Постанова № 66787272, 23.05.2017, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 травня 2017 року № 810/916/16

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Управління державної міграційної служби України в Київській області, третя особа Державна міграційна служба України про визнання дій незаконними та зобовязання вчинити певні дії,

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі позивач-1), з позовом до Управління державної міграційної служби України в Київській області (далі - відповідач), в якому позивач просить суд визнати дії щодо скасування дозволу на імміграцію незаконними та зобовязати Відділ у справ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Київській області надати ОСОБА_1, ОСОБА_2 дозвіл на імміграцію у встановленому законом порядку.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.06.2016 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державну міграційну службу України (далі третя особа).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.04.2016 залучено до участі у справі в якості позивача ОСОБА_2 (далі позивач-2).

16 березня 2017 року позивачі звернулися до суду з уточненим адміністративним позовом, згідно якого позивачі просять:

- визнати дії Управління державної міграційної служби в Київській області по скасуванню дозволу на імміграцію в Україну від 12.10.2005 року, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2, визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 та від 21.12.2012 незаконними та скасувати це рішення;

- визнати дії Управління державної міграційної служби в Київській області по скасуванню дозволу на імміграцію в Україну від 12.10.2005 року, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1, визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 та від 21.12.2012 незаконними та скасувати це рішення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 12 жовтня 2005 року відділом у справах громадянства, імміграції на реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Київській області прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію позивачам на підставі п.6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особам, які є батьками іммігранта ОСОБА_4, який є сином позивачів.

У звязку зі зверненням 22.06.2016 громадян ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2, адресованим Президенту України щодо прийняття до громадянства України, відповідачем було здійснено перевірку законності надання позивачам у 2005 році дозволів на імміграцію.

Перевіркою встановлено, що рішення від 12.10.2005 про надання дозволу на імміграцію громадянці ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 було прийнято на підставі того, що дана особа є матірю іммігранта, оскільки її син ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_1) уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2, має право на набуття громадянства України за територіальним походженням. Проте, на момент прийняття документів для отримання дозволу на імміграцію у його матері, неповнолітній ОСОБА_4 не мав статус іммігранта, а також йому не було підтверджено належність до громадянства України. У звязки з чим ОСОБА_1 не могла бути визнана матірю іммігранта. Аналогічне рішення прийняте і щодо батька дитини - ОСОБА_2 На підставі вищезазначеного, УДМС України в Київській області скасувало дозволи на імміграцію позивачів в Україну, видані 12.10.2005.

З приводу даних обставин позивачі пояснюють, що на день звернення 22.06.2015 про прийняття до громадянства України та час проведення перевірки вже існувало рішення про надання ОСОБА_4 громадянства України, йому був виданий паспорт громадянина України та реєстраційний номер облікової картки платника податків. Тобто, позивачі, як батьки громадянина України, мали право на отримання громадянства України.

Крім того, позивачі наголошують на порушення самої процедури скасування таких дозволів на імміграцію. З моменту звернення позивачів про прийняття їх до громадянства України до моменту проведення формальної перевірки та прийняття офіційного рішення минуло більш, ніж півтора року.

Позивачі зазначають, що внаслідок прийняття оскаржуваних рішень порушуються і права їх неповнолітньої дитини, оскільки п. 3.16 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання на тимчасове проживання передбачено, що особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування раніше виданої посвідки на тимчасове проживання, повинна знятися з реєстрації місця проживання та виїхати за межі України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. Вказане зазначено і в тексті рішень про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 10.02.2017 стосовно позивачів. Неповнолітня дитина ОСОБА_4 з урахуванням вищезазначеної вимоги залишається без батьківської уваги та піклування.

Відповідач проти адміністративного позову заперечує, зазначає, що 01.12.2016 позивачі звернулись до Управління ДМС України в Київській області з заявами про обмін посвідки на постійне місце проживання на бланк нового зразку. Пунктом 4.5. розділу IV Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постіне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 №681, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 06.08.2013 за №1335/23867, передбачено, що працівник територіального органу чи підрозділу ДМС України при надходженні заяви, звіряє відомості про іноземців чи осіб без громадянства, указані в їхній паспортних документах, з даними, що містяться в цих заявах, перевіряє відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки. В ході перевірки встановлено, що громадяни ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 19.04.2005 звернулись до Васильківського МВ ГУМВС України в Київській області з клопотанням на отримання дозволу на імміграцію, як особи, які є батьками іммігранта ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1), уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, який має право на набуття громадянства України за територіальним походженням. 25.10.2005 ВГІРФО ГУ МВС України у Київській області прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію позивачам. Однак, при прийнятті рішення щодо надання дозволу на імміграцію в України керівництвом ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області не враховано, що на час прийняття рішення ОСОБА_6 (ІНФОРМАЦІЯ_3) був малолітньою особою, він не мав дозволу на імміграцію в Україну, крім цього не було підтверджено належність останнього до громадянства України, внаслідок чого було прийнято рішення не на підставах, передбачених Законом.

Крім того, відповідач зазначає, що до документів, необхідних для вирішення питання про отримання дозволу на імміграцію повинен, зокрема, додаватись нотаріально засвідчений документ про те, що іммігрант не заперечує проти імміграції батьків і гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні. Проте ОСОБА_4 не може гарантувати своїм батькам фінансове забезпечення, оскільки є неповнолітнім. Законодавством України визначено, що повнолітня дитина (з 18-річного віку) може нести фінансові зобовязання перед батьками.

У судовому засіданні 16.05.2017 суд за письмовим клопотанням позивачів поставив на обговорення сторін питання про можливість продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження. Сторони щодо продовження розгляду справи у порядку письмового провадження не заперечували.

Враховуючи, що для розгляду і вирішення даної справи відсутня потреба у заслуховуванні свідків чи експертів, судом прийнято рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та доказами.

Протокольною ухвалою суду від 16.05.2017 постановлено здійснювати подальший розгляд адміністративної справи №810/916/16 в порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, які є у справі, суд

ВСТАНОВИВ:

12.10.2005 відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області прийняті рішення про надання дозволу на імміграцію на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» громадянину ОСОБА_7 ОСОБА_2 (рішення від 12.10.2005 №17/2351) та громадянці ОСОБА_7 ОСОБА_1 (рішення від 12.10.2005 №17/2352 (том 2, а.с. 80-81).

25.10.2005 ОСОБА_1 відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було видано тимчасову посвідку на постійне проживання серії КВ №10348/52757 (том 1, а.с. 22) з безстроковим терміном дії (підлягає обміну при досягненні 45-річного віку).

25.10.2005 ОСОБА_2 відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було видано тимчасову посвідку на постійне проживання серії КВ №10344/52757 (том 1, а.с. 41) з безстроковим терміном дії (підлягає обміну при досягненні 45-річного віку).

З матеріалів справи вбачається, що 24.03.2015 ОСОБА_1 подала на адресу Президента України через Васильківський РВ УДМС України в Київській області документи на прийняття її до громадянства України відповідно до ст. 9 Закону України «Про громадянство України», як особа, термін безперервного проживання якої на законних підставах на території України становить понад 5 років.

Зокрема, позивачем-1 було подано: заяву про прийняття до громадянства України, зобовязання припинити іноземне громадянство, копію тимчасової посвідки на постійне проживання від 25.10.2005 КВ №10348/52757, копію паспорту гр. ОСОБА_3 Федерації, копію дозволу на імміграцію в Україну від 12.10.2005 №17/2352, копію листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, довідку зі школи про знання нею української мови, копію довідки з Приватбанку про наявність на її рахунку коштів, копію довідки про відсутність судимості, виданої Посольством ОСОБА_3 Федерації в Україні (том 1, а.с. 139-151).

Начальником Васильківського РВ УДМС України в Київській області ОСОБА_8 за результатами розгляду вищезазначених документів прийнято рішення про припинення провадження за заявою гр. ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 про прийняття до громадянства України (том 1, а.с. 152).

Вказаним рішенням позивача-1 повідомлено, що 20.07.2015 дана справа повернута УДМС України в Київській області у звязку з тим, що дозвіл на імміграцію від 12.10.2005 №17/2352, виданий ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області підлягає скасуванню. Також повідомлено, що провадження за заявою ОСОБА_1 припинено, про що було направлене письмове повідомлення, яке наявне в матеріалах справи (том 1, а.с. 153).

Судом встановлено, що 04.08.2015 ОСОБА_1 звернулась із заявою до Державної міграційної служби України з проханням допомогти зберегти їй та її чоловіку ОСОБА_2 тимчасові посвідки, які вони отримали, та прискорити отримання громадянства України (том а.с. 94-96).

Державна міграційна служба України листом від 31.08.2015 №Д-1853/8/1905-15 повідомила позивача-1, що перевіркою УДМС України в Київській області встановлено, що 12.10.2015 відділом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУМВС України в Київській області було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію ОСОБА_2 та ОСОБА_1, відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особам, які є батьками іммігранта. Зазначено, що вказане рішення було прийняте не на підставах, передбачених Законом, оскільки відповідно до вказаної правової норми право на отримання дозволу на імміграцію мають батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти. Проте, неповнолітній ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_4, на момент прийняття документів у його батьків не мав дозволу на імміграцію чи громадянства України. Крім того зазначено, що відповідно до пункту 6 частини 7 статті 9 Закону «Про імміграцію» для осіб, зазначених у пункті 6 частини 2 статті 4 Закону, обовязково є подання нотаріально засвідченого документу про те, що іммігрант не заперечує проти імміграції батьків і гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижче від прожиткового мінімуму, встановленому в Україні. Однак лише повнолітня дитина може нести фінансові зобовязання перед батьками. У даному випадку вказана законодавча вимога також не була виконана. Повідомлено, що наданий ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію підлягає скасуванню як такий, що був виданий усупереч законодавству (том 1, а.с. 7).

01.01.2016 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулись до УДМС України в Київській області із заявами №1853 та №1853/1 відповідно щодо обміну посвідки на бланк нового зразку, за результатами розгляду яких відповідачем прийнято рішення від 05.12.2016 про відмову в оформленні посвідок на постійне (тимчасове) проживання на підставі підпункту 6 пункту 17 Порядку оформлення, виготовлення посвідки на постійне місце проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251 (том 2, а.с. 129-133).

Окрім того, у звязку з розглядом заяв позивачів щодо обміну посвідок відповідачем було проведено перевірку законності надання позивачам дозволів на імміграцію у 2005 році.

10.02.2017 за результатами перевірки законності надання дозволу на імміграцію громадянці ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 начальником управління ДМС України в Київській області ОСОБА_10 затверджений висновок, відповідно до якого головний спеціаліст відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області ОСОБА_11 вважає за доцільне скасувати дозвіл на імміграцію в Україну від 12.10.2005, виданий гр. ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання від 12.10.2005 КВ №10348/52757 (том 2, а.с. 153-154).

У висновку зазначено: «У грудні місяці 2016 року до УДМС України в Київській області надійшла заява від громадянки ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 про обмін посвідки на постійне проживання на бланк нового зразку.

Пунктом 4.5 розділу IV Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 06.08.2013 за № 1335/23867 (далі - Тимчасовий порядок), прийнятого відповідно до пункту 2 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 28 березня 2012 року №251, передбачено, що працівник територіального органу чи підрозділу ДМС України при надходженні заяви про обмін посвідки перевіряє наявність підстав для обміну посвідки.

У ході перевірки встановлено, що громадянка ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, 19.04.2005 звернулась до Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням про отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» (далі - Закон) як особа, яка є матірю іммігранта та її неповнолітній син ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2, має право на набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини З статті 8 Закону України «Про громадянство України».

На підставі вказаного 12.10.2005 року керівництвом ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області було прийняте рішення про надання вказаному іноземцю дозволу на імміграцію відповідно до пункту 6 частини 2 статті 4 Закону та документовано посвідкою на постійне проживання КВ №10348/52757.

Слід зазначити, що вказане рішення прийнято не на підставах, передбачених Законом. Відповідно до вказаної правової норми право на отримання дозволу на імміграцію мають батьки, чоловік(дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Проте, неповнолітній ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент прийняття документів у його батька, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено йому належність до громадянства України. Так, відповідно до абзацу першого частини першої статті 1 Закону України «Про імміграцію», імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Відповідно до частини 4 статті 29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків. Тобто отримати дозвіл на імміграцію в Україну особа віком до 10 років могла тільки спільно з батьками, а не самостійно. Таким чином громадянка ОСОБА_7 ОСОБА_1 не могла бути визнана як мати іммігранта».

За наслідками розгляду вказаного висновку відповідачем прийнято рішення від 10.02.2017 №21, яким ОСОБА_1 на підставі п.6 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 12.10.2005 (том 2, а.с. 154, зворотній бік).

10.02.2017 за результатами перевірки законності надання дозволу на імміграцію громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2 начальником управління ДМС України в Київській області ОСОБА_10 затверджений висновок, відповідно до якого головний спеціаліст відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області ОСОБА_11 вважає за доцільне скасувати дозвіл на імміграцію в Україну від 12.10.2005, виданий гр. ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, визнати недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 КВ №10344/52752 та від 21.12.2012 КВ №664/52757 (том 2, а.с. 9-11).

У висновку зазначено: «У грудні місяці 2016 року до УДМС України в Київській області надійшла заява від громадянина ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2 про обмін посвідки на постійне проживання на бланк нового зразку.

Пунктом 4.5 розділу IV Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 06.08.2013 за № 1335/23867 (далі - Тимчасовий порядок), прийнятого відповідно до пункту 2 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 28 березня 2012 року №251, передбачено, що працівник територіального органу чи підрозділу ДМС України при надходженні заяви про обмін посвідки перевіряє наявність підстав для обміну посвідки.

У ході перевірки встановлено, що громадянин ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, 19.04.2005 звернувся до Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням про отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» (далі - Закон) як особа, яка є батьком іммігранта та його неповнолітній син ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2, має право на набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини З статті 8 Закону України «Про громадянство України».

На підставі вказаного 12.10.2005 року керівництвом ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області було прийняте рішення про надання вказаному іноземцю дозволу на імміграцію відповідно до пункту 6 частини 2 статті 4 Закону разом з неповнолітніми синами ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_7, та документовано посвідкою на постійне проживання КВ №10344/52757. ОСОБА_12 21.12.2012 року документований посвідкою на постійне проживання у звязку з досягненням 16-ти річного віку.

Слід зазначити, що вказане рішення прийнято не на підставах, передбачених Законом. Відповідно до вказаної правової норми право на отримання дозволу на імміграцію мають батьки, чоловік(дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Проте, неповнолітній ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент прийняття документів у його батька, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено йому належність до громадянства України. Так, відповідно до абзацу першого частини першої статті 1 Закону України «Про імміграцію», імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Відповідно до частини 4 статті 29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків. Тобто отримати дозвіл на імміграцію в Україну особа віком до 10 років могла тільки спільно з батьками, а не самостійно. Таким чином громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_2 не міг бути визнаний як батько іммігранта».

За наслідками розгляду вказаного висновку відповідачем прийнято рішення від 10.02.2017 №20, яким ОСОБА_2 на підставі п.6 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 12.10.2005 (том 2, а.с. 152).

06.03.2017 позивачі отримали від відповідача лист від 17.02.2017 №4/1-490/1 з копіями рішень про скасування дозволів на імміграцію в Україну від 10.02.2017 (том 2, а.с. 153).

Не погоджуючись з правомірністю дій відповідача щодо скасування дозволів на імміграцію, позивачі звернулись з даним позовом до суду.

Відповідно до ст. 19 ОСОБА_13 України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_13 та законами України.

Згідно ст. 26 ОСОБА_13 України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими ОСОБА_13, законами чи міжнародними договорами України.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-III (далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Закон №2491-III).

Приписами ст. 1 Закону №2491-III надано визначення наступних термінів:

імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;

посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Згідно зі ст. 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними. Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України.

Згідно наданих рішень від 12.10.2005 №17/2351 та від 12.10.2005 №17/2352 відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області був наданий дозвіл на імміграцію позивачам саме на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 вказаного Закону.

Судом встановлено, що позивачі мають сина - ОСОБА_4, який народився 16.06.1998 в м. Києві, що підтверджується свідоцтвом про народження.

Частиною 3 статті 8 Закону України «Про громадянства України» від 18.01.2001 №2235-III (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників.

Відповідно ст. 9 Закону №2491-III встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх законні представники.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:

1) три фотокартки;

2) копія документа, що посвідчує особу;

3) документ про місце проживання особи;

4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);

5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Крім зазначених документів подаються:

для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.

для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні;

Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.

Якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату.

Суд дослідив документи, що були подані для отримання позивачами дозволів на імміграцію у 2005 році, та встановив наявність наступних документів:

- відносно гр. ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2: заява-анкета від 19.04.2005, копія платіжного доручення від 19.04.2005, копія паспорту гр. ОСОБА_3 Федерації №4203856522, імміграційна картка, копія свідоцтва про народження від 09.09.1998 серії І-РД №310862 сина ОСОБА_4 16.06.1998 в м. Київ (Україна), довідка про місце проживання в ІНФОРМАЦІЯ_8 та копії документів, що підтверджують право власності ? ОСОБА_2, ? ОСОБА_1 на вищезазначений будинок (договір дарування житлового будинку від 28.04.2009, реєстраційний номер №2-2702 та витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05.05.2004), копія трудової книжки, копія сертифікату, автобіографія, розписка від 19.04.2005 (том 2, а.с. 33-47). Окрім того матеріали справи містять: довідку про відсутність судимості від 27.09.2005 №25/Д-17, сертифікат про проходження профілактичного наркологічного огляду, довідку про антитіла на ВІЛ, довідку про обстеження в Київському міському центральному протитуберкульозному диспансері (том 2, а.с. 67,70), довідку МВС України про відсутність судимості серії №010613 (том 2, а.с. 76).

- відносно гр. ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1: заява-анкета від 19.04.2005, копія платіжного доручення від 07.04.2005, копія паспорту гр. ОСОБА_3 Федерації №9297036079, імміграційна картка, копія трудової книжки, копія сертифікату, автобіографія, розписка від 19.04.2005 (том 2, а.с. 49-61); Окрім того матеріали справи містять: довідку про обстеження в Київському міському центральному протитуберкульозному диспансері (том 2, а.с. 63), сертифікат про проходження профілактичного наркологічного огляду, довідку про антитіла на ВІЛ (том, а.с. 65-66), довідку МВС України про відсутність судимості серії №010614 (том 2, а.с. 76).

Будь-яких зауважень з боку відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області щодо наданих позивачами документів, - їх нестачі, підробки, чи їх невідповідності встановленому зразку чи належність іншій особі, на момент розгляду цих документів у 2005 році - зазначено не було.

В матеріалах справи містяться позитивний висновок про розгляд клопотань громадян ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2В та ОСОБА_1 щодо отримання дозволу на імміграцію в Україну, затверджений 12.10.2005 начальником ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області підполковником міліції ОСОБА_14, яким вирішено вважати доцільним прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію в України громадянам ОСОБА_7 ОСОБА_2 його дружині ОСОБА_1 та їхнім неповнолітнім дітям ОСОБА_12 (1996 р.н.), ОСОБА_9 (1998 р.н.) на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» (том 2, а.с. 78-79).

З письмових пояснень представника відповідача (том 1, а.с. 209-211) вбачається, що 22.06.2015 у звязку зі зверненням громадянки ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 про прийняття до громадянства України було здійснено додаткову перевірку законності надання дозволу на імміграцію. Зазначено, що така перевірка здійснюється стосовно осіб, які звернулись з питанням прийняття до громадянства України Комісії при Президентові України з питань громадянства від 04.07.2017 №20-143/102 та покладено завдання щодо відповідності оформлення поданих документів вимогам імміграційного законодавства особами, які безперервно проживають на території України останніх пять або три років і мають підстави для прийняття громадянства.

Згідно листа Васильківського РВ УДМС України в Київській області від 17.06.2016 №845 гр. ОСОБА_2 з приводу отримання громадянства України до них не звертався (том 1, а.с. 138).

В судовому засіданні 18.08.2016 був допитаний свідок ОСОБА_11, яка на час допиту в якості свідка працює головним спеціалістом відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області, яка пояснила, що у звязку з розглядом заяви громадянки ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 про прийняття до громадянства України УДМС України в Київській області здійснено додаткову перевірку законності надання їй дозволу.

Свідок ОСОБА_11 зазначила, що перевірка проводиться шляхом аналізу наданих документів щодо відповідності їх вимогам ст. 4 та ст. 9 Закону України «Про імміграцію». За наслідками перевірки складається висновок перевірки законності надання дозволу на імміграцію, якщо порушень не виявлено. Висновок долучається до матеріалів справи про прийняття до громадянства України. Зазначає, що нею було складено доповідну записку (том 1, а.с. 205-206), в якій зазначено, що дозвіл на імміграцію, наданий громадянці РФ ОСОБА_1 12.10.2005, оформлений всупереч Закону та підлягає скасуванню. В наданні громадянства України позивачу-1 було відмовлено, висновок не складався. Наголошує, що на момент надання дозволу на імміграцію син позивачів ОСОБА_1 Філіп, ІНФОРМАЦІЯ_1, не був громадянином України, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено належність до громадянства України. На запитання суду, чому у такому разі позивачам був наданий дозвіл на імміграцію в Україну відповісти не може, оскільки рішення приймалось відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області.

Відповідно до письмових пояснень представника відповідача, рішення про скасування дозволу на імміграцію на підставі додаткової перевірки у звязку зі зверненням громадянки ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 про прийняття до громадянства України не приймалось, оскільки ОСОБА_1 відмовилась надати пояснення, як це передбачено п. 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983.

Після звернення позивачів до відповідача із заявами про обмін посвідок на постійне проживання на бланк нового зразку від 01.12.2016 №1853 та 1853/1, головним спеціалістом Управління ДМС України в Київській області ОСОБА_11 було здійснено перевірку підстав надання дозволів на імміграцію у тому ж 2005 році відносно обох позивачів, за результатами яких вже були складені висновки УДМС України в Київській області від 10.02.2017 (том 2, а.с. 150-151, 153-154), які і стали підставою для прийняття рішень від 10.02.2017 №21 та №20 про скасування дозволів на імміграцію в Україну ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (том 2, а.с. 154, зворот. бік а.с. 155).

Процедуру розгляду заяв для оформлення (обміну) і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання іноземцям та особам без громадянства і прийняття за результатом їх розгляду рішень, а також внесення даних до бланків посвідок, визначає затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.07.2013 №681 Тимчасовий порядок розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 06.08.2013 за №1335/23867 (далі - Тимчасовий порядок №681).

Пунктом 4.2 Тимчасового порядку № 681 встановлено, що разом із заявою про обмін посвідки (додаток 13) іноземцями та особами без громадянства до територіальних органів чи підрозділів ДМС за місцем проживання подаються: паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред'явлення повертається), та його копія; посвідка, що підлягає обміну, а в разі її пошкодження чи втрати - довідка про звернення із заявою про втрату посвідки (довідка органів внутрішніх справ з цього питання) у довільній формі; квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати; документи, що підтверджують обставини, на підставі яких посвідка підлягає обміну (документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України); дві фотокартки іноземця та особи без громадянства розміром 3,5 х 4,5 сантиметра (на матовому папері) (допускається подання фотографій в головних уборах, що не приховують овалу обличчя особи, громадянами, релігійні переконання яких не дозволяють з'являтися перед сторонніми особами без головних уборів, за умови, якщо в їхніх паспортних документах вони зображені в головних уборах).

Пунктом 4.5. Тимчасового порядку №681 працівник територіального органу чи підрозділу ДМС при надходженні заяви про обмін посвідки перевіряє наявність підстав для обміну посвідки, звіряє відомості про іноземців чи осіб без громадянства, указані в їхніх паспортних документах, з даними, що містяться в цих заявах, перевіряє відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених пунктом 17 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання.

Згідно п. 17 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251 (далі - Порядок №251), рішення про відмову у видачі посвідки іноземцеві та особі без громадянства приймається в разі: 1) необхідності забезпечення національної безпеки або охорони громадського порядку; 2) необхідності охорони здоровя, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні; 3) коли паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі; 4) подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів; 5) коли виявлено факти невиконання ними рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобовязання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що повязані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого вїзду в Україну (для осіб, що отримують посвідку на тимчасове проживання); 6) інших випадках, передбачених законами.

Суд зазначає, що саме на підставі підпункту 6 пункту 17 Порядку №251 відповідачем прийнято рішення про відмову в оформленні посвідок на постійне проживання за результатами розгляду заяв позивачів про обмін посвідок від 01.12.2016 №1853 та 1853/1 (том 2, а.с. 129, зворотній бік, 131, зворотній бік).

Підстави для скасування дозволу на імміграцію зазначені в ст. 12 Закону №2491-III (у редакції, чинній на момент скасування дозволів), відповідно до якої дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Судом встановлено, що рішення про скасування дозволів на імміграцію в Україну позивачів від 10.02.2017 №20 та №21 скасовані на підставі п.6 ч.1 ст. 12 вказаного Закону.

Відповідач зазначає, що при прийнятті рішень про надання дозволу на імміграцію в Україну позивачів керівництвом ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області не враховано, що на час прийняття рішень ОСОБА_4 був малолітнім (неповнолітнім), він не мав дозволу на імміграцію в України, крім цього не було підтверджено належність останнього до громадянства України.

Судом встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, що підтверджується паспортом серії СТ 392857, виданим Васильківським РВ УДМС України в Київській області 11.11.2014 (том 1, а.с. 10).

Судом досліджено заяву про оформлення набуття дитиною громадянства України за територіальним походженням ОСОБА_4 від 12.02.2013, яка подана матірю дитини ОСОБА_1 довідку про реєстрацію особи громадянином УДМС України в Київській області від 02.04.2013 №339 (том 1, а.с. 161-163).

В самій заяві про оформлення набуття дитиною громадянства України за територіальним походженням ОСОБА_4 від 12.02.2013 міститься рішення, прийняте керівником територіального підрозділу ДМС України за результатами її розгляду 12.02.2013, з якого слідує, що оформлення набуття ОСОБА_4 громадянства України за територіальним походженням має відбуватись на підставі ч. 3 ст. 8 Закону України «Про громадянство України».

В результаті розгляду заяви про оформлення набуття дитиною громадянства України за територіальним походженням ОСОБА_4 від 12.02.2013 керівником територіального підрозділу ДМС України видано довідку про реєстрацію особи громадянином України від 02.04.2013 №339, відповідно до якої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2, набув громадянство України на підставі ч. 3 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» (том 1, а.с. 164).

Щодо посилання позивача про відсутність нотаріально засвідченого документу про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні та посилання на те, що за законодавством України лише повнолітня дитина може нести фінансові зобовязання перед батьками, суд зазначає наступне.

Так, на час звернення позивачів про отримання дозволу на імміграцію ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1) був малолітньої особою.

Судом встановлено, що позивачі проживають в Україні з 1997 році разом із дітьми ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_9 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4

Позивачам відповідно до договору дарування житлового будинку від 28.04.2004, зареєстрованого в реєстрі №2-2702, на праві власності належить по ? частині житлового будинку за адресою: Київська область, Васильківський район, с. Гвоздів, вул. Комарова, буд. 31 (том 2, а.с. 41-42), що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05.05.2014 (том 2, а.с. 43).

В даному будинку позивачі мешкають та зареєстровані разом з дітьми, що підтверджується довідкою від грудня 2012 року, виданою виконавчим комітетом Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київською області (том 1, а.с. 90).

В Україні позивачі працюють та займаються благодійністю, окрім того вільно володіють українською мовою. Протягом всього часу проживання на території України позивачі не порушували вимог чинного законодавства України, в тому числі про правовий статус іноземців, злочини не скоювали, що відповідачем не заперечується.

Тобто, судом встановлено, що позивачі фінансово забезпечують, як себе, так і своїх дітей, мають постійну роботу та житло. Окрім того, відповідно до довідки ПАТ КБ «Приватбанк» від 23.03.2015 ОСОБА_1 має рахунок, сума залишку на якому станом на 23.05.2015 складає 16 174,67 грн. (том 1, а.с. 150).

Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Постанова №1983).

Пунктом 21 Постанови №1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Відповідно до п. 22 Постанови №1983 для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу за місцем прийняття рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти (п. 23 Постанови №1983).

З аналізу положень Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень випливає, що процедура розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію є досить складною та серед іншого, має часові рамки (подання ініціатора скасування дозволу на імміграцію розглядається у місячний строк), передбачає також надсилання запитів для отримання додаткової інформації ініціатору подання, іншим органам виконавчої влади, відповідним юридичним і фізичним особам, а також запрошення для надання пояснень самих іммігрантів, стосовно яких розглядається таке питання.

Судом встановлено, що під час перевірки законності надання дозволу на імміграцію позивачів у звязку з надходженням заяв про обмін посвідок від 01.12.2016 №1853 та 1853/1, головним спеціалістом Управління ДМС України в Київській області ОСОБА_11 були взяті до уваги пояснення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 від 01.02.2017 (том 2, а.с. 143-144).

Проте матеріали справи також містять надані відповідачем рекомендаційні листи, які надавались позивачами під час перевірки, а саме: Громадської організації «Лідерство та партнерство» від 28.09.2016, в якому позивачі характеризуються як волонтери, учасники соціально-патріотичних проектів та патріоти; Релігійної організації АПЦ «Еммануїл» від 03.10.2016 №198, в якому позивачі позиціонуються як активні діячі, є початківцями багатьох ініціатив, націлених на зміцнення місцевої територіальної громади, згуртування людей на добрі справи; Міжнародної організації з надання допомоги потерпілим від стихійних лих від 04.10.2016 про співпрацю їх з ОСОБА_2 протягом останніх семи років; лист благочинної корпорації «The Least of These…» про співпрацю з позивачами в Україні з 2000 року, де зазначено, що корпорація працювала разом з позивачами задля покращення життя сотень дітей в Криму (Україна), до 2014 року щороку вони відвідували дитячі будинки та інтернати в квітні та листопаді, проводили табірні збори влітку, окрім того, зазначено, що позивачі активно долучались до подій Майдану, забезпечували доставку вантажів із дровами та їжею; Міжнародної громадської організації «Асоціація милосердя «Еммануїл» від 30.09.2016 №119, в якому позивачі позиціонуються як небайдужі та соціально активні люди; Плесецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня Васильківського району Київської області від 01.11.2016 №276, в якому зазначено, що позивачі є волонтерами, за їх підтримкою проходить велика кількість свят, позивачі допомагають незахищеним сімям; Християнської школи «Виноградник» від 02.11.2016 №60, в якому позивачі характеризуються як волонтери, які протягом останніх років організовують для підлітків та молоді патріотичний християнський велопробіг, як патріоти України, які систематично надавали допомогу учасникам Майдану і особисто брали участь у подіях, що вплинули на долю України (том 2, а.с. 136-142).

Суд зазначає, що при прийнятті рішень про скасування дозволів на імміграцію позивачів не було надано належної оцінки обставинам, викладеним в рекомендаційних листах. На думку суду відповідачем порушено обов'язок щодо всебічності та повноти отримання необхідної інформації з різних передбачених законодавством джерел (від ініціатора подання, органів виконавчої влади, відповідних юридичних і фізичних осіб), необхідної для вирішення питання щодо скасування відповідних дозволів на імміграцію.

Окрім того, суд зазначає, що відповідачем не було враховано, що при видачі посвідок на постійне проживання в Україні у 2005 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачами необхідних документів та наявність підстав для надання позивачам дозволу на імміграцію в Україну, внаслідок чого позивачі законно перебували на території України весь час з моменту отримання таких дозволів.

Також суд наголошує, що статтею 12 Закону України «Про імміграцію» встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.

Суд наголошує, що позивачі не можуть бути позбавлені права на імміграцію у звязку з порушенням, яке сталося не з їх вини, а було допущено посадовими особами ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області при видачі дозволів на імміграцію в Україну.

Також, відповідачем не надано суду доказів існування інших підстав для скасування наданих позивачам дозволів на імміграцію, які передбачені ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а саме відповідачем не надано вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачами законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Суд вкотре наголошує, що на час розгляду справи син позивачів - ОСОБА_4 є громадянином України, що підтверджується паспортом серії СТ 392857, виданим Васильківським РВ УДМС України в Київській області 11.11.2014 (том 1, а.с. 10).

Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 №2947-III (далі - Сімейний кодекс) батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно зі ст.198 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Згідно із частиною 1 ст. 199 Сімейного кодексу якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

Так, відповідно до ч.2 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.08.2003 року №1058-IV непрацездатними членами сім'ї вважаються діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах (у тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених навчальних закладів та вступом до іншого навчального закладу або у період між завершенням навчання за одним освітньо-кваліфікаційним рівнем та продовженням навчання за іншим за умови, що такий період не перевищує чотирьох місяців), - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років.

Тобто, непрацездатними членами сім'ї є діти, які навчаються у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах.

В матеріалах справи наявна довідка від 23.05.2017 №3420, видана відокремленим структурним підрозділом Київського індустріального коледжу Київського національного університету будівництва і архітектури про те, що ОСОБА_4 навчається на IV курсі ВСП Київського індустріального коледжу КНУБА на денному відділенні за рахунок коштів фізичних осіб (т.2, а.с. 162).

Крім того, відповідно до довідки від 19.05.2017 №514 ОСОБА_4 навчається у відділенні ТОВ «ІТ.ШАГ» у місті Києві на контрактній основі за напрямом «Компютерна графіка та дизайн» з 17.12.2016 (т.2, а.с.161).

Отже, судом встановлено, що син позивачів - ОСОБА_4 підпадає під категорію непрацездатних членів сім'ї і до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ним 23 років, перебуватиме на утриманні своїх батьків позивачів у справі.

Відповідно ст. 13 Закону №2491-III (у редакції, чинній на момент скасування дозволів на імміграцію) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання. Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка була до його надання визнана біженцем в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

В примітках рішень про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 10.02.2017 №20 та №21 також зазначені вимоги щодо виїзду з України осіб, стосовно яких прийняті рішення про скасування дозволу на імміграцію, протягом місяця з дня отримання копії таких рішень.

Суд зазначає, що ОСОБА_4, який є громадянином України, відноситься до членів сім'ї і до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ним 23 років, перебуватиме на утриманні своїх батьків, і може залишитися без матеріальної допомоги, батьківської уваги та піклування.

Приписами ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-III (далі Закон №2402-III) визначено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Стаття 12 Закону №2402-III визначає, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили (ст. 14 Закону №2402-III).

Окрім того, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, ратифіковано постановою ВР №789-ХІІ від 27.02.1991 (ст.9); дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (укр/рос) (ETS№192) 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи, ратифіковано з заявою Законом №166-V від 20.09.2006 (ст. 4).

Отже нормами національного законодавства та міжнародного законодавства передбачено, що батьки мають мешкати разом з дітьми. Розлучення батька/матері з дитиною може мати місце лише в інтересах дитини.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд вважає за необхідне застосувати положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 8 ОСОБА_13 України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_13 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_13 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_13 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_13 України гарантується.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії субєкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

У справі «Савіни проти України» (рішення від 18.12.2008 р.) Європейський суд в п. 47 рішення повторює, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 (рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» від 24 лютого 1995 року, п. 86, серія А, №307-В). Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не відповідає законним цілям, переліченим у пункті 2 статті 8, і не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві», при цьому в п.51 рішення Суд зазначає, що слід переконатися чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки), і чи мали заінтересовані сторони, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання (mutatis mutandis, ухвали у справах: «Шульц проти Польщі», №50510/99, від 8 січня 2002 року; «Реммо і Узункая проти Німеччини», №5496/04, від 20 березня 2007 року; та «Полашек проти Чеської Республіки», №31885/05, від 8 січня 2007 року).

У справі «Хант проти України» Європейський Суд в пп. 53 - 54 рішення зазначив, що визначаючи, чи був захід, який оскаржується, «необхідним в демократичному суспільстві», Суд, беручи до уваги справу в цілому, буде розглядати підстави, наведені для виправдання застосованого заходу, на предмет їх відповідності та обґрунтованості відповідно до пункту статті 8 Конвенції. Беззаперечно, що аналіз того, що має найкраще задовольняти інтереси дитини, є дуже важливим у таких справах. Більше того, необхідно зважити, що зазвичай державні органи мають перевагу у безпосередньому спілкуванні з особами, яких стосується справа. Виходячи з цих міркувань, завдання Суду полягають не в виконанні обов'язків національних органів щодо визначення питань опіки чи доступу до дитини, а в дослідженні рішень, які виносились державними органами, здійснюючи свої дискреційні повноваження, на предмет їх відповідності Конвенції (див. рішення у справі Hokkanen v. Finland, від 23 вересня 1994 року, Серія А, №229-А, ст. 20, п. 55 та mutatis mutandis рішення у справі Bronda v. Italy, від 9 червня 1998 року, п. 59). Суд також нагадує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у справі Olsson V. Sweden (№2), від 27 листопада 1992 року, Серія А, №250, ст. 35 - 36, п. 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (див. рішення у справі Johansen v. Norway від 7 серпня 1996 року, п. 78).

Крім того, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (CASE OF RYSOVSKYY v. UKRAINE) суд визнав незаконне та непропорційне втручання у права заявника, гарантовані статтею 1 Першого протоколу Конвенції. Суд у цьому рішенні підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обовязок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обовязків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Принцип «належного урядування» покладає на державні органи обовязок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Частина 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_13 та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За таких обставин, суд вважає, що дії Управління державної міграційної служби України в Київській області по скасуванню дозволів на імміграцію в України ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та відповідні рішення про скасування дозволів на імміграцію від 10.02.2017 №21 та №20 вчинені та прийняті з порушенням вимог ст.2 КАС України, а саме без урахування усіх обставин, що мають значення для скасування дозволів, адже позивачі тривалий час проживають на території України, працюють, є волонтерами та активно приймають участь у розвитку українського суспільства, мають двох дітей, один з яких є громадянином України; без урахування принципу пропорційності, тобто в рішеннях та діях відповідача по скасуванню дозволів мало місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані такі дії, та інтересами позивачів; окрім того при видачі посвідок на постійне проживання в Україні у 2005 році орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачами необхідних документів та наявність підстав для надання позивачам дозволів на імміграцію в Україну.

Відповідно до частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Предметом адміністративного позову в даній справі є скасування рішень про скасування дозволів на імміграцію в Україну, а відповідно до пункту 1 частини другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, зокрема, про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень і його скасування.

Тобто, скасування рішення суб'єкта владних повноважень є наслідком саме визнання його протиправним, в зв'язку з чим суд дійшов висновку про необхідність виходу для повного захисту інтересів позивачів за межі позовних вимог та визнання рішень Управління державної міграційної служби України в Київській області від 10.02.2017 №20 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2 12.10.2005 року та від 10.02.2017 №21 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 12.10.2005 року протиправними та їх скасування.

Відповідно до статті 19 ОСОБА_13 України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_13 та законами України.

Таким чином, на підставі ст. 10 КАС України, згідно якої, усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 11 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними доказів, з'ясувавши обставини у справі; перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку всім наданим сторонами на час розгляду справи доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, у зв'язку з чим підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 21.12.2012, під час розгляду справи було зясовано, що у висновку про перевірку законності надання дозволу на імміграцію громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2, затвердженому начальником управління ДМС України в Київській області ОСОБА_10 10.02.2017 дійсно зазначено, що доцільним є скасування дозволу на імміграцію в Україну від 12.10.2005, виданого гр. ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, та визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 КВ №10344/52752 та від 21.12.2012 КВ №664/52757 (том 2, а.с. 9-11).

Матеріалами справи підтверджується, що 21.12.2012 ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_7, УДМС України в Київській області було видано посвідку на постійне проживання серії КВ №664/52757 (том 2, а.с. 127) з безстроковим терміном дії (підлягає обміну при досягненні 45-річного віку).

Представник відповідача в судовому засіданні підтвердив, що рішень про визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню виданої посвідки на постійне проживання від 21.12.2012 серії КВ №644/52757 відповідачем не приймалось.

Позивачами вказаний факт був підтверджений в судовому засіданні.

Під час звернення до суду позивачем-1 сплачено судовий збір в сумі 551,21 грн. згідно квитанції від 15.03.2016 №0.0.520374614.1 (том 1, а.с.2).

Відтак, зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 551,21 грн. підлягають стягненню на його користь відповідно до положень ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача як субєкта владних повноважень.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати протиправними дії Управління державної міграційної служби України в Київській області щодо скасування дозволу на імміграцію в України від 12.10.2005 року, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2, визнання недійсною та такою, що підлягає скасуванню виданої на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 року.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Управління державної міграційної служби України в Київській області від 10.02.2017 №20 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_2 12.10.2005 року.

4. Визнати протиправними дії Управління державної міграційної служби України в Київській області щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну від 12.10.2005 року, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1, визнання недійсною та такою, що підлягає скасуванню виданої на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 року.

5. Визнати протиправним та скасувати рішення Управління державної міграційної служби України в Київській області від 10.02.2017 №21 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину ОСОБА_3 Федерації ОСОБА_1 12.10.2005 року.

6. Стягнути судовий збір у розмірі 551,21 грн. (пятсот пятдесят одна грн. 21 коп.) на користь ОСОБА_1 (Київська область, Васильківський район, с. Гвоздів, вул. Комарова, буд. 31, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Управління державної міграційної служби України в Київській області (04073, м. Київ, вул. Петропавлівська, буд. 11, ідентифікаційний код 37826158).

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Кушнова А.О.