Рішення № 66741424, 25.05.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний № 333/7646/15 Головуючий у 1 інстанції: Кулик В.Б.

Провадження № 22-ц/778/4656/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі

Головуючого: Маловічко С.В., суддів: Кочеткової І.В., Гончар М.С.

при секретарі: Бєловій А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя 22 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - Шоста Запорізька державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування квартири,

В С Т А Н О В И Л А :

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Шоста Запорізька державна нотаріальна контора, про визнання недійсним нотаріально посвідченого договору дарування квартири від 18.09.2004р., реєстраційний № 2-1348, укладеного між нею і ОСОБА_3

В обґрунтування позову зазначила, що 18.09.2004р. згідно з вказаним договором дарування вона подарувала своїй дочці ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 50,13 кв. м, житловою площею 27,7 кв. м. Укладаючи договір, вона вважала, що буде продовжувати проживати у квартирі до своєї смерті, оскільки не має іншого житла, а також, що відповідач буде надавати їй матеріальну допомогу. Проте, в дійсності відповідач ніякої матеріальної допомоги не надає, комунальні платежі не сплачує, а також дуже погано ставиться до неї і поводиться з нею, застосовуючи психологічне та фізичне насилля, а також погрожує вигнати її та продати квартиру. Просила визнати договір дарування недійсним у відповідності до вимог ст. 229 ЦК України, посилаючись на те, що при укладенні договору помилилась щодо змісту правочину.

Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя 22 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на його незаконність через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити.

Цивільна справа знаходилась тривалий час на розгляді у судді-доповідача ОСОБА_5, яка звільнена у відставку згідно з Рішенням Вищої ради правосуддя від 25.04.2017р.

Повторним автоматизованим розподілом справ, проведеним за розпорядженням

керівника апарату Апеляційного суду Запорізької області № 232 від 04.05.2017р., визначено новий склад колегії: суддя-доповідач ОСОБА_1, судді Кочеткова І.В., Гончар М.С. ( а.с. 152, 153).

В судові засідання Апеляційного суду Запорізької області відповідач ОСОБА_3 жодного разу не з»явилась, хоча судові повістки направлялись їй за адресою місця мешкання і реєстрації, але повертались за закінченням терміну зберігання ( а.с. 94-95, 117-118, 130-131,

147-148). Така ж ситуація відбувалась і під час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки отримавши судову повістку у перше судове засідання у цій справі, відповідач ОСОБА_3 в подальшому припинила отримувати кореспонденцію із суду, внаслідок чого судом у справі було постановлено заочне рішення.

Апеляційний суд двічі приймав заходів щодо вручення судової повістки ОСОБА_3 через КП «Наше місто», яке, отримавши доручення суду, ці вимоги суду не виконало ( а.с. 126, 128, 144, 146).

Відповідно до вимог частин 1, 2 ст. 76 ЦПК, судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобовязані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Зважаючи на положення зазначених процесуальних норм, на вказані обставини та строки апеляційного розгляду, а також те, що справа перебуває через неотримання судових повісток відповідачем тривалий час у провадження апеляційного суду, колегія вважала за можливе розглянути справу у відсутності ОСОБА_3, яка, як слідує з вказаних матеріалів, умисно не отримує судові повістки, недобросовісно виконуючи обов»язки сторони у цивільній справі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_6 та її представника адвоката ОСОБА_7, які підтримали апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що змістом договору дарування не було передбачено умов щодо залишення дарувальника проживати у подарованій квартирі та покладення обов»язку на обдарованого надавати дарувальнику матеріальну допомогу, тому суд вважав вимоги позивача недоведеними та необґрунтованими.

Проте колегія не може погодитись з такими висновками суду, оскільки вони зроблені без ретельного з»ясування обставин, з якими позивач пов»язує його недійсність, без перевірки пояснень позивача щодо її помилки у природі договору, а саме, в чому полягала ця помилка, чи дійсно така помилка тягне за собою визнання недійсним договору та що призвело до такої помилки, якщо вона в дійсності мала місце.

Відповідно до ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник)

передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Нормою ст. 229 ЦК України встановлено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом

При розгляді цієї справи суд першої інстанції єдине, що встановив, так це наявність укладеного між сторонами нотаріально посвідченого договору дарування, на виконання якого відповідач здійснила реєстрацію за собою права власності на подаровану квартиру.

Так, суд встановив, що 18.09.2004р. між ОСОБА_2 (дарувальниця) і ОСОБА_3 (обдаровувана) був укладений договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_3 прийняла у власність як дарунок квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 50,13 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м. Договір посвідчений нотаріально і зареєстрований в реєстрі за № 2-1348 ( а.с. 5).

Згідно з Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 02.11.2004 року № 5274827, за відповідачем зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (форма власності приватна, частка 1/1) а.с. 6.

Також суд встановив, що вказаний осопорюваний договір не містив будь-яких умов щодо можливості подальшого проживання дарувальника у цій квартирі та надання йому обдарованим матеріальної допомоги, тому суд вважав, що позивач безпідставно посилалась на те, що вважала договір укладеним на вказаних умовах.

При цьому, суд навів ретельний аналіз нормативно-правової бази, якою регулюються спірні правовідносини, а саме: ст.ст. 203, 215, 229, 717 ЦК України та роз»снення, надані у пункті 19 постанови Пленуму ВСУ « 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», згідно з яким обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину, а особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Проте, обмежившись встановленням лише цих обставин, суд не врахував правовий висновок, який міститься у постановах ВСУ від 19 березня і 18 червня 2014р. та від 21 жовтня 2015р. у справі № 6-202цс15.

У вказаному правовому висновку зазначається, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів,у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров»я та потреба у зв»язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визнає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз»яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами як: вік позивача, його стан здоров»я та потреба у зв»язку з цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній

квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Дослідивши вказані обставини, які не з»ясовував суд, але які є необхідними для правильного вирішення справи, колегія встановила наступне.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 пояснювала, що договір дарування підписала не читаючи, бо довіряла нотаріусу та своїй дочці ОСОБА_3, через поганий слух роз»яснення нотаріуса не почула, а після укладення договору залишилась проживати в квартирі, зберігала реєстрацію в ній, та дочка спочатку пересвідчила її, що буде допомагати матеріально. Вказувала, що спірна квартира є її єдиним житлом, тому волевиявлення на безоплатну передачу квартири дочці із подальшим виселення з неї не було, а також вона вважала, що дочка буде надавати їй матеріальну допомогу, здійснюючи її догляд довічно.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_2 народилася 21 жовтня 1936р., та на час укладення оспорюваного договору їй було 68 років, а на теперішній час виповнилось 80 років, тобто вона була і є людиною похилого віку, зі статусом «дитина війни» ( а.с. 15).

З медичної довідки вбачається, що ОСОБА_2 має хронічне захворювання двусторонню туговухість ІІІ ст., тобто має поганий слух.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представник надали пояснення, що цей діагноз їй було встановлено давно задовго до набуття пенсійного віку, тобто на час укладення договору дарування він вже був встановлений, тому позивач погано чула.

Вказані пояснення об»єктивно узгоджуються з поясненнями свідка ОСОБА_8, допитаної апеляційним судом, яка пояснила, що ОСОБА_2 у 2004р. до дарування квартири відповідачу спілкувалась з нею, та вона бачила, що позивач погано чує, оскільки весь час вона всю увагу спрямовувала на губи, намагаючись по них зрозуміти, про що розповідає співбесідник.

Також встановлено, що після укладення договору дарування ОСОБА_2 залишилась проживати у подарованій квартирі, зберігала реєстрацію у ній, про що свідчать дані паспорту, заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2016р. про її вселення до спірної квартири через незаконне вивезення бригадою психіатричної допомоги за викликом ОСОБА_3 з подальшим перешкоджанням у користуванні квартирою, акт державного виконавця про виконання цього рішення( а.с. 139).

Крім того, з інших судових рішень, постановлених після дарування квартири,

вбачається, що ОСМД «Істок М 8» та інші комунальні служби саме до ОСОБА_2 спрямовували позовні вимоги про стягнення заборгованостей за надані послуги, а вона виконувала ці рішення судів, погашаючи всі борги ( справи № 2-1860/2006, № 333/1506/16, № 333/9132/15).

Таким чином, за сукупністю доказів у справі колегією встановлено, що ОСОБА_2 через свій вік та слухові обмеження, довірливі відносини з відповідачем, через що не прочитала договір дарування під час його укладення, помилилась щодо природи правочину, прав та обов»яків, які виникнуть після його укладення між сторонами, та вважала, що укладає договір довічного утримання. На це вказуються також ті обставини, що вказана квартира є її єдиним житлом, в якому вона залишилась проживати та залишилась зареєстрованою, нездійснення відповідачем переукладення на себе договорів з надавачами послуг, внаслідок чого всі позови пред»влялись до ОСОБА_2 та задовольнялись суда- ми із стягненням з неї всіх заборгованостей.

За вказаних обставин, колегія дійшла висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування в порядку статті 229 ЦК України, тому оскаржуване рішення суду першої інстанції у відповідності до п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню із ухвалення нового рішення про задоволення позову ОСОБА_2

У відповідності до ст. 88 ЦПК України колегія вирішує питання про розподіл судових витрат, які у зв»язку з задоволення позову підлягаю компенсації позивачеві за рахунок відповідача у сплачених сумах: за подання позову в сумі 487,20 грн., за подання апеляційної скарги в сумі 535,92 грн., а всього 1023,12 грн.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 314, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя 22 березня 2016 року у цій справі скасувати.

Позов ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування, посвідчений 18 вересня 2004р. державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори ОСОБА_9, реєстраційний № 2-1348, за яким ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_3 (колишня Малиновського) в м. Запоріжжі.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1023 (одна тисяча двадцять три) гривні 12 копійок.

Рішення набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: