснюються Покупцем у національній валюті України шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок Постачальника на підставі рахунку Постачальника в порядку, передбаченому Додатком № 1 до Договору.

Додатком № 1 до Договору сторони визначили найменування, асортимент, кількість та ціну Продукції, яку Постачальник зобов'язується поставити Покупцеві, а також її загальну вартість - 364 500,00 грн. з урахуванням ПДВ.

Відповідно до п. 3 Додатку № 1 до Договору розрахунки за Продукцію здійснюються Покупцем у національній валюті України шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок Постачальника в наступному порядку: протягом 35 календарних днів з моменту поставки продукції до складу Покупця та підписання уповноваженими представниками Сторін Акту приймання-передачі продукції за кожну окремо поставлену партію продукції згідно письмових заявок Покупця.

Строк поставки продукції повинен складати не більше 20 календарних днів з дати отримання Постачальником письмової заявки Покупця з можливістю дострокової поставки (п. 5 Додатку № 1 до Договору).

Згідно з п. 5.3. Договору датою поставки є дата підписання уповноваженими представниками сторін Акту приймання-передачі продукції. В разі, якщо фактична передача продукції і дата підписання Акту приймання-передачі продукції не співпадають - до підписання Акту приймання-передачі продукції (в т.ч. в період приймання продукції за кількістю та якістю), продукція вважається переданою Покупцю на відповідальне зберігання.

02.09.2016 року позивач отримав від відповідача Заявку №07/1284-5896 від 29.08.2016 на поставку продукції на загальну суму 364 500,00 грн.

На виконання умов Договору позивач поставив відповідачу продукцію на загальну суму 364 500, 00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи Актами приймання-передачі від 15.09.2016 на суму 101 666,00 грн., від 23.09.2016 на суму 213 981,00 грн., від 05.10.2016 на суму 15 273,00 грн., від 10.11.2016 на суму 33 580,00 грн., а також видатковими накладними № Е-1739 від 15.09.2016, № Е-1960 від 05.10.2016, № Е-2363 від 09.11.2016, №Е-1855 від 21.09.2016 та довіреностями відповідача на отримання товарно-матеріальних цінностей № 608 від 09.09.2016, № 884 від 09.11.2016, № 729 від 05.11.2016.

Проте, відповідач належним чином взяті на себе договірні зобов'язання з оплати отриманої продукції не виконав, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 334 500,00 грн.

Зважаючи на те, що відповідач допустив порушення взятих на себе зобов'язань в частині оплати поставленого позивачем товару, останній вирішив звернутись до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Відповідач, у свою чергу, зазначив, що поставка продукції здійснювалась позивачем з порушенням встановлених Договором строків, у зв'язку з чим у зустрічній позовній заяві просить суд стягнути з нього 35 902,32 грн. пені та 2 350,60 грн. штрафу.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що первісні позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, тоді як зустрічні позовні вимоги слід задовольнити в повному обсязі, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Як зазначалось вище, за умовами п. 3 Додатку №1 до Договору розрахунки за Продукцію здійснюються Покупцем у національній валюті України шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок Постачальника в наступному порядку: протягом 35 календарних днів з моменту поставки продукції до складу Покупця та підписання уповноваженими представниками Сторін Акту приймання-передачі продукції за кожну окремо поставлену партію продукції згідно письмових заявок Покупця.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Таким чином, оскільки відповідач прийняв замовлену продукцію, однак в порушення взятих на себе згідно з п. 7.1.1. Договору зобов'язань в обумовлені строки не сплатив позивачеві повністю її вартість, відповідний борг в сумі 334 500,00 грн., який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.

Що стосується заявлених позивачем вимог в частині стягнення пені в сумі 47 694,64 грн., суд зазначає наступне.

Як встановлено судом під час розгляду справи та не заперечується позивачем, ухвалою господарського суду міста Києва від 09.02.2004 порушено провадження у справі про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Центренерго" та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів до закінчення провадження у справі. Розгляд справи про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Центренерго" триває.

Відповідно до п. 1-1 ч. 1 Розділу Х "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції від 22.12.2011 чинній з 19.01.2013) положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.

Оскільки, справу про банкрутство відносно відповідача порушено 09.02.2004, її провадження здійснюється із застосуванням положень Закону України від 14.05.1992 № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у редакції чинній до 19.01.2013.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань щодо сплати податків і зборів, застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Разом із тим, Закон визначає, що конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Частиною четвертою статті 12 цього Закону встановлено, що мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням справи про банкрутство.

Таким чином, із моменту введення мораторію боржник не може виконувати як грошові зобов'язання та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), що виникли до введення мораторію, так і заходи, спрямовані на забезпечення їх виконання.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 12 Закону, протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства; не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).

Верховний Суд України у постанові від 12.03.2013 у справі №29/5005/16170/2011 зазначив, що вказана норма встановлює загальну заборону на нарахування штрафу і пені протягом часу дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Зміст цієї заборони не пов'язаний з визначенням поняття мораторію і не обмежений ним. Заборона чинна протягом дії мораторію. Тому неустойка за невиконання грошових зобов'язань не нараховується в силу прямої заборони законом, безвідносно до часу їх виникнення. Крім того, не може розглядатися питання про поширення чи непоширення мораторію на ненараховану неустойку, оскільки законом виключена можливість виникнення та існування відносин нарахування неустойки боржнику, щодо якого діє мораторій, введений при провадженні справи про його банкрутство.

Виходячи із змісту Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», боржник повинен виконувати зобов'язання, що виникли після введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або неналежне виконання не нараховуються, за винятком випадків, які можуть бути встановлені спеціальними нормами законодавства.

Отже, ч. 4 ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачає загальну заборону на нарахування неустойки, незалежно від того, перед конкурсним, чи перед поточним кредитором має зобов'язання боржник.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Вищого господарського суду України від 24.01.2017 у справі № 922/2395/16, від 11.01.2017 у справ № 922/1986/16.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні первісних позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 47 694,64 грн.

Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 23 737,50 грн. інфляційних втрат та 5 105,96 грн. 3% річних, слід зазначити наступне.

Згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (п. п. 3.1., 4.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 09.11.2016 у справі № 9/5014/969/2012(5/65/2011) за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У пункті 3.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» вказано, що зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно з пунктом 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Так, відповідно до п. 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п.6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 №265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал,період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

В силу приписів п. 1.12. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат в сумі 23 737,50 грн. суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає приписам чинного законодавства.

Крім того, перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних, суд вважає його арифметично невірним та таким, що не повністю відповідає приписам чинного законодавства, оскільки позивач не врахував, що розрахунок 3% річних необхідно робити з врахуванням фактичної кількості днів у році, тобто за 2016 рік 3% річних необхідно розраховувати з врахуванням того, що 2016 рік є високосним роком, а тому кількість днів становить 366 днів у році, а не 365 як визначає позивач.

Згідно з розрахунком суду розмір 3% річних складає 5 097,16 грн.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Надаючи правову оцінку викладеним відповідачем у відзиві на позовну заяву обставинам щодо правомірності стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.

Як зазначалось вище, положеннями ч. 4 ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено заборону нарахування відповідачу за порушення грошового зобов'язання, зокрема, неустойки (штрафу, пені), та інших санкцій за порушення грошового зобов'язання, в той час як позивач просить стягнути з відповідача 3% річних та інфляційні втрати, які, у розумінні ст. 549 Цивільного кодексу України та ст. 230 Господарського кодексу України, не є санкціями, оскільки сплата боржником 3% річних є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору, а інфляційні нарахування - способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Крім того, судом встановлено, що у даному випадку підлягає застосуванню редакція Закону про банкрутство, яка діяла до 19.01.2013, приписами якої не передбачалось заборони на стягнення з боржника 3% річних та інфляційних втрат за порушення грошового зобов'язання.

Таким чином, інфляційні нарахування та річні не мають характеру штрафних санкцій, заборона на їх нарахування під час дії мораторію не розповсюджується, у зв'язку з чим викладені у відзиві на позову заяву доводи відповідача суд вважає безпідставними та до уваги не приймає.

Означені висновки суду узгоджуються з правовою позицією, викладеною Вищим господарським судом України у постанові від 15.02.2017 у справі № 904/2556/16.

Водночас, розглядаючи зустрічні позовні вимоги про стягнення з позивача пені в сумі 35 902,32 грн. та штрафу в сумі 2 350,60 грн., суд зазначає наступне.

Як вказувалось судом вище, строк поставки продукції повинен складати не більше 20 календарних днів з дати отримання Постачальником письмової заявки Покупця з можливістю дострокової поставки (п. 5 Додатку № 1 до Договору).

Згідно з п. 5.3. Договору датою поставки є дата підписання уповноваженими представниками сторін Акту приймання-передачі продукції. В разі, якщо фактична передача продукції і дата підписання Акту приймання-передачі продукції не співпадають - до підписання Акту приймання-передачі продукції (в т.ч. в період приймання продукції за кількістю та якістю), продукція вважається переданою Покупцю на відповідальне зберігання.

02.09.2016 року позивач отримав від відповідача Заявку №07/1284-5896 від 29.08.2016 на поставку продукції на загальну суму 364 500,00 грн.

Таким чином, з урахуванням умов п. 5 Додатку № 1 до Договору, позивач повинен був поставити відповідачу продукцію у строк до 22.09.2016 року включно.

Судом встановлено, що на виконання умов Договору позивач поставив відповідачу продукцію на загальну суму 364 500,00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи Актами приймання-передачі від 15.09.2016 на суму 101 666,00 грн., від 23.09.2016 на суму 213 981,00 грн., від 05.10.2016 на суму 15 273,00 грн., від 10.11.2016 на суму 33 580,00 грн.

Отже, продукція на суму 15 273,00 грн. за Актом приймання-передачі від 05.10.2016 та продукція на суму 33 580,00 грн. за Актом приймання-передачі була поставлена позивачем з порушенням встановлених умовами Договору строків.

При цьому, суд не приймає до уваги доводи позивача в частині того, що продукція була поставлена ним своєчасно 15.09.2016, проте відповідачем здійснювалось затягування її приймання, оскільки означені твердження спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Так, судом встановлено, що на підставі Акту приймання-передачі від 05.10.2016 року позивачем було передано відповідачу Насос ГНОМ 25-20Т у кількості 1 шт. на суму 15 273,00 грн., а на підставі Акту приймання-передачі від 10.11.2016 - Насос ЕЦВ 10-63-110 у кількості 1 шт. на суму 33 580,00 грн.

Проте, за умовами Додатку № 1 до Договору позивач повинен був поставити відповідачу Насос ЕЦВ 10-63-110 у кількості 2 шт.

15.09.2016 року позивач здійснив поставку Насосу ЕЦВ 10-63-110 у кількості 1 шт., тоді як 2-й Насос ЕЦВ 10-63-110 позивач поставив лише 10.11.2016 року.

Лист відповідача № 07/1466-6537 від 21.09.2016 стосується Насосу ЕЦВ 10-63-110, який був поставлений позивачем 15.09.2016, тоді як доказів в підтвердження того, що 2-й Насос ЕЦВ 10-63-110, а також Насос ГНОМ 25-20Т поставлені позивачем у встановлені Договором строки матеріали справи не містять.

При цьому, суд зазначає, що в наданій позивачем видатковій накладній № Е-2363 від 09.11.2016 значиться дата отримання відповідачем Насосу ЕЦВ 10-63-110 - 10.11.2016 року.

Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) статті 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Пунктом 9.2. Договору передбачено, що у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань щодо поставки Продукції з Постачальника стягується пеня у розмірі 2 відсотка вартості Продукції, з якої допущено прострочення за кожен день прострочення, а за прострочення понад двадцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вказаної вартості.

Частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України передбачено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частини 1 статті 1 Цивільного кодексу України).

Водночас, в силу приписів частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Цю норму Цивільного кодексу України слід розуміти так, що спеціальними законами можуть передбачатися особливості регулювання певних майнових відносин в сфері господарювання.

Згідно з частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

У пункті 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексу України" зазначено, що спеціальні норми ГК України, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання. Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України, відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка).

При цьому, слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.

За таких обставин, до спірних правовідносин підлягають застосуванню спеціальні норми Господарського кодексу України, які регулюють майнову відповідальність суб'єктів господарювання за порушення господарських зобов'язань.

В силу приписів статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно зі статтею 230, пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов'язання у відсотках до суми невиконаного зобов'язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв'язку з простроченням зобов'язання.

Аналізуючи в сукупності вищевказані норми чинного законодавства, суд дійшов висновку, що на основі норм господарського законодавства пеня може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов'язання, оскільки вона відноситься до штрафних санкцій.

Про це, зокрема, свідчить використання законодавцем таких термінів, як "зобов'язання", "грошова сума".

Як наслідок, враховуючи приписи частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України та частину 2 статті 4 Господарського кодексу України, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, сторони господарського договору мають право забезпечувати пенею виконання будь-якого зобов'язання, а не лише грошового.

При цьому, аналізуючи частину 3 статті 549 Цивільного кодексу України у контексті меж свободи договору, визначених абзацом 2 частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що сторони в договорі можуть змінити її положення та забезпечити за допомогою пені не лише грошове зобов'язання.

Водночас, оскільки обов'язок позивача щодо поставки продукції відповідачу не є грошовим зобов'язанням, а та обставина, що за порушення строків виконання зобов'язання постачальник сплачує пеню у розмірі 2 відсотка вартості продукції, з якої допущено прострочення за кожен день прострочення, не перетворює визначену Договором пеню у пеню за порушення грошового зобов'язання, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню вимоги Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", яким передбачено застосування відповідальності за невиконання грошового зобов'язання.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане, проте законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України.

Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України.

Як зазначалось судом вище, за порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України та частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.

В даному випадку, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

При цьому, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України.

Так, як неодноразово наголошував Верховний Суд України, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України, а одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Зокрема, такий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 27.04.2012 № 3-24гс12, від 09.04.2012 № 3-88гс11.

При цьому, суд вважає за необхідне не застосовувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 21.10.2015 р. у справі № 6-2003цс15, за змістом якої зазначається, що одночасне застосування пені та штрафу за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Так, частиною 1 статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Як вбачається з вищевказаної постанови, вона була прийнята Верховним Судом України за результатами розгляду цивільної справи за позовом Публічного акціонерного товариства "Апекс-Банк" про стягнення з фізичної особи заборгованості за кредитним договором та штрафних санкцій, нарахованих за порушення зобов'язань за кредитним договором, а тому, враховуючи суб'єктний склад сторін, правову природу спірного правочину та умови відповідних пунктів кредитного договору, якими передбачено стягнення штрафу та пені за порушення зобов'язань за кредитним договором, висновок щодо неможливості одночасного стягнення штрафу та пені за порушення зобов'язання було зроблено Верховним Судом України лише виходячи з положень статті 549 Цивільного кодексу України, яка і підлягала застосуванню у спірних правовідносинах.

Проте, в даному випадку, обидві сторони спірного правочину є суб'єктами господарювання, відповідачем було порушено саме господарське зобов'язання, а тому згідно з приписів статті 9 Цивільного кодексу України та статті 4 Господарського кодексу України до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Господарського кодексу України, як спеціального закону в частині відповідальності за порушення у сфері господарювання.

Конституція України у ст. 61 передбачає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Вказана норма міститься у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", а тому положення ст. 61 Конституції України стосуються в першу чергу фізичних осіб.

Конституційний Суд України у справі про відповідальність юридичних осіб (рішення № 7-рп/2001 від 30 травня 2001 року у справі № 1-22/2001) дійшов висновку що загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на такі основні види: цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну. Виходячи зі смислу цього тлумачення не можуть бути ототожнені поняття санкцій та вид відповідальності. Пеня та штраф не є окремими видами відповідальності, а є різновидом штрафних санкцій. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Таким чином, згідно з ст. 61 Конституції не обмежується розмір санкцій чи їх набір при притягненні до одного виду юридичної відповідальності.

Крім того, можливість одночасного застосування штрафу та пені прямо вбачається із Господарського кодексу України (стаття 231 ГК України), який передбачає можливість одночасного застосування пені та штрафу.

Аналогічну правову позицію щодо можливості одночасного стягнення штрафу та пені у господарських зобов'язаннях викладено також у постановах Вищого господарського суду України від 11.11.2015 у справі № 911/2418/15, від 27.10.2015 у справі № 924/303/15, від 12.05.2015 у справі № 910/9209/13, від 05.02.2015 у справі № 910/7041/14, від 30.03.2015 у справі № 911/3222/14, від 07.10.2015 у справі № 924/218/15, від 11.11.2015 у справі №911/2418/15 та багатьох інших.

При цьому, на переконання суду, зазначені вище постанови Верховного Суду України, які приймались у господарських справах, та постанова Верховного Суду України від 21.10.2015 у цивільній справі № 6-2003цс15, не є суперечливими між собою щодо тлумачення норм матеріального права, оскільки вони не є тотожними або подібними, приймались відносно різного суб'єктного складу сторін, а також правовідносин (господарських чи цивільних).

Перевіривши наданий відповідачем розрахунок пені в сумі 35 902,32 грн. та штрафу в сумі 2 350,60 грн., суд вважає їх арифметично вірним та таким, що відповідача приписам чинного законодавства.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено часткову обґрунтованість первісних заявлених позовних вимог, вони підлягають задоволенню частково, тоді як зустрічні позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі з урахуванням зазначеного.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за первісним покладаються на відповідача пропорційно задоволеній частині позову, а витрати за подання зустрічного позову покладаються на позивача в повному обсязі.

При цьому, позивач просить суд не розглядати питання про стягнення судового збору за зустрічним позовом, оскільки відповідач просить суд стягнути його з ТОВ «ГІР-ІНТЕРНЕШНЛ».

Проте, суд зазначає, що судові витрати на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України розподіляються судом за результатами розгляду спору незалежно від наявності чи відсутності клопотання сторони про їх стягнення, а зазначення відповідачем у прохальній частині зустрічної позовної заяви ТОВ «ГІР-ІНТЕРНЕШНЛ» є технічною помилкою і не впливає на обов'язок суду вирішити питання про розподіл судових витрат.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 60, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги за первісним позовом задовольнити частково.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ЦЕНТРЕНЕРГО» (03022, місто Київ, вулиця Козацька, будинок 120/4, Літера "Є"; код ЄДРПОУ 22927045) в особі Зміївської теплової електричної станції Публічного акціонерного товариства «ЦЕНТРЕНЕРГО» (Код ЄДРПОУ ВП: 05471247; місцезнаходження ВП: 63460, Харківська область, Зміївський район, селище міського типу Слобожанське) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕКВІВЕС» (02094, місто Київ, вулиця Гната Хоткевича, будинок 8, офіс 199; код ЄДРПОУ 37502259) 334 500 (триста тридцять чотири тисячі п'ятсот) грн. 00 коп. основного боргу, 5 097 (п'ять тисяч дев'яносто сім) грн. 16 коп. 3% річних, 23 737 (двадцять три тисячі сімсот тридцять сім) грн. 50 коп. інфляційних втрат та 5 900 (п'ять тисяч дев'ятсот) грн. 02 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині первісного позову відмовити.

4. Зустрічні позовні вимоги задовольнити.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕКВІВЕС» (02094, місто Київ, вулиця Гната Хоткевича, будинок 8, офіс 199; код ЄДРПОУ 37502259) на користь Публічного акціонерного товариства «ЦЕНТРЕНЕРГО» (03022, місто Київ, вулиця Козацька, будинок 120/4, Літера "Є"; код ЄДРПОУ 22927045) в особі Зміївської теплової електричної станції Публічного акціонерного товариства «ЦЕНТРЕНЕРГО» (Код ЄДРПОУ ВП: 05471247; місцезнаходження ВП: 63460, Харківська область, Зміївський район, селище міського типу Слобожанське) 35 902 (тридцять п'ять тисяч дев'ятсот дві) грн. 32 коп. пені, 2 350 (дві тисячі триста п'ятдесят) грн. 60 коп. штрафу та 1 600 (одну тисячі шістсот) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

6. Після вступу рішення в законну силу видати накази.

7. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 15.05.2017.

Суддя М.Є. Літвінова