Постанова № 66617363, 11.05.2017, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2017 року 16:10Справа № 808/942/17 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П.,розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Господарського суду Запорізької області

про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1) до Господарського суду Запорізької області (далі - відповідач або Господарський суд Запорізької області), в якому позивач просить суд:

визнати бездіяльність відповідача щодо забезпечення позивачу виплати вихідної грошової допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, а також відмову у виплаті названої допомоги - протиправною;

зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу вихідної грошової допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, відповідно до ч.1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції діючій до 01.04.2014).

Заявлені позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач був призначений на посаду судді в період дії Закону України «Про статус суддів», який передбачав при виході у відставку право судді на отримання вихідної допомоги, а також продовжував працювати суддею на час дії Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», яким так само було передбачено право на отримання вихідної допомоги. Тому позивач вважає, що прийняття Закону України від 27.03.2014 № 1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було виключено, позивач не був позбавлений можливості отримати вихідну допомогу, через те, щотаке застосування норм законодавства буде порушенням конституційних прав позивача та передбачених законом гарантій незалежності судді. Зазначає, що право на відставку та отримання вихідної допомоги у неї виникло 20.02.2009.Вважає протиправною відмову відповідача у нарахуванні та виплаті позивачу вихідної допомоги. На думку позивача вимоги Закону України від 27.03.2014 № 1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» можуть поширюватись виключно на тих суддів, які почали працювати після набрання чинності цим нормативним актом. Стверджує, що через призму практики Європейського суду з прав людини в трактуванні верховенства права через принцип правової визначеності можна дійти висновку, що позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовані державою виплати як одну із складових гарантій незалежності суддів. Відтак, позбавлення позивача такого права є незаконним та таким, що обмежує його конституційні права і свободи.

Також позивач просив суд розглядати справу за його відсутності.

Ухвалою суду від 27 квітня 2017 року відкрито провадження в адміністративній справі №808/942/17, закінчено підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду на 11 травня 2017 року, про що сторони повідомлені належним чином.

10 травня 2017 року від відповідача надійшли заперечення на адміністративний позов (вх.№13076) в яких зазначено, що 22.09.2016 року Верховна Рада України прийняла постанову № 1600-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду Запорізької області. Зі складу Господарського суду Запорізької області ОСОБА_1 відраховано 13 жовтня 2016 року на підставі наказу суду від 13.10.2016 № 31к.Частина 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, якою було передбачено, що судді, який вийшов у відставку виплачується вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, була виключена із зазначеного закону згідно із Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 р. № 1166-VII. Враховуючи викладене, підстав для виплати такої допомоги позивачу з 01 квітня 2014 року не має.

Також на підставі ч. 4 ст. 122 КАС України просить суд розглядати справи без участі уповноваженого представника відповідача.

Відповідно до частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі іменується - КАС України), особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

З урахуванням клопотання сторін про розгляд справи за їх відсутності, суд вважає за можливе розглянути справу на підставі наявних матеріалів, в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог частини шостої статті 12 та статті 41 КАС України, у зв'язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Статтею 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Суд при вирішенні справи керується принципами верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин, гласності і відкритості адміністративного процесу.

Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

20.02.1999 позивача призначено на посаду судді арбітражного суду Запорізької області.

Постановою Верховної Ради України від 20.05.2004 за № 1733-ІV позивача обрано на посаду судді Господарського суду Запорізької області безстроково.

З 20.02.2009 у позивача, на підставі вимог ст. 43 Закону України «Про статус суддів»від 15.12.1992 № 2862-XII, виникло право на відставку з посади судді, оскільки до призначення на посаду судді вона мала стаж роботи на посадах прокурорів і слідчих більше 10 років та у неї був наявний 10-річний стаж роботи на посаді судді.

05 серпня 2016 року до Вищої ради юстиції надійшла заява ОСОБА_1 від 29 липня 2016 року про відставку.

08 вересня 2016 року Вищою радою юстиції прийнято рішення № 2040/0/15-16«Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді господарського суду Запорізької області у зв'язку із поданням заяви про відставку».

Постановою Верховної Ради України від 22.09.2016 № 166-VIII «Про звільнення суддів»ОСОБА_1 звільнено з посади судді Господарського суду Запорізької області у зв'язку із поданням заяви про відставку.

Наказом в.о. голови Господарського суду Запорізької області від 13.10.2016 № 31к ОСОБА_1 відраховано зі складу Господарського суду Запорізької області у зв'язку із виходом у відставку.

11.11.2016 ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду Запорізької області із заявою про нарахування та виплату вихідної допомоги судді у зв'язку із виходом у відставку у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді Господарського суду Запорізької області.

Листом від 14.11.2016 вих.№09-13-01/1156/2016 Господарський суд Запорізької області повідомив позивача про те, що у зв'язку із прийняттям Верховною Радою України Закону України від 27.03.2014 № 1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», стаття 136 із Закону України «Про судоустрій і статус суддів» була виключена. Також повідомлено, що відповідачем зроблено запит до Державної судової адміністрації України про надання роз'яснення щодо порядку нарахування, виплати та розміру вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку. Зазначено, що про результати розгляду запиту позивача буде повідомлено додатково.

Листом від 14.03.2017 вих. № 08-13-01/742/2017Господарський суд Запорізької області повідомив позивача про те, що частина 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, якою було передбачено, що судді, який вийшов у відставку виплачується вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, була виключена із зазначеного закону згідно із Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 р. № 1166-VII. Таким чином, підстав для виплати такої допомоги з 01 квітня 2014 року не має. Також у вказаному листі Господарський суд Запорізької області посилався на листи Державної судової адміністрації України від 06.10.2016 №10-7227/16 та від 28.12.2016 №10/8782/16 в яких зазначалось, що правові підстави для нарахування та виплати вихідної допомоги відсутні.

Позивач, вважаючи протиправною відмову у виплаті вихідної допомоги у зв'язку із звільненням у відставку, звернувся до суду з даним позовом.

Суд зазначає, що в період перебування позивача на посаді судді Господарського суду Запорізької області діяло два закони України, які регламентували порядок проходження такої публічної служби та звільнення з неї, а саме Закон України «Про статус суддів»від 15.12.1992 № 2862-XII (далі - Закон №2862-ХІІ), який діяв з 10.02.1993 по 02.08.2010 (в частині виплати вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку по 31.12.2010), та Закон України «Про судоустрій і статус суддів»від 07.07.2010 № 2453-VI (далі - Закон №2453-VI), який діяв з 03.08.2010 (в частині виплати вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку - з 01.01.2011) по 29.09.2016 (в частині виплати вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку по 31.03.2014 через те, що з 01.04.2014 статтю 136 Закону №2453-VI виключено на підставі вимог пункту 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 № 1166-VII).

Станом на дату виникнення у позивача права на відставку з посади судді (20.02.2009) діяла норма частини 3 статті 43 Закону №2862-ХІІ, відповідно до якої судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Позивач вважає, що відповідачем їй має бути нарахована та виплачена вихідна допомога в розмірі, який визначався ст. 136 Закону №2453-VI, тобто нормою яка діяла в період часу з 01.01.2011 по 31.03.2014.

З моменту оформлення позивачем заяви про звільнення з посади судді у відставку (29.07.2016) до дати прийняття Верховною Радою України рішення про її звільнення (22.09.2016) був чиннимЗакон №2453-VI в редакції, яка не передбачала виплати вихідної допомоги у зв'язку із виходом судді у відставку.

Станом на дату відрахування позивача зі складу Господарського суду Запорізької області у зв'язку із виходом у відставку (13.10.2016) набрав чинності новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII), відповідно до вимог ч. 1 ст. 143 якого судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Згідно відомостей наявних в розрахунку стажу судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, виданого позивачу відповідачем 13.10.2016 (копія додана до матеріалів справи), станом на 13.10.2016 стаж позивача, який дає право на відставку, становив 34 повних роки (34 роки 01 місяць та 04 дні).

Надаючи оцінку обставинам справи суд виходить з наступного.

Позивач обґрунтовує свої вимоги нормою ст. 136 Закону №2453-VI в редакції цього закону, яка була чинною з 01.01.2011 по 31.03.2014, але аргументів для застосування саме цієї норми, а не норми ст. 43 Закону №2862-ХІІ, яка діяла на час набуття позивачем права на відставку (з 20.02.2009) не наводить. Разом з тим, в обґрунтування позову позивач,крім іншого, посилається на норму ст. 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Відтак, відповідно до наведеного в ст. 58 Конституції України принципу закони (норми права - окрім тих, які регламентують юридичну відповідальність) діють із моменту набрання ними чинності до їх зміни чи скасування. Відтак, до певних правовідносин мають застосовуватися лише ті норми права, які діють у час виникнення, існування чи припинення таких правовідносин (в залежності від виду правовідносин).

За приписами ч. 3 ст. 43 Закону №2862-ХІІ судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 136 Закону №2453-VI в редакції цього закону, яка була чинною з 01.01.2011 по 31.03.2014, судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 143 Закону №1402-VIII судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Суд зазначає, що з аналізу використаної законодавцем юридичної техніки вст. 43 Закону №2862-ХІІ, ст. 136 Закону №2453-VI в редакції цього закону, яка була чинною з 01.01.2011 по 31.03.2014, а так само ст. 143 Закону №1402-VIII вбачається, що право на одержання вихідної допомоги виникає лише у особи, яка вже набула статус судді у відставці, та з моменту набуття такого статусу. Жодна з зазначених норм не пов'язує набуття права на отримання вихідної допомоги із набуттям права на відставку, а тому твердження позивача про те, що саме з набуттям права на відставку (з 20.02.2009) у неї виникло право на отримання вихідної допомоги не відповідає жодній з норм законодавства України (право виникає лише після набуття статусу).

Відтак, враховуючи вищенаведений принцип, закріплений в ст. 58 Конституції України, до спірних правовідносин повинні застосовуватися ті норми права (норми Закону №2862-ХІІ, Закону №2453-VI або Закону №1402-VIII), які діяли під час набуття позивачем статусу судді у відставці.

Отже, для правильного вирішення даного спору необхідно встановити момент часу коли позивач набув статус судді у відставці.

Пунктом 9 частини 1 статті 15 Закону №2862-ХІ визначалось, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Статтею 100 Закону № 2453-VI в редакції, яка була чинною з 03.08.2010 по 27.03.2015 визначалось, що суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Статтею 109 Закону № 2453-VI в редакції, яка була чинною з 03.08.2010 по 27.03.2015 визначалось, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

Суддя продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

Статтею 111 Закону № 2453-VI в редакції, яка була чинною з 03.08.2010 по 27.03.2015 визначалось, що порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, встановлюється цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.

Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок.

Розгляд питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, на пленарному засіданні Верховної Ради України починається з доповіді Голови Вищої ради юстиції або члена Вищої ради юстиції, який діє за його дорученням.

Рішення про звільнення з посади судді приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України.

У разі неодержання кількості голосів народних депутатів України, передбачених частиною четвертою цієї статті, щодо звільнення з посади судді, обраного безстроково, проводиться повторне голосування.

Повноваження судді припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України.

Відтак, за приписами ч. 6 ст. 111 Закону № 2453-VI в редакції, яка була чинною з 03.08.2010 по 27.03.2015 визначалось, що повноваження судді, обраного безстроково, припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України про звільнення цього судді.

Аналогічні за змістом норми містились у Законі № 2453-VI після викладення його у новій редакції Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII, яка набрала чинності з 28.03.2015. Зокрема норма статті 100 Закону № 2453-VI перемістилась у статтю 111 цього Закону у новій редакції, стаття 109 стала статтею 120 цього Закону у новій редакції, стаття 111 стала статтею 122 цього Закону в новій редакції.

Слід зазначити, що стаття 122 Закону № 2453-VI в редакції Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII, яка набрала чинності з 28.03.2015, по іншому було регламентовано розгляд питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково.

Зокрема, статтею 122 Закону № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII, яка була незмінною до дня втрати чинності Законом № 2453-VI(до 30.09.2016), визначалось, що порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, визначається цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.

Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок.

Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.

Отже, станом на 22.09.2016 (дата прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення позивача з посади судді Господарського суду Запорізької області у відставку) діяла ч. 3 ст. 122 Закону № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII, а відтак повноваження судді Господарського суду Запорізької області Попової Ірини Анатоліївни припинились з 22.09.2016 та з 23.09.2016 позивач набула статус судді у відставці.

Відтак, з урахуванням викладених вище мотивів, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин повинен застосовуватися Закон № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII, який був чинним станом на час набуття позивачем статусу судді у відставці. З врахуванням того, що станом на 23.09.2016 зазначений Закон не містив норму, яка б передбачала права отримання суддею у відставці вихідної допомоги, суд дійшов до висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Щодо наведеного в позові обґрунтування суд зазначає наступне.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 19.11.2013 № 1-1/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII «Прикінцеві положення», абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів»зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Відтак, Конституційний Суд України констатував, що вихідна допомога у разі відставки судді не належить до конституційних гарантій незалежності суддів, а також констатував право парламенту встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

У зв'язку із тим, що за правовою природою вихідна допомога не належить до постійних виплат судді, а відтак не відноситься до конституційних гарантій незалежності суддів, то посилання позивача на порушення принципу правової визначеності у зв'язку із «правомірними очікуваннями» є безпідставним.

В обґрунтування своїх вимог позивач, крім іншого, посилається на порушення вимог статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої:

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

При цьому позивач посилається на численну практику Європейського суду з прав людини, в якій міститься тлумачення понять «майно», «існуюче майно», «право власності». У зв'язку із чим позивач вважає, що виплата вихідної допомоги, яка передбачалась законодавством України станом на час призначення позивача на посаду судді, а також станом на дату набуття позивачем права на відставку з цієї посади, є порушенням її майнових прав в розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції.

Проте, суд зазначає, що викладена в наведених в позові рішеннях правова позиція Європейського суду з прав людини полягає в наступному:

«відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos CompaniaNaviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року,серія А, N 332, с. 21, п. 31). Натомість сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися "майном" в сенсі статті 1 Першого протоколу; це ж стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї умови(Malhous v. the Czech Republic (dec.), N 33071/96, 13 грудня 2000 року, ECHR 2000-XII) (витяг з п. 21 Рішення Європейського суду з прав людини від 01.06.2006 у Справі "Федоренко проти України" (Заява №25921/02)).

Відтак, ЄСПЛ чітко визначає, що сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися "майном" в сенсі статті 1 Першого протоколу.

В випадку позивача його сподівання на отримання вихідної допомоги за нормою, яка втратила чинність за два с половиною роки до дати подання позивачем заяви про відставку є невиправданим очікуванням, а тому не може вважатися майном в розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Крім того суд зазначає, що станом на дату припинення дії ст. 136 Закону № 2453-VI (станом на 31.03.2014) позивач не отримав статусу судді у відставці, тобто не отримав права, яке гарантувалось цією нормою, а відтак не набув права власності на ці виплати (в розумінні статті 1 Першого протоколу).

Крім того, суд вважає, що закон, яким було припинено дію ст. 136 Закону № 2453-VI був публічним та прогнозованим, а тому позивач міг регулювати свою поведінку відповідним чином.

Посилання позивача на практику Верховного Суду України у справах з приводу пенсійного забезпечення суд відхиляє, як такі, що не стосуються предмета доказування у цій справі.

З приводу доводів позивача щодо невідповідності положень Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення ст. 136 Закон України «Про судоустрій і статус суддів» вимогам Конституції України суд зазначає,що з рішення Конституційного Суду України від 19.11.2013 № 1-1/2013вбачається, що вихідна допомога у разі відставки судді не належить до конституційних гарантій незалежності суддів, а також констатовано право парламенту встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір. Відтак, будь-яка зміна парламентом розміру вихідної допомоги, включаючи й виключення норми щодо її виплати, є правом парламенту та не впливає на конституційні гарантії незалежності суддів.

Частиною першою статті 11 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини другої статті 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Частиною третьою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що відповідач у справі діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, і не порушив права та інтереси позивача у справі.

Таким чином, у задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю.

Відповідно до статті 94 КАС України судові витрати позивачу не повертаються.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 11, 17, 69, 70, 71, 158 - 163, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Ю.П.Бойченко